Їх переплутали місцями
Режисерський дебют американського актора і сценариста Пола Соутера «Надивившися детективів» так і тягне назвати фільмом-обманкою. Причому обман відкривається далеко не одразу.
Спочатку картина приваблює незвичним сполученням акторів. Головна чоловіча роль — у Сілліана Мерфі. Цей надзвичайно цікавий британський актор запам’ятався виконанням ролі юного розбишаки у малобюджетній драмі «Дискосвині», потім були не менш яскраві роботи у найрізноманітніших стрічках: «Сніданок на Плутоні», «Дівчина з перлиною в сережці», зрештою, найбільший успіх — головна роль у апокаліптичному трилері Денні Бойла «28 днів потому» та партія зловісного вченого у блокбастері «Бетмен: початок». Мерфі — актор специфічного таланту; його зовнішність допомагає йому прекрасно втілювати образи дуже суперечливих персонажів, зовнішньо позитивних і водночас дивакуватих, непередбачуваних, схильних до спалахів безумства і навіть жорстокості.
Дуже несподіваною є його партнерка. Люсі Ліу, американка китайського походження, — зірка стовідсотково комерційного, легковажного репетуару. Її фільмографія — це або комедії, або бойовики: «Ангели Чарлі», «Щасливе число Слевіна», «Доміно»; найвідоміша роль — у Тарантіно в першій частині «Вбити Білла»: героїня Ліу, голова японської якудзи О-Рен Ішії ефектно гине в зимовому садочку від руки Уми Турман. Роль Віолетти нетипова для Ліу вже тим, що битися ні з ким не треба, тут вимагаються не тільки комедійні, а й драматичні таланти — треба багато розмовляти, грати в любовних сценах, одним словом, робити те, що Ліу досі робила у дуже обмеженій кількості.
Спочатку сюжет захоплює. Ніл — герой Мерфі — працює у крамниці відеопрокату, є справжнім кіноманом, шанувальником гарного, старого, авторського кіна; довкола нього гуртуються такі ж, як він, схиблені сінефіли. Ось одного дня йому на голову звалюється Віолетта — весела, схильна до розіграшів, романтична до нестями. Перші півгодини фільму викликають приємні спогади про картину зі схожим сюжетом — «Перемотку» відомого французького режисера Мішеля Гондрі, теж присвячену кіноманам і випущену у прокат цього ж року. Але потім усе поступово починає псуватися. Очікування, що кіноманія Ніла перейде у нову якість або ігри Віолетти стануть реально ризикованими і тому захопливими і все те приведе до непередбачуваного фіналу, не справджуються. Картина зрештою обертається настільки типовою мелодрамою, що навіть ніяково про це говорити. Лишається хіба що сакраментальне запитання: навіщо вся та історія затівалася? Щоб довести, що розважатися й кохатися з гарною дівчиною краще, ніж дивитися кіно? Так заради такої банальності не варто було знімати кіно.
Мабуть, нічого більшого з того й не можна було здобути. У кіноманії Ніла — принаймні так, як її подає Соутер — нема необхідного конфлікту з життям. Та й сам Мерфі аж ніяк не схожий на відлюдька, на такого собі ченця в храмі екранного мистецтва — надто гарний, надто доглянутий, надто адекватно поводиться. Ті ж відеошизофреніки в «Перемотці» — з першого ж погляду помітно, чим вони дихають, зрозуміло, чому у них нема нормального особистого життя. Тобто ніякої колізії не виникає, а те, що є — відгонить неправдоподібністю. Мерфі помітно фальшивить в амплуа комічного телепня, Ліу зовсім не схильна відігравати (мело)драматичні ситуації. Інколи виникає навіть думка — от якби навпаки: Мерфі влаштовував би небезпечні розіграші, Ліу кумедно б на них реагувала — все виглядало б набагато краще.
Хоча тут може діяти й відоме математичне правило: від переміни місць доданків сума не змінюється.
