«Згадуйте мене!»

Цей фільм можна було б назвати «Чи є серце у суспільства?» Саме таким питанням у фільмі переймається Ліна Костенко — співавторка, героїня і дослідниця матеріалу стрічки, що демонструватиметься на цьому ж каналі 26 квітня о десятій вечора. Тисячі покинутих сіл і містечок, нікому не потрібні, кинуті напризволяще зразки народно-побутової творчості, ремесла, якими майже ніхто в Україні вже не займається, документи, які почасти є унікальними матеріалами і котрих ще достатньо залишилося у злополучній зоні-«тридцятці» — все це болить у фільмі його авторам. Частину з цієї втраченої унікальної культурної карти Полісся й зафіксували режисер фільму Леонід Мужук, керівник історико-етнографічної експедиції Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Ростислав Омеляшко, постійна учасниця експедицій в «зону» письменниця Ліна Костенко та багато інших учасників експедицій — етнологи, археологи, мовознавці, працівники архівів та музеїв тощо.

За 15 років близько 250 її учасників об'їхали понад 350 сіл Полісся і зібрали 18 тисяч музейних експонатів, 15 тисяч архівних документів (листи, фото, офіційні документи), зняли 350 годин відеоматеріалу, у них є 65 тисяч фотонегативів: окрім всього іншого вивчали археологію, музику і говіри Полісся. «В одному селі біля печі ми знайшли величезну купу документів, в яких була зібрана 100-річна історія родини: фото дідів і прадідів, документ про заслання одного з членів родини до Сибіру, його листи звідти, документ про реабілітацію, листи іншого члена родини з фронту, похоронка тощо... Цей родинний архів є для нас одним з найцінніших, — розповів «Дню» керівник експедиції Ростислав Омеляшко. — До роботи над пошуком матеріалів та їхнього вивченням ми залучили близько 250 науковців, провели 30 комплексних і близько 70 тематичних експедицій... У нас був «кістяк», але склад ескпедицій постійно змінювався: далеко не всі витримували морально- психологічного напруження у нашій, за словами Ліни Костенко, «галузі екстремального народознавства».

Приміром, в учасників експедиції було правило не заходити в покинуту хату самому. Чому? А тому що там могли жити вовки, кабани, злочинці, які переховуються, зрештою, в хати від старості може посунутися дах. А зарослі метровими бур'янами колодязі? І це — не враховуючи радіаційного фону, бо всі фахівці знали, що там «брудно» (багато хто з етнологів відмовлявся їхати в «зону» саме через цей нездоланний бар'єр).

У фільмі паралельно зображені дві лінії — кінохроніка трагедії та кадри науково-етнографічної експедиції. «Чорнобильський час» продовжив фільм-реквієм «Чорнобиль: два кольори часу», з якого московські цензори свого часу вилучили унікальні документальні кадри — вони увійшли в нову стрічку, зокрема, як у перший день катастрофи молоді хлопці в звичайній військовій формі гасять четвертий реактор.

І хоча автори спеціально не задумували, вийшло так, що на однаковому рівні значимості й панорамності у фільмі зображена праця ліквідаторів, які відкачували воду з-під реактора і робота експедиції двадцять років потому, котра знімала на плівку останнього бортника в селі Делета (бортницький промисел — давній спосіб збирання меду. — Авт. ). Власне це й є головною думкою фільму «Чорнобильський час» — захист національних і культурних цінностей є частиною національної безпеки України.

Цей фільм — не лише про покинуті села і самоселів «тридцятки»: свого часу повиселяли багато людей із зони, прилеглої до неї території, і нині там теж — пустка. Так, у стрічці йдеться про село Овруцького району на Житомирщині, через яке колись тягнули гранітну брилу для мавзолею Леніна. «Тут вже закінчилася Україна, — говорить у стрічці Ліна Костенко. — І ніхто не заплакав, що вона тут вмерла, вмер наш поліський етнос. Почуваєшся винним, бо це наче вмерла мати: її ж не станеш менше любити, коли її вже нема — любиш навіть більше... І думаєш: що ж ти за письменник, якщо не можеш допомогти... І про це треба говорити суспільству, про це треба писати, бо в суспільстві, де перестає звучати слово, там реципієнти вже оглухли, де немає літератури, не може бути порядного суспільства».

За багаторічні експедиції Ліну Костенко вже добре знають і в Овруцькому районі, і деякі самосели. Та й вона знає їх на ім'я-по-батькові, їй відомі їхні життєві історії — іноді аж занадто щемливі, щоб не розплакатися: про жінку, яка все життя вишивала рушники, а нині вони нікому не потрібні, про чоловіка, в якого єдиним другом був коник... Але Ліна Василівна розповідає їх (на фоні музики Євгена Станковича) — і не плаче.

В якійсь мірі, як муку, пережив народження цього фільму його режисер Леонід Мужук. «Я йшов до нього 20 років. В якийсь час зрозумів, що не можу нічого вдіяти зі спогадами про той час, я мусив залишити все це на екрані... Міністерство культури благословило нас на дві серії, то, думаю, друга буде, адже є багато безцінного матеріалу...»

Адже в центрі України — така унікальна і... самотня земля. На прощання поліщуки, сам-на-сам залишені з бідою, говорили науковцям: «Згадуйте мене!» І додавали: «А я буду — Вас!»