Завдяки Олесеві Гончару...

Учора з ініціативи поета, громадського діяча, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка Романа Лубківського у приміщенні Львівського відділення Спілки письменників, що на вул. Крушельницької, відбувся вечір пам’яті Олеся Терентійовича Гончара (3.04.1918 — 14.07.1995). Участь у заході, присвяченому 95-літтю від дня народження письменника, критика, першого лауреата премії ім. Тараса Шевченка, академіка НАН України, дослідника поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, автора романів «Тронка», «Собор», «Берег любові», дилогії «Таврія» і «Перекоп», трилогії «Прапороносці» та багатьох-багатьох творів інших жанрів, взяли письменники, громадські діячі, актори львівських театрів. На вечорі йшлося про значення творчості Олеся Гончара у наш час, увіковічення його пам’яті у Львові. Актори Театру ім. Марії Заньковецької Олександра Люта та Юрій Чеков виконали уривки зі щоденників Олеся Терентійовича та оповідання «Любов». Як розповів «Дню» організатор зустрічі Роман Лубківський, громадськість клопотатиме про проголошення 2013-го Роком Гончара. Зазначимо, що це єдиний захід, що відбувся у Львові на честь визначного українського письменника.

Богдан КОЗАК, актор, режисер Театру ім. М.Заньковецької, педагог, лауреат Шевченківської премії:

— Навіть трудно уявити собі, щоб ім’я Олеся Терентійовича Гончара ми би викреслили з історії української літератури та мистецького життя, адже ця людина зробила вагомий внесок у розуміння цілого періоду розвитку нашої літератури. Рівно ж ця людина зробила дуже багато як громадський діяч. Завдяки Гончарові, утвердили себе як поети ціле покоління шістдесятників... Врешті Олесь Терентійович Гончар залишив нам свої щоденники — як документ епохи. Якщо можна дискутувати щодо естетичної вартості його прозових творів, що роблять деякі критики (радше — робили, бо зараз я рідше чую про це), то його щоденники, як і щоденники Довженка, — неоціненні.

Особисто я знайомий із творчістю Гончара по сцені — у Театрі Заньковецької йшли його «Прапороносці». Я грав роль Брянського. Цей монолог про красу вірності, про красу в найважчих умовах війни — вірності коханню, батьківщині, дуже важливий і сьогодні. Цей твір не йшов у жодному театрі України, крім театру Заньковецької. Це вдалося здійснити Сергієві Данченку та Богданові Антківу. До праці були залучені народний художник України Мирон Кипріян, а також незабутній Володимир Івасюк, котрий писав музику до вистави... І це дуже важливий чинник, бо навколо цієї вистави зібралося гроно видатних митців українського театру, музики і сценографії. Тому, на мою думку, постать Гончара не може бути закресленою. Особисто я люблю творчість Гончара і гордий із того, що причетний до втілення рядків його «Прапороносців» на рідній сцені.

Згадаймо, зрештою, що, завдяки авторитету Гончара на Львівщині було відкрито Музей Маркіяна Шашкевича. Це фантастично! Саме Гончар сказав свого часу, що «цей священик, котрий дбав про розвиток літератури у Галичині, вартий музею, що Шашкевич для заходу України — як Шевченко для сходу». І це тільки дрібний елемент, коли Гончар допомагав розбудовувати нашу історію, нашу культуру і літературу.

Я думаю, що в кожному місті, де він бував, знайдуться сотні людей, які згадають, як він допоміг в тих важких, можливо, умовах ідеологічного тиску, недооцінки певних явищ історії, культури, доклав зусиль задля того, щоби не дати заглушити ті коріння. Тому хвала львів’янам, які зробили такий вечір, і газеті «День», яка згадала на своїх сторінках це велике ім’я.