Задля права жити
64 роки тому, 28 жовтня 1944 року, останній куточок української землі, що на Закарпатті, був очищений від нацистських загарбників. Безумовно, цей день і сьогодні, й на багато поколінь наперед залишається й залишатиметься святим для українців. Адже наша Вітчизна зазнала за ті страшні роки Другої світової війни стільки страждань, принесла на вівтар перемоги стільки жертв, що маємо всі підстави стверджувати: доля й результат цієї війни справді визначальною мірою залежали від того, чи переможе на залитих кров’ю полях України наш волелюбний народ. Від цього залежала доля Європи й світу, і недарма цю, абсолютно чітко виражену думку знаходимо й у «Щоденниках» Олександра Довженка — людини, яка щиро ненавиділа фальшивий пафос пустопорожніх слів.
Перемогу у Великій Вітчизняній і Другій світовій війнах здобув наш український Рух Опору гітлерівським нелюдям — давно слід це визнати. Цей Рух Опору як гранично широке поняття включає в себе й бойові дії регулярних армій, що протистояли ворогу, — як Радянської, так і Української Повстанської армії; й операції партизанських загонів різної політичної орієнтації — від Сидора Ковпака до Тараса Бульби — Боровця, — які громили агресора; і подвиги людей, які, жертвуючи собою, часто насамоті боролись з німцями. Подібний Рух Опору був в усіх країнах, окупованих нацистами, — в Югославії та Франції, Польщі та Італії... Чи не час і нам визнати існування цілісного Руху Опору — попри всі політичні відмінності — й в Україні?
І головне: неприпустимо (бо є блюзнірством) використовувати річницю звільнення України в тенденційних, недобросовісних політичних цілях. Чи не краще потурбуватись про ветеранів — і не раз на рік?
