Якщо однаково якою мовою, то давайте українською…

Надсилаю вам відповідь на матеріал, вміщений у газеті «День» від 12 листопада 1999 року № 209. Роздуми журналістки Надії Глоби мене дуже розчарували й змусили сісти за стіл і взяти в руки перо. Я займаюся фермерством, але питання національної свідомості мене дуже хвилюють. Думаю, що ви не лише говорите про плюралізм думок у газеті, але й реально його дотримуєтеся. Я читаю вашу газету й сподіваюся на публікацію.

Надія Глоба підважила глобальні особливості суб'єктивного сприйняття деяких нетлінних морально-етичних, зафундованих на національній царственності, — згадаймо В.Жаботинського, — категорій, що легко проектуються на будь- який складник сьогоднішнього поступу чи назадництва, й то залежить де: в культурологічному чи економічному рівнях, чи на конституційності, державності.

Оповідь особистісна, з деяким надміром ретроспекційної рефлексійності, але невимушена, зі вправною версифікацією синтаксичного ряду, — легко підхоплює читацьку увагу, законтактовує на внутрішнє згідливе покивування навіть нескацапленого українця, який за позірним вболіванням авторки, її ненав'язливим «сервісом» у зміщенні наголосів над повноголоссям українських кривд, губить контекстовий вислід її правдивого сеґреґаційного наміру — дотоптати українське.

Просто неможлива річ не окинути довгі фалди авторчиних прибрехів клепаного на інтернаціоналізм чи на зменшування ролі й значення власне українського, а ще й довільно тасованого нею, — фактажу. «…В тих місцях чернігівського полісся, де сходяться кордони (тепер уже справжні!) України, Росії, Білорусі».

Тут справжня єдино фальш, а об'єктивні, зіперті на наукові дослідження, на весь рід, хід, розвій північного українського крила, — кордони даленіють поза Гомель, поза Мозир, поза Пінськ із Берестям, поза Стародубщину. І говірка поліщуків не переливи з мови в мову, а самодостатнє лексичне господарство, з якого ми ще черпатимемо, як із джерела, заступаючи справіку українськими словами засманські калькові напливи. Ви не жили там, Надіє, хіба, може навідувались до своїх родичів та друзів, та, оберігаючи расєйськоє шляхетство власних світоглядних уложень, спрощували, обчикрижували почуте й побачене до розмірів тільки у вашій системі духовних, — це вам так здається, — цінностей.

Оці три клинки територій при купочці, три криниченьки, що символізують, — це простісінькі смислові модельки, якими ще з часів совдепівської пропаганди проін'єктовували свідомість, а надто україцям, щоб тема дружби між народами, поставала в уявних образах. Не в ліс наука!

Візьміть ці «зійшлі кордони», в якому смисловому антуражі їх не подибаєте, за лакмусовий папірець і не засумнівайтесь — за єлейним підпадьомканням про любов, про душу народу можна упізнати хижий ошкір українофобства.

Стосовно кордонів — це на поверхні.

Прихованіше протиставляється захід та схід держави. Виховавча, прямо-таки хрестоматійна історійка про добру чернігівку, яка перевела стару автохтонку через лід на львівському хідникові, а та виявилася замшілою антирадянщицею. Як не поставити її на місце! Пригадаймо глобишине: «Бабця вмить аж дерев'яніє: «Панєнка совєтка?» Мене охоплює таке обурення, якого я за собою досі не знала…»

За мечем чи за кужелем? — питали колись козаки. За непримиренністю чи за добротою?

«То чи не бажає вельможна пані аби я поставила її, де взяла?» — пролунала відповідь. А могла би бути: «Ні, я українка, пані!»

Це, погодьмося, статус духа — провчитися, прожити роки серед галичан, не сприймаючи, щодня відмобілізовуючи себе на відторгнення середовища, часто грубо опонуючи, а при безпечній нагоді в сутичках старих вулиць, чи за гуртожитської кацапомовної переваги линути, як із брудного полумиска, своєї ядучої любови.

1980 року я прилетів із Північного Кавказу до Львова, затим автобусом доїхав до Трускавця. Вечоріло. На пероні, завваживши мою деяку розгубленість, до мене підійшла літня, невисокого зросту, жінка й запропонувала оселю.

Ішли, я розпитував про щось важливе в тій ситуації.

— Ви приїхали з Росії й так добре говорите українською, — сказала супровідниця.

— Бо я українець! — відповів.

Галичанка відразу взялася з другого боку за мою чималеньку сумку й з усіх сил намагалася допомогти.

Або ще кольорова прозірка. Базаруємо в Обнінську під Москвою. На двох білорусів, котрi розклалися з товаром поруч і з якими щойно перемовлялись про те, про се, налетіли кагалом азербайджанці. За барки вивели з ряду, б'ють за ніщо. Мотивів для розбірок ніяких, хлопці щойно під'їхали своїми автомобілями. До того ж, вперше. Вихоплююсь вслід за ними й кричу нападникам, що їх якісь підлотники навели не на тих. Грубо відштовхують. Спересердя кидаюсь між них, так само штовхаю й те саме вигукую азербайджанською. Спинились. Розібрались. Коли розходились один з них — Нурій, як зараз пам'ятаю, — потис правицю й спитав: «Як ти знаєш нашу мову? — Я кілька місяців жив у Герані, — відповів йому».

Ти мій брат! — посміхнувся молодий хлопець. Буквально звучало так: «Сенменім кардаш імса!»

Сагол! — киваю. — Сенді сагол!

Головно ж не про це. А про те, що на пафос Надійчиної камуфляжної любови до поляків, чехів, угорців, німців, яку вона з властивою їй алогічністю заперечує наступним абзацом, — єдино заради сентенції: навіщо вам українське? Богові однаково, якою молитесь! — одклавши нагальніші справи, хочу бути почутим, озвученим видруком, як озвучила газета зловорожий щодо українства авторський рефрен любови, — я, наддніпрянець з поліетнічного плетива ґенетичної довгої лози, давно вже не люблю і ніколи не полюблю, і не примирюся з наслідками окупації, ґротескним виявом якої, перепрошую, заманіфестувалася київська журналістка.

P. S. А як вам тезочка: «Русифікувала Україну індустріалізація». Все одно що — то не москаль вистрілив, то гвинтівка його вистрілила. Посилання на Мирона Петровського довільне й спекулятивницьке. Бо в його розумовій розмові на сторінках «Дня», акцентованій побратимством, неконфронтаційністю, самозаглибленням, особистим прикладом і заохотою навести лад внутрішній і довкруг себе до досягненого для успішних зусиль кордону, — раціональність Петровського, смію запевнити, піднесена до степеня, — і з того всього, з тої згаданої всує, проповідньої розмови струменить тепла хвиля несуєтної любови до отчого дому.