Віктор ЮЩЕНКО: «Ми будемо враховувати всі вектори й позиції»
В арт-кав’ярні з революційною назвою (щоправда, підозріло переробленою частково на іноземний лад) «OstaNNя барикада», неподалік від площі, що теж має героїчну назву — площа Слави, мала о 19.00 відбутися зустріч з лідером передвиборного блоку «Наша Україна» Віктором Ющенком. Причому на зустріч запрошувалися не лише журналісти, а й «простий народ». Так би мовити, поспілкуватися напряму. Натякалося й на безкоштовне пиво.
Уже за десять хвилин до сьомої в арт-кав’ярні було стовпотворіння. Озвірілі телевізійники та фотографи не могли добратися до «лобного місця», де ось-ось могла матеріалізуватися постать відомого політика.
Безкоштовного пива не було. Виявилося — за гроші. Але й цього неможливо було дістати. Маленький тлустенький бармен з червоною (революційною?) лисиною геть знесилився, намагаючись виконати всі пивні замовлення. Біля барної стійки під натиском спраглих утворилася картина, що дійсно нагадувала барикаду. Оскільки незадоволене населення розмножувалося в геометричній прогресії, то вона цілком могла стати «останньою».
У цьому людському скупченні лише дим почувався привільно: він підносився до стелі, скручувався в кільця, немов удав Ка, залазив під коміри й навіть стелився під ногами. Когось і зовсім притисли, він хрипко пробурмотів: «Ну просто Майкла Джексона чекаємо!»
Нарешті залунали овації. «Джексон» в особі Віктора Андрійовича з’явився в дверях і зайняв належне місце — біля стіни за столиком.
Прес-секретар «НУ» повідомив, що зараз ми зустрінемося із «зіркою української політики» і (чого там розмінюватися на дрібниці) з «нашою надією та опорою». Оплески — дубль два.
Екс-прем’єр заговорив у мікрофон. Більшість пивної почула колонковий гул. Щось таке: «У-у... вдячний за те, що прийшли... кому пиво, а особисто мені непогано було б воду передати...». Задні ряди публіки, так нічого й не розібравши, почали кричати: «Що він сказав? Що він сказав?!» — «Щоб мінералку не приховували», — чесно переказали передні.
Через кордон ледве проривалися слова Віктора Андрійовича (Сцена нагадувала телевiзор зi зiпсованим звуком). Мовляв, уже 10 років Незалежності. Її переможно відзначили. Демократія в нас просто квітне. Хоча й не часто пахне. А може, навпаки, скоріше пахне, але не квітне. (Це у вільному переказі. У Ющенка оптимізму було більше.) І ми, мовляв, не віддамо свободу. А «Наша Україна» об’єднає всі здорові сили. Консолідує їх. Усе буде дуже прозоро й відкрито. Плюс патріотизм. Як у французів і німців. З малого сегмента консолідації розвинемо великий.
Промова Віктора Андрійовича рясніла наукоподібними словами, як у Явлинського, але темп, плавність і абстрактний характер нагадували стиль Горбачова.
В один момент, відчувши, що не всіма він почутий, Ющенко, пішов у народ. Рвонув прямо в гущавину, знову нагадавши Михайла Сергійовича розливу травня 1985 року. Питання-відповіді пощільнішали.
Але знову ж абстрактний характер відповідей не зникав: будемо враховувати вектори й позиції. Співпрацювати з усіма... І т. ін.
І лише двічі Віктор Андрійович відповів виразно й конкретно. Вперше, коли йому нагадали про 26 квітня — день усунення його уряду. Він із загрозою повідомив, що «всіх пам’ятатиме, хто причетний до цього дня. Хто які кнопки натиснув». І знатиме, з ким він піде в розвідку, а з ким — ні. Мовляв, «стиль української політики — це зрада». Однак Ющеко тут же повідомив, що зараз йдуть переговори і з тими, хто натиснув «не ті кнопки». І переговори перспективні. Отож він не радикальний у своїй помсті.
Другий момент, коли він заговорив близькою собі мовою цифр: «Я насамперед економіст і фінансист. Я не маю наміру доводити, що комуністична ідея погана. Ті 23 відсотки, які комуністи збирають, пояснюються просто. Людина 1979 року отримувала зарплату вдвічі більшу. Українську інтелігенцію за 10 останніх років довели до біологічного існування. Треба підіймати весь час по 15, по 25 відсотків зарплату, й люди почнуть голосувати за демократію, а не за ностальгію».
Фінал зустрічі, коли телевізійники й багато газетярів пішли, був зовсім уже зворушливим. Як виявилося, 70 відсотків присутніх — студенти Києво-Могилянської академії. Коли я дивився на братання студентів iз Віктором Андрійовичем, я вiдчував, що і в ньому, і в них надто багато ідеалізму. Що ж, без ідеалізму світ був би дуже темним. Однак надмірне захоплення ідеалізмом закінчувалося, як правило, трагічно. Історичний факт.
