Врятувати від війни
Чому волонтери просять державу створювати будинки сімейного типу для літніх людей із сірої зони
«Вам тепло, зручно, не голодні? Кожен день нас про це питають дівчата, хоча ми ж їм чужі люди. А вони до нас, як до батьків», — так описує атмосферу в будинку для літніх людей Ніна Михайлівна СЕМЕНКІНА. Заклад, де вона мешкає, працює в селі Скибин, що під Броварами на Київщині. Ніна Михайлівна перебралася сюди з нині окупованого «ЛНР» Алчевська ще до початку воєнних дій. Так склалося, що після смерті чоловіка накопичилися борги за квартиру, рішенням суду її у жінки відібрали. Щоб Ніна Семенкіна не опинилася на вулиці, керівник хоспісу для людей літнього віку Олег ГОРБАЧОВ забрав її до свого будинку.
Сьогодні у Скибині живе 30 осіб. Останні мешканці переїхали сюди з прифронтової території та з лінії розмежування. Волонтери й активісти громадських організацій самотужки створюють для літніх людей геріатричні заклади поблизу лінії фронту або на вільній території. Утримують їх власним коштом. Як додає Олег Горбачов, щомісяця члени його команди здають певну суму, щоб було за що утримувати людей у Скибині та в сірій зоні. Але силами волонтерів неможливо допомогти усім пенсіонерам, які залишилися впритул до війни без родичів, грошей і документів.
Громадська організація Гуманітарна місія «Проліска» в рамках проекту УВКБ ООН «Підтримка та захист громад сірої зони» підготувала проекти закону та положення про будинки сімейного типу для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю. Це допоможе узаконити заклади для літніх людей, створені волонтерами самотужки.
«Ще у 2001 році Міністерство праці та соціальної політики видало наказ №549, що «в будинок-інтернат приймають на державне утримання особи похилого віку, які досягли пенсійного віку, та особи з інвалідністю першої і другої групи старше 18 років, які за станом здоров’я потребують стороннього догляду... і які не мають працездатних родичів, зобов’язаних їх утримувати за законом», — пояснює Олена ГРИГОР’ЄВА, директорка департаменту адвокації ГО «Проліска».
«Потрапити сюди можна за умови відсутності працездатних родичів, — наголошує Олена. — Ця умова є перешкодою для людей з прифронтової зони, щоб потрапити до будинку престарілих. При цьому 50% населення сірої зони — це саме люди літнього віку. Їхні діти часто не мають можливості допомагати їм, навіть фінансово. Соціальні служби на початку війни скоротилися, багато працівників виїхали у більш безпечні місця. Літні люди підтримуються тільки волонтерами. Декому треба допомогти відновити документи, а дехто не може за собою доглядати. Саме ця ситуація обумовлює, що громадські організації створюють маленькі будинки престарілих. Але вони невнормовані, потребують легалізації та державної підтримки».
Волонтери пропонують взяти за зразок будинки сімейного типу для дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківської опіки. Кажуть, що їхнє утримання обійдеться державі значно дешевше. Приміром, на одну людину в геріатричному пансіонаті витрачається 7000 гривень. У будинку сімейного типу достатньо двох прожиткових мінімумів, це 3600 гривень. Сума менша за рахунок іншої кількості персоналу та дешевшого утримання приміщення. До того ж сам статус будинку сімейного типу передбачає іншу атмосферу. Приміром, у Скибині кожен із мешканців хоспісу має свої обов’язки, так, Ніна Михайлівна відповідає за прання одягу, хтось допомагає кілька разів на тиждень готувати обід.
«У нас люди не просто проживають, ми їм допомагаємо з документами, відновленням пенсії і навіть налагодженням стосунків із рідними. Хотілося б, щоб у цьому нам допомагала держава, бо є багато речей, які без неї не вирішити. Але чомусь на похилих людей мало звертають увагу. Насправді ця проблема існувала й раніше. У мирний час у будинок престарілих у Луганську була черга у тисячу осіб, а сьогодні ця проблема ще більше загострилась, — констатує Олег Горбачов. — Тільки через наш будинок пройшло понад дві тисячі осіб. Більшість людей потрапили до нас саме через махінації з житлом, коли помешканням користуються шахраї. Іноді діти просто виганяють стареньких, переписують на себе квартири, і ці люди опиняються на вулиці».
Наступний етап, за задумом активістів, — надіслати проект закону на розгляд парламенту, а проект положення — до Міністерства соціальної політики. Цей процес може розтягтися на місяці, але зрештою чиновники мають зрозуміти: від їхнього рішення залежить доля сотень літніх людей.
