«Ваша виставка стала ковтком повітря»

Як і в день відкриття, нам пощастило з погодою: сонячно, ще й потеплішало. Тож все сприяло тому, щоб подивитися XVIII Міжнародну фотовиставку «Дня» у Центрі сучасного мистецтва і культури імені А.І. Куїнджі, яка завершується вже 14 квітня.

Загалом за ці дні виставку у Маріуполі відвідало близько трьох тисяч людей. Символічно, що як першими, так і одними з останніх близько 200 кращих світлин нашого фотоконкурсу побачили діти. Зранку 13 квітня до Центру імені Куїнджі прийшли учні загальноосвітньої школи №19.

«ВЧИМО ТОМУ, ЩО Є МИР»

«Враження різні, адже дуже різні самі фотографії, — починає розмову Олена Алексєєва, вчителька ЗОШ №19. — Гарні сюжети з дітьми. Довго роздивлялася фото «А гусочку не віддам». Але є і страшні. Наприклад, на яких військові з протезами. Такий жаль бере! Болить сердце за них! Ще сподобалася фотографія Аліни Комарової «Вцілілий» — з учнями довго стояли коло неї. Оцей безголовий соняшник, наче скалічений. І поруч стоїть солдат — його душа теж скалічена. І скільки треба тепла, уваги, щоб цей солдат ожив...».

Підбігає поділитися враженнями чотирикласник Євген. «Мені сподобалися фотографії «Скелет війни» та «Пазл». Робота «Пазл» вразила бо показує: у воїнів є фантазія і душа (на знімку військовий викладає тризуб з гільз. — Авт.). А щодо «Скелету війни» — ми ніколи не забудемо те, як бомбили донецький аеропорт», — каже хлопчик. Євген погоджується, що зараз у Маріуполі більше людей підтримують Україну. Але головна зміна у житті міста, на думку хлопця, у тому, що стає все більше поранених, полонених і загиблих.

«Маріупольські діти вже бачать війну. Вони по підвалах ховалися від обстрілів, бачать на вулицях військових, — говорить Олена Алексєєва. — Їх треба привчати до того, що не треба думати про війну весь час. Раніше вчили пам’ятати про війну, а тепер навпаки — тому, що є мир. Що треба радіти життю, сонцю, тому, що батьки поруч, що є друзі». 

Семикласниця Анастасія найбільше вподобала фото «Тонкий аромат» маріупольської авторки Дар’ї Дунет. Ще школярці запам’яталася «Корона» Богдана Пошивайла — на знімку світлокоса дівчинка у розкішному вінку з левкоїв і ромашок. «Рада, що попри військові дії привезли до нас ці світлини і зробили таку виставку», — додає Анастасія.

Приз глядацьких симпатій у Маріуполі отримала робота Євгена Малолєтки «Серце Карпат». Світлини, що посіли друге та третє місця унаочнюють, наскільки тема війни болить містянам. Так, «срібло» від глядачів отримала фотографія Євгена Малолєтки «Зоряне небо над нами і моральний закон усередині нас» (нагадаємо, торік вона отримала і Приз Призів «Золотий День»), а «бронзу» — зворушлива «Сила та ніжність» Олексія Лебідя. 

«ЦЯ ВИСТАВКА «ЗШИВАЄ» КРАЇНУ»

Інженер-енергетик Олег Присяжнюк і сам інколи фотографує — як аматор. Полюбляє знімати життя міста, пейзажі, займається фотополюванням. «Враження від вашої виставки — незабутні. Навіть не знаю, яку фотографію виокремити, бо тут багато цікавих робіт, — ділиться Олег. — Якщо скажу, що найбільше сподобалися фото маріупольця Євгена Сосновського, можна буде подумати, що я упереджений. Але це дійсно так. Ці світлини сподобалися своєю образністю. Але, повторюсь, взагалі когось виокремити важко. Талановиті автори, високий рівень всіх представлених знімків. Вони задають рівень для інших фотографів, як професійних, так і аматорів».

Олег переконаний, що виставка «Дня» дуже потрібна Маріуполю. «Тут з різних боків представлене життя нашої країни. Знімки, що відображають військові події у нашому прифронтовому місті, сприймаються найгостріше. Мені запам’яталось фото з людиною, яка втратила кінцівку у Донецькій області. Щемлива робота «Наодинці з другом», де військовий заснув на цвинтарі, на могилі побратима. Так само зачепило фото Євгена Сосновського «Андріїв орден», на якій вручають орден «За мужність» батькам маріупольця Андрія Назаренка, загиблого у 2015 році. І дуже гарне фото дівчинки на тлі українського прапора — це «Берегиня» Анни Чапали, — перераховує Олег Присяжнюк. — На мою думку, ця виставка важлива, бо «зшиває» нашу країну, об’єднує її. Все-таки, особливо після військових подій у Маріуполі, він ніби розташований на якомусь острівці. Та, може, ці події у чомусь пояснюються тим, що люди мало їздять, мало знайомляться з життям інших регіонів. А ваша виставка певною мірою заповнює цю порожнечу. Приїздіть ще!».

«ХОЧУ БІЛЬШЕ ЗНАТИ ПРО ІСТОРІЮ УКРАЇНИ»

«Виставка мене вразила, — зізнається жителька Маріуполя Ірина Хоменко. — Мені сподобалося все: діти, природа, тяга до життя героїв світлин. Сильно засмутили кадри з війни — тут ми постійно зіштовхуємось з її проявами. Наприклад, на одному знімку Євгена Сосновського стоїть машина з вантажем «200». Сильне враження справила робота Євгена Малолєтки «Серце Карпат». Так упіймати кадр — це вражає! А взагалі хотілося б значно більше такого у Маріуполі. Ми наче у вакуумі. І виставка принесла нам свого роду ковток повітря».

Ірина живе у Маріуполі 20 років — сюди вона переїхала з Азербайджану. При цьому досі не може отримати українське громадянство. «Скільки тут живу, намагаюсь його отримати, але не виходить, — розповідає Ірина. — Доволі смішно, але, виявляється, багато бюрократичної проволоки. Треба зібрати купу довідок, що займає багато часу, потім документи йдуть на Краматорськ, звідти — на Київ, там якісь люди вирішують, чи дати мені громадянство. Вважаю це неподобством. В останні два роки у мене постійно йде якийсь збір документів на громадянство та їх подача, а потім — тиша. Востаннє подавала документи влітку минулого року, і досі — скоро мине рік — ніхто мені не телефонує. Але все одно я вважаю себе громадянкою України. Тим більше, мій дідусь жив під Харковом, але був розкуркулений і засланий».

За останні три роки родина Хоменків втратила чимало друзів, які підтримали Росію. Але, з іншого боку, вони познайомилися з багатьма людьми, які відстоюють єдність України. «Нас дуже згуртувало це, що мені шалено подобається», — зазначає Ірина. Сама вона домогосподарка, разом з багатьма іншими маріупольцями допомагає армії. Так, всю зиму в’язала військовим шкарпетки, ще пече пироги, які волонтери віддають на передову.

«Хочу більше дізнатися про Україну взагалі, про історію України, про певні політичні події. Нам не вистачає цього: там десь урвеш, тут прочитаєш... Але все це так розмито!», — визнає Ірина. До речі, щоб заповнювати прогалини у знаннях, жителька Маріуполя придбала книжки з Бібліотеки «Дня»: «Україну Incognita. ТОП-25» і «Ваші мертві вибрали мене...» Джеймса Мейса.

«ГОЛОВНЕ — ЖИВЕ СПІЛКУВАННЯ»

Фотовиставка вразила і Марію Нікольченко, доцента кафедри української філології факультету філології та масових комунікацій Маріупольського державного університету. «Ми не очікували такого, — каже викладачка. — Таких подій раніше у нас не було. Проте загалом останнім часом до нас більше приїздять: і різні «зірки», і культурні діячі. Гадаю, Маріуполь культурно оживає».

Марія приходила на виставку двічі. Сподобалася різноплановість експозиції. «Спочатку ніби підготовчий момент, світлини, пов’язані з мирним життям. А наступна зала викликає багато переживань і сумних емоцій. Там — військові фото. Найбільше мене вразило, мабуть, «Наодинці з другом». Це неперевершено! Плакали і я, і моя донька», — ділиться Марія Нікольченко.

Моя співрозмовниця живе у мікрорайоні «Східний», який у січні 2015 року був обстріляний артилерією з боку «ДНР». У підсумку 30 людей загинули, 128 отримали поранення. Тож деякі знімки Марія сприймає особливо гостро. «Запам’яталися роботи «Рана землі» і «На своїй землі», де загибла людина лежить на своєму подвір’ї, накрита тканиною. Мою дитину вразила світлина «Прилетіло», де чоловік стоїть біля розбитого обстрілом вікна. Ще запам’яталося фото, де бабуся стоїть біля паркану, посіченого осколками. Складається відчуття, що мій дім — більше не моя фортеця», — констатує Марія.

Коли стався обстріл «Східного», Марія з дитиною були там, у своєму будинку. «Слава Богу, залишилися живі, цілі, здорові. Одразу після обстрілу була страшна картина. Район був мертвий. Можна було обійти його повністю і зустріти дві-три людини. Це страшно, — згадує викладачка. — Сьогодні район відновився. Звісно, на будівлях ще залишилися позначки того часу, у деяких вікнах замість скла вставлена фанера, але більшість будинків відремонтували. Люди повернулися, відкрилася амбулаторія. Моя дитина ходить до школи, яка постраждала від обстрілу, — №5. Вона теж відновила роботу: вставлені вікна, налагоджені комунікації. Якби не чути гупань — а це буває частенько — у принципі, життя адекватне, нормальне».

На думку Марії, такі ініціативи, як фотовиставка «Дня», потрібні Маріуполю. «Привозьте до нас свою виставку — із задоволенням будемо дивитися! Вода камінь точить, як кажуть. Приїзд культурних діячів, молодіжні обміни допомогли б місту. Хочеться, щоб ваше видання нарешті потрапило сюди. Адже українську пресу у Маріуполі купити важко. Та й українську книгу теж. Хоча тепер потроху щось з’являється. Вже навіть є вибір дитячих книжок українською мовою. І не тільки дитячих. Всі українські канали у нас є, — перераховує Марія Нікольченко. — Нам потрібні різні просвітницькі заходи. А головне — живе спілкування».

Не віриться, що вже минуло два тижні, і ми з «Сімейним альбомом України» (як назвали цю виставку) маємо вирушати далі. Втім, прощання — точка відліку часу до нової зустрічі. «День» не припиняє знайомитися з жителями міста і розповідати про цих чудових людей вам. Тож, до зустрічі, Маріуполь — місто, загартоване морем, заводами і війною!

А наступна зупинка нашої фотовиставки — Луцьк. Там Дні «Дня» розпочнуться 28 квітня.