Великий характер

Якраз на Стрітення минуло 40 днів, як не стало відомого критика й літературознавця. Це місце вибрано невипадково. Михайлина Хомівна була приятелем музею. Там проходили виставки, присвячені Михайлу Коцюбинському, а також шістдесятникам. Останні п’ять років після відходу кінознавця й культуролога Романа Корогодського — засновника Клубу шанувальників української модерної літератури, перебравши на себе ініціативу, проводила різноманітні зустрічі. Урешті, передала у фонди півсотні експонатів (листи, листівки, дитячі та юнацькі фото...) із власного архіву. «Окрім того, що це — талановитий літературознавець, прогресивний громадський діяч, вона ще плекала культурне середовище, — розпочала науковий співробітник музею Наталія Кучер. — Прагнула, аби навколо гуртувалися молоді люди — щоби усвідомили тяглість традиції. Так чинив її родич — видатний письменник. Однак, як на сьогодення, то — рідкісне явище». «Про Михасю хтось має написати. На додачу до вже виданої книжки спогадів, — продовжив публіцист і правозахисник, друг усього її життя Євген Сверстюк. — Вона мала великий характер, що виробився на бездоріжжі другої половини ХХ століття, яке ковтало імена й долі... Народилася семимісячною в тій кімнаті, що й Михайло Коцюбинський. У 1931-му. Після великого перелому. Перед великим Голодомором. І великим терором. У зоні великого мовчання. Мабуть, тільки в показовому державному музеї (музей Коцюбинського в Чернігові. — Ред.), де батько, садівник з натури, розводив квіти, був затишок від арештів. Туди, в той райський сад, любили приходити Тичина, Рильський, Сосюра, добірна інтелігенція. Коли ми познайомилися на початку 60-х, сама підійшла і сказала: «Ми ж, по суті, знайомі». Тоді була ідейною комуністкою... Здебільшого люди живуть у полоні свого минулого, а воно в Михасі було майже номенклатурним: усіма шанована, всім відома... Та на початку 60-х вона твердим почерком писала початок своєї біографії на білому полі українського борону. Почалося гостре розмежування, суворий вибір і болісний розрив із минулим. Відмова від привілеїв у ті часи здавалася смертельною. «Блажен, хто тратити уміє», — писав Стус. Чи тільки блажен? Тільки видатна особистість іде дорогою втрат назустріч своїй зорі. То вже постать із драматургії Лесі Українки. Та, що палить за собою мости. Михайлина не брала на себе забагато — що було понад сили. Але вона ділила погляди й болі своїх ув’язнених друзів. То була її принципова позиція. Вона любила посилати поштівки до лагерів своїм приятелям — аби вони знали, що життя триває. На тій сонячній хвилі трималася до останку. Телефонувала мені майже щодня. Радила, що треба прочитати зі свіжих публікацій. Як вона встигала за всім стежити! Культура була середовищем її особистого життя й полем її праці. Михайлина покинула наш світ, але поле культури не покинула!». «О милых спутниках, /которые наш свет Своим сопутствием для нас животворили /Не говори с тоской: их нет; /Но с благодарностью: были», — насамкінець процитувала Василя Жуковського літературний критик Елеонора Соловей. Урешті, ця цитата стала лейтмотивом вечора. Для багатьох Михайлина Коцюбинська — своя. «Днівська» Михайлина Хомівна — та, що залишиться у власних публікаціях ті інтерв’ю, в газетних архівах та архівах нашої пам’яті.

P.S. 18 грудня Михайлині Коцюбинській виповнилося би 80! До ювілею Національний музей літератури України готує виставку «Документи шляхетної людськості». 

З Михайлиною Коцюбинською мене познайомила волинська дисидентка з Колок Наталія Каразія. У «Книзі споминів» пані Михайлина з теплотою згадує їхню багаторічну дружбу. Вона та її донька Тетяна неодноразово бували на Волині в Колках. Напередодні 75-річчя Михайлини Коцюбинської, восени 2006-го, я побував у неї в гостях в затишній квартирі на житловому масиві Троєщина в Києві. Мене зустріла усміхнена господиня та кіт Тимко, який, за її словами, щоранку приходив до неї вітатися. За кілька хвилин розмови виникло відчуття, що я знаю пані Михайлину все життя. Наскільки легко й цікаво було з нею спілкуватися. Ми тоді говорили про її знаменитого дядька та батьків, про творчу драму великого поета Павла Тичини, про поезію Василя Стуса та листи В’ячеслава Чорновола. Дуже відверто Михайлина Хомівна розповідала про своє особисте життя та стосунки з Борисом Антоненком-Давидовичем. Найбільше з тієї зустрічі запам’яталася щирість та неперевершене почуття гумору. Адже господиня багато років колекціонувала анекдоти. Називала їх «ковтком озону в задушливій атмосфері». На запитання про сучасну політичну ситуацію вона також відповіла старим єврейським анекдотом: «Знаєте, як розмовляли два мудрі рабини? Вони мовчали, бо кожен знає те, що знає й інший. Так що давайте краще помовчимо». Згодом ми спілкувалися по телефону, я вітав її з Днем незалежності та днем народження. Кожного разу, буваючи в Києві, збирався завітати до неї в гості. Й Наталія Каразія регулярно нагадувала: «Михайлина вас чекає, хоче подарувати свою «Книгу споминів». Але, як завжди, за браком часу відкладав до наступного приїзду. Тому приємною несподіванкою для мене став телефонний дзвінок від Михайлини Хомівни за місяць до Нового року. Вона цікавилася, як поживає її давня подруга з Колок і яким чином їй можна допомогти, говорила, що трішки прихворіла, але продовжує активно працювати. Коли мова зайшла про книжкові новинки, порадила щойно видану книгу Станіслава Цалика і Пилипа Селігея «Таємниці письменницьких шухляд». Захоплива розповідь про українських радянських класиків, які жили в будинку літераторів на вулиці Богдана Хмельницького в Києві. Нині на його фасаді 27 меморіальних дошок. Із багатьма письменниками доля зводила пані Михайлину.

Ніби за містичним збігом обставин, я якраз закінчив читати «Таємниці письменницьких шухляд». Виникли запитання, на які відповісти могла тільки вона. Збирався поставити їх під час своєї поїздки до столиці. Хто ж знав, що це був прощальний дзвінок від Михайлини Коцюбинської. Вже вкотре переконуюся, нічого не варто відкладати на потім. Може бути пізно. Так і сталось. 

У моєму мобільному в списку імен є номер телефону Михайлини Хомівни. Вже минуло сорок днів із дня її смерті, але все не наважуюся його видалити, хоча добре розумію, що вже більше ніколи не почую приємний, трішки хрипкуватий голос: «Пане Костю, вас турбує Михайлина Коцюбинська...»