Жінки-фотографи — про дітей
У Бібліотеці ім. Вернадського відкрито виставку «Планета дітей»
3 червня в книгозбірні ім. В.І.Вернадського вже вчетверте оголосила переможниць фотоконкурсу «Планета дітей». Це єдине, за словами організатора Наталії Компанцевої, в світі змагання, в якому представлено лише жіночі фотороботи. Виставку приурочили до національного свята День захисту дітей.
Учасниць оцінювали в трьох номінаціях — «Цифровий арт», «Портрет» і «Репортаж». Золоті медалі від НСФХУ і ISF за світлини репортажів отримали Олександра Лекович із соціальною роботою «Лава для трьох» і Мзія Леквеїшвілі з Грузії «Школа для слабкозорих». За кращі портретні світлини нагородили Олену Алмазову «Футляр» та Анжелу Надежду «Портрет із Бонею». У номінації «Цифровий арт» відзначили росіянку Ірину Михайлову за роботи «Перед іспитами» і «Чарівні канікули» і українок Ольгу Кузнєцову «Про Чкалова», «Карусель», а також Олену Алмазову «Фобія».
Мені хотілося, щоб роботи про дітей робили саме жінки, бо вони їх краще відчувають, — говорить організатор виставки Наталія Компанцева. — Жіноча світлина абсолютно не поступається чоловічій, а інколи й перевершує її. З іншого боку, жінки менше представлені, як фотографи. Приємно радує, що з розвитком фототехніки вони начебто прокинулися».
Дітей знімати нелегко. Навіть у складних зйомках кіно давали три метри плівки, щоб у результаті отримати метр корисної. Тоді як на дітей і тварин — один до десяти. Але ці теми завжди захоплювали увагу більше за все. Проте якщо дитину знімати не в її середовищі, вона починає позувати. У результаті це виглядає фальшиво, зазначають учасники виставки.
«Фотографувати складно завжди,— стверджує заступник головного редактора часопису PROTOGRAPHER Олександр ЖИЛІН. — Коли ти налаштовуєшся, відмикаєш внутрішній діалог, перестаєш бути собою, а стаєш посередником театру життя».
У репортажних світлинах учасниці вміло зафіксували маленькі сценки життя. Дітей, які радіють першому снігові, матір, що піклується про новонародженого, маму з сином, які бавляться на килимі. Багато хто відчував муки творчості, а Тетяна Барвінська зловила цей момент своїм об’єктивом, сфотографувавши школяра на уроці, який задумався з роззявленим ротом.
Лаконічність і природність — дві характеристики світлин Мзії Леквеїшвілі. Вона розповідає, що знайомиться зі своїми героями прямо на вулиці і швидко знаходить контакт, а працювати з ними легко, бо вони не лукавлять. Дехто навіть запрошує додому для зйомки, щоб відчувати себе звичніше.
«Найцікавіше в цій виставці — це її чисті неприкриті емоції, — зазначає Олександр ЖИЛІН. — Будь-який дорослий хоче з себе щось зобразити, у той же час дитина залишається природною. Добре, якщо на світлині є чуттєвість, як у роботі «Школа для слабкозорих» Мзії Леквеїшвілі з Грузії. Коли я дивлюся на це фото, відчуваю дотик кінчиків пальців на азбуці Брайля. Я відчуваю емоції цієї дівчинки, яка читає. У читанні через дотик є певна таємниця, бо це інша мова, а він — як інша планета. Це само по собі вже цікаво. Головне питання, чи відчуває людина щось підходячи до роботи. Хоча багато з нас є логіків, які намагаються знайти сенс. Але я вважаю, що світлину потрібно відчути. Якщо людина може впустити в себе енергетику світлини — ось це добре!»
