Важкий сон
Безсумнівно, учасники проекту — актори з різних країн — значно полегшили собі завдання, задумавши акцію саме на стадіоні. Адже спортивна арена — вже готовий експозиційний простір, прекрасний пристосований під видовища будь-якого роду. Висловлюючись більш красномовно, стадіон — надпотужна лінза, котра максимально фокусує увагу публіки. Упорядники виставки обіцяли цілий парк інтерактивних розваг. Тут мали бути і битва роботів, і розмальоване футбольне поле, і електронне табло, перетворене на поетичну чернетку, і відеофільми, і модні ді-джейські звуки. Проте стадіон практично відразу спрацював як самодостатотня машина розваг: першим номером серед усіх сюрпризів вечора став... Андрій Шевченко, якому якраз у цей вечір необхідно було потренуватися. Знаменитий форвард, з пластиром на носi, котрий намотує кола біля недіючої інсталяції, сам по собі виявляв майже сюрреалістичне видовище. У порівнянні з ним навіть обіцяні роботи виглядали не так ефектно — два десятки стрибаючих залізяк, схожих на газонокосарки, котрі сказилися. Інший механізм, на прізвисько «Бліссет», якого публіка мала ганяти манежем, був цілком схожим на пошарпаний карт, що позбувся водія й від того безмірно щасливий.
Мабуть, найбільш вдалим моментом у «Грі мрії» — після таємничої появи й так само загадкового зникнення Шевченка — потрібно визнати спільну аудіовізуальну роботу відразу декількох митців. Згасло світло, ожила різнокольорова неонова «сніжинка» в центрі поля (швейцарці Сабіна Ланг і Даніель Бауман), з динаміків зазвучала композиція київського експериментатора Олександра Нестерова. Промені прожекторів, котрі снували полем, вихвачували фігуру статиста в футбольній формі, котрий у своїх пересуваннях лініями гігантського малюнка, що зайняв увесь газон. Це вже виходило за межі стандартного інтерактивного атракціону. Побачене практично не давало шансу на відсторонення, охоплювало глядача собою й було схоже чимось на сутінковий тривожний сон, котрий Бог зна’ кому наснився, сон (dream в англійській означає і сновидіння, і мрію). Марення про владу, пам’ять про «матч смерті», завороженість добою масових видовищ, коли найбільша катастрофа одночасно є й найбільшим спектаклем — тут прочитувалося багато значень що, можливо, і не передбачалося авторами. Дійсно могутнє, в чомусь навіть нелюдяне видовище. Після цього вже і потішні битви автоматів, і «бієнальський» кліп швейцарки Інгебор Люшер («білі комірці», котрі ганяють полем ноутбуки) виглядали щонайменше несерйозно.
Можливо, це саме те, чого бракує новітнім мультимедійним вправам — масштабу. Заявляючи грунтовні теми, вони обертають їх на карикатурну подібність власних ідей, на чергові комп’ютерні іграшки. Виграє ж той, хто, хоча б інстинктивно, може зрозуміти жах влади і смерті не лише в собі, але й у інших.
