Життя в «Копійці»
Друга й остання цього року акція проекту «Російське кіно: прем'єра в Києві», яку проводять спільно Представництво в Україні міжнародної наукової та культурної співпраці при МЗС Російської Федерації та Національна спілка кінематографістів України, на превелике задоволення кіногурманів знову подарувала українському глядачеві зустріч з російським феноменом Володимиром Сорокіним. Відомий письменник і драматург-початківець цього разу виступив співавтором сценарію фільму Івана Диховичного «Копійка». Минулий досвід, а саме сценарій до стрічки «Москва», викликав позитивні емоції та рецензії київської публіки, і єдине, на що можна було нарікати, так це на факт того, що до Києва «Москва» «доїхала» аж за два роки після своєї прем'єри в Росії. «Копійка» ж цілковито новенька. Звідси й бажання її творців не лише продемонструвати фільм братам-слов'янам, але й посприяти, нехай у ненав'язливій формі, його комерційному успіхові в Україні. Звичайно ж, не в кінотеатрах, це просто смішно. Причому смішно навіть для російського прокату. Лейтмотивом виступу режисера «Копійки» в столичному Будинку кінематографістів була образа за національний продукт, правового захисту якого просто не існує. Наприклад, у всьому світі, окрім Америки, природно, поширена практика, коли іноземні, читай голлівудські, фільми коштують для глядача в кінотеатрі на 30—60% дорожче, аніж «свої». Ці відсотки йдуть на розвиток місцевої кіноіндустрії. Російські кінотеатри купувати нове російське кіно не хочуть, і вся надія залишається на відеоринок. «Копійка», наприклад, уже вийшла на відеокасетах і посідає, за словами Диховичного, четверте місце в продажу всього відеопродукту в Росії.
На відміну від «Москви», де Сорокін незримо, як тінь батька Гамлета, був присутнім у кожній фразі, в кожному епізоді картини, «Копійка» зовсім інша. І про інше. За формою ці два фільми можна об'єднати в модний нині «безжанровий» формат. Витвір його творців — це не стилізація життя, а життя саме собою. Про це говорить і назва. Мрія мільйонів, найбільш популярна машина ХХ століття в Росії (виходячи з безлічі різних опублікованих рейтингів), непоказна (псується часто-густо) та геніальна (чомусь саме в ній спадають на думку різні прозріння), «Копійка» була (та що була — для багатьох залишається) таким самим символом доби, як горілка за 4.12 чи Генсек зі вставною щелепою. Але щелепи з'їдаються, горілка дорожчає, а «Копійка» залишається все тією ж нерозмінною валютою якості та ціни життя, що і 20, і 30 років тому. Таку й Висоцькому можна подарувати, і на паршивий відеомагнітофон проміняти. У ній ніжно кохають і жорстоко вбивають.
Історія «Копійки», найпершої моделі ВАЗ-2101, починається 30 років тому. За минулі роки вона встигла помандрувати від члена Політбюро до повії, від чорноморського «катали» до чесного КДБшника, від одного вбитого «нового росіянина» до іншого, який також незабаром гине. «Копійка» гасає зі своїми господарями всім колишнім Союзом. Вона стає свідком і «співучасником» великих відкриттів (фізик із Новосибірська завдяки мотору, який заглух, робить відкриття й отримує Держпремію) і падінь (у ній повія «обслуговує» своїх клієнтів). У ній живуть страхи й комплекси радянських людей, що прокидаються вранці в холодному поту й вирішують раптово продати машину. Машина говорить з ними своєю мовою, що більше скидається на параною для її «співрозмовників». Загалом, машина з характером.
У фільмі всі 64 головні ролі зіграло лише 8 осіб. Головна, єдина наскрізна роль, дісталася співакові, а віднедавна ще й акторові Сергію Мазаєву, який прекрасно зіграв трударя-механіка із «золотими руками», що раз за разом реанімував побиту машину й віддавав її в руки наступного господаря. Його герой майстер Бубука за свою роботу також дістає подарунок. Ексцентричний митець дарує йому автомобіль. Дуже доречно. Адже, крім «золотих рук», у майстра немає нічого, навіть власної кімнати. Ось і жив він у «Копійці». Тільки що недовго. Не сподобалося простій російській людині, як з ним «братки» поводяться, так він узяв і втопив їх, щоб не дратували. Заарештували, ув'язнили...
Мозаїчність сюжету, добра гра акторів із дідом «Мазаєм» на чолі зумовили успіх картини у глядачів. Справжнім відкриттям фільму стала Ольга Диховична, дебютантка кінематографа і дружина режисера, яка разом із Сорокіним промайнула в одному з епізодів. У інших ролях були зайняті: Сергій Шнуров, Андрій Красько, Юрій Цурило...
Кожна нова сюжетна лінія починалася зі слів: «У своєму житті він/вона любив дві речі». І далі йшли життєві пріоритети: «Любов електрика, фізика — дисиденти, чи «Зоряне небо над нами та етичний закон всередині нас». Тандем Сорокін—Диховичний просто й виразно розповіли свою історію, а які ж «дві речі» кращі — розповісти не вважали за потрібне, чим деяких глядачів і образили. Вони нарікали на те, що в кіно не побачили мистецтва, прагнень та ідеалів, а побачили лише саме життя. Фільм не залишив після себе ніяких запитань і не дав, власне, ніяких відповідей. Загалом, се ля ві.
