Язичницьке Полісся
У традиціях сіл на Рівненщині досі живуть обряди та ритуали, які науковці вважають дохристиянськими
Інакше як дивом це не назвеш. Як до нашого суцільно комп’ютеризованого та вкрай прагматичного часу могли дожити обряди викликання дощу? Та ще й не у вигляді музейних експонатів або штучної екзотики для туристів, а цілком практичні, що застосовуються за своїм безпосереднім призначенням.
Жителі Полісся (сіл із дивовижними іменами — Старі Коні та Сваровичі Рівненської області), що протягом віків були відірвані від прогресивного українського «континенту» хащами-лісами-болотами, досі живуть у своєрідній культурній резервації. У позитивному значенні цього слова. Адже тутешні жіночі народні колективи, перейнявши пісенні та обрядові звичаї від мам та бабусь, зуміли зберегти їх навіть у руйнівному для українців XX столітті. Тут досі виконують специфічні ритуали, призначення яких науковці-етнографи вбачають у викликанні дощу; під час жнив у полі тут досі вшановують предків-дідів; цьому регіону притаманний специфічний ритуал освячення шлюбу громадою.
Коріння пісенних та ритуальних звичаїв жителів Пінщини й Погориння, на думку етнографів, заглиблюється аж до мелодій дреговичів і древлян, історія яких налічує понад тисячу років. Цікаво, що попри відносно незначну відстань між селами Старі Коні та Сваровичі (всього-на-всього 30 кілометрів), обрядовість в них суттєво різниться. А на етнографічній карті України вона є унікальною. Почути та побачити ці язичницькі відголоски можна виключно на Рівненщині. І тільки завдяки етнографу Ірині Клименко (її знайомство з жіночими колективами Старих Коней та Сваровичів почалося 25 років тому під час експедиції) цей унікальний спадок бачить і чує Київ. Цього тижня черговий концерт сучасних поліських «язичниць» відбувся в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського.
— Я співаю з дитинства, з шести років. Тоді я вивчила перші дві пісні, які пам’ятаю й досі. Нас учили мами-баби, — каже Домініка Чепун, заспівувачка жіночого колективу з села Старі Коні (колись у гурті було дев’ятеро жінок, тепер — лише троє, решта — відійшли у кращий світ). — Перші роки нас організовував колгосп, ми співали в сільському клубі, потім почали їздити в Зарічне (районний центр у Рівненській області. —Авт.), «на радіво», в Рівне, багато разів бували в Києві (нас сюди Ірина Клименко возить), навіть у Москві були. Ми вже навчили співати наших пісень навіть поляків. Ті до нас їздять щомісяця. Ми їм наспіваємо — а вони диски роблять...
Чи справді ті ритуали, які зберегло українське Полісся, є язичницькими — проблема наукова, яка, між іншим, за словами Ірини Клименко, досі викликає суперечки серед етнографів. Так чи інакше, а спів, що вівторкового вечора звучав у Музичній академії, та ритуали, які вдалося зафільмувати декільком експедиціям у польових поліських умовах, справді, здається, походять із прадавніх поганських часів. Особливо містичним видається ритуал, що виконується на ранок поминального дня. Розпачливе голосіння, яке полонить сільське кладовище, навіть через призму відеозапису пробирає до кісток.
Поліські села, де збереглися прадавні народні творчі вияви, це справді найкраща резервація, яка не обмежує, а навпаки — відкриває широкий шлях до пізнання давньої України. Хіба не диво, користуючись безпровідним інтернетом, знати, що десь на Рівненщині досі живе та пульсує язичницька Україна?
