У реформ — аритмія,

Академічний за формою і полемічний за змістом захід провели учора в Києві Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова й Інститут стратегічних досліджень Міжнародного центру розвитку демократії (Краків, Польща). Конференція «Макроекономічна структурна політика і ринкова трансформація: досвід Польщі й України» «наварила» достатньо аналітичної їжі і для практиків держуправління, і для економістів обох країн.

У епіцентрі обговорення була, природно, Україна, її досягнення і промахи в ході ринкового трансформування економіки. Що стосується Польщі, успіхи якої на цьому терені зазвичай ставлять у приклад, то цього разу вона не виглядала «круглим ринковим відмінником» і «адвокатом», а вустами своїх вчених (зокрема доктор Яцек Кліх) визнавала і проблеми, і помилки та щиро дивувалася їхній схожості з українськими.

Разом із тим, українські вчені навіть поставили під сумнів правомірність порівняльного аналізу економік двох країн. Зі слів академіка НАНУ Валерія Геєця, вибір партнерів зроблено некоректно, оскільки на початку реформ їхнє населення знаходилося у принципово відмінних ситуаціях. Польща до того часу мала десятирічний досвід участі мільйона своїх громадян у роботі західної економіки, а також зароблені ними кошти, тоді як українці на початку реформ повністю втратили свої заощадження. Захід вибрав Польщу як полігон ринкової трансформації, тоді як Україна ніколи ним не була і, зі слів Геєця, швидше за все, і не буде. Народний депутат Ігор Юхновський також бачить істотні розбіжності між стартовими можливостями Польщі й України. Якщо Польща, незважаючи на всі окупації, на думку Юхновського, завжди залишалася незалежною нацією, то історія України — це історія окупованої країни.

Водночас академік Геєць зауважив, що досвід Польщі, безумовно, важливий для України, оскільки ринкові перетворення мають спільні для всіх країн закономірності. Зокрема, він відзначив, що у тому випадку, якщо Україна так само як і Польща, де, на його думку, вже припинилося економічне зростання, не змінить свого ставлення до науки й освіти (саме у цих сферах, а не в промисловості й торгівлі формується сьогодні в усьому світі, на думку вченого, основна рента), то й нашу країну, яка демонструє сьогодні не тільки економічну стабільність, а й певні досягнення, чекають найближчим часом великі неприємності.

Було наведено й дані соціологічних досліджень, які свідчать про досить низьку оцінку громадянами України здійснюваних у країні економічних реформ. Так, у квітні 2003 року 36,1% опитаних вважали, що в країні відбувається поступовий розвал економіки, що має безповоротний характер. 34,8% опитаних описали нинішню ситуацію як малокерований процес перерозподілу держвласності з імітацією реформ. Лише 2,8% обрали як відповідь формулювання «плановий процес реформування економіки».

Низька суспільна оцінка ефективності українських реформ наклала своєрідний відбиток і на саму дискусію, в ході якої з’ясувалося, що структурні зміни в Україні відбувалися, по суті, стихійно, за відсутності єдиної стратегії. У результаті структурна розбалансованість економіки (на конференції зазначалося, що й нинішня програма уряду не містить структурної політики) негативно позначилася на потенційних можливостях економічного зростання. На думку завідувача відділу Інституту економічного прогнозування Ірини Крючкової, у зв’язку з експортною орієнтацією української економіки активатором реформ в Україні були не макроекономічні рішення її урядів, а зовнішній чинник. Згідно з аналізом вчених, зростання економіки в країні відбувалося в межах старої структури виробництва та виробничих потужностей із використанням старого кадрового потенціалу. З цим твердженням погодився і академік Геєць. На його думку, система управління в Україні, як і за радянських часів, діє й управляє фінансовими потоками з точністю до навпаки до проголошуваних цілей.

Цю ситуацію спробував пояснити керівник групи радників міністра економіки й евроінтеграції України Володимир Грановський. На його думку, слабкість української системи управління, на відміну від польської, полягає в небажанні провести адміністративну реформу. Зі слів Грановського, українські чиновники так неефективно управляють економікою переважно тому, що займаються у робочий час власним бізнесом, оскільки інакше їм просто не вижити.

Іншу версію причин українських економічних негараздів запропонував директор економічних програм Центру Разумкова Володимир Сіденко. Він вважає, що в їх основі лежить новий монополізм, спричинений тим, що окремим галузям, зокрема металургійній і торгівлі, надають значні податкові пільги, внаслідок чого їхня частка у ВВП виявляється набагато бiльшою, ніж податковий внесок до скарбниці.

Проте на конференції звучали не тільки критичні голоси. Радник голови Нацбанку Валерій Литвицький не погодився з думкою інших промовців про відсутність структурних реформ. Він висловив свою гіпотезу причин деякого гальмування економічного зростання, зафіксованого минулого року. На його думку, нормальною короткостроковою реакцією економіки на структурні зміни якраз і є не прискорення, а уповільнення макродинаміки. Надалi ситуацiя змiнюється. Саме наслідки структурних реформ, починаючи з осені 2002 року, співпали з покращанням динаміки експорту і пожвавлення зовнішнього попиту та привели до підйому економіки в Україні. При цьому Литвицький навів значний список структурних перетворень в Україні, які нині починають давати свої плоди. Його діагноз економічних проблем в Україні виглядає як аритмія реформ.

Щоправда, позитивні оцінки в ході дискусії на конференції виглядали, швидше, винятком із правил. Академік Геєць зауважив: «Якщо еліта не бере на себе відповідальності за перетворення в країні, тоді приходить пан Наполеон». Щоправда, кого він мав на увазі, говорячи про Україну, для присутніх так і залишилося загадкою.