Аграрна утопія вирощує лише лобістів

У нашій країні коливання клімату істотно впливають на врожайність, причому більш істотно, ніж у багатьох інших зонах. Виходить, що Саудівська Аравія з її дуже стабільним кліматом має перевагу перед Україною, для якої характерними є зміни погодних умов на багатьох територіях. Адаптація рослин до цих коливань і досі залишається науковою і технологічною проблемою країни.

У той же час чорнозем уже втратив своє колишнє значення при сучасних методах рослинництва, оскільки обсяг натуральних поживних елементів у ньому надзвичайно малий порівняно зі штучною підстилкою з добрив. Деяка економія, звичайно, досягається, але з урахуванням інших чинників вона недостатня для формування конкретної переваги, яка в сучасній економіці досягається за допомогою інновації, технології. Саме в цій галузі перебуває непропорційно велика частина додаткової вартості. Якість і дешевизна такого чинника виробництва, як земля, не веде до формування стійкої конкурентної переваги.

Однак припустимо, що якимось дивним чином чорнозем дійсно виявиться істотною перевагою в ринковому сільському господарстві. Тоді він швидко подорожчає до рівня, що відображає його ефективність. Фактично, він коштуватиме дорожче за інші землі на суму заощадження добрив. Земельна рента стане високою, а прибуток фермерів залишиться, як і раніше, низьким. Добробут помітно не зросте.

Крім сумнівної переваги родючості землі, сільське господарство України інших переваг не має. Зарплата в нас не набагато нижча, ніж в Аргентині. А створення інфраструктури, накопичення досвіду високоефективного господарювання також займе чимало часу.

В Україні багато заболочених, засолених, виснажених земель, а площа сільськогосподарських угідь точно невідома. При найсучасніших технологіях за світовими цінами оборот з одного гектара не перевищує 800 доларів. У масштабах економіки це 16 млрд. доларів, або 300 доларів на одного мешканця. Трохи вище, ніж у Непалі.

Додаткова вартість аграрного сектора ще менша — близько 200 доларів з гектара. В усій Україні це тривіальні $4 млрд. на рік, менше за $80 на одного жителя. Прибуток від сільського господарства не є основним навіть в Аргентині.

Звідси видно, що рослинництво не забезпечує навіть значного зростання ВВП, а отже, не може бути основним сектором економіки. І так є в більшості країн. Сільське господарство прямо дотується в Європі та США, через податкові пільги — в Австралії та Аргентині. У ЄС щорічні дотації перевищують 300 млрд. доларів. Значна частина цієї суми припадає на рослинництво. Тваринництво ще менш ефективне. Дотації на його розвиток явно перевищують вартість добрив, які можна заощадити за рахунок використання чорнозему. Це показує неконкурентоспроможність української сільськогосподарської продукції на світовому ринку, що звик до субсидій.

Дотації ми вважаємо однозначно недоцільними, оскільки вони не набагато менші від додаткової вартості, що створюється.

Загалом для економіки, ефективність сільського господарства надзвичайно низька. Можна говорити про штучність такої ситуації, про підтримку перевиробництва, що політично виправдовується недопущенням зростання цін, але це — об'єктивна ситуація в світі.

Структура цін на українську сільськогосподарську продукцію, що експортується, також підтверджує її нездатність до конкуренції. При майже офіційних неплатежах за паливо, електроенергію, при невиплаті зарплати, відсутності податків, нульовій земельній ренті, щорічних дотаціях на мільярд гривень шляхом неоплачуваного постачання ресурсів з держрезерву колгоспи все одно нерентабельні. Не треба вважати, що це пов'язано з їхньою формою власності: прибутки фермерів також чисто символічні. Адже деяке підвищення врожайності з'їдається зростанням зарплати, вартості техніки, добрив, гербіцидів. Якби насправді було інакше, екстенсивне виробництво уже давно було б замінене новими технологіями.

Далеко не такий нешкідливий, як могло б здатися, політичний аспект пріоритетності аграрного сектора. Вже згадувалися дотації на мільярд гривень за рахунок постачання з Держкомрезерву. Сюди ж потрібно зарахувати дотування об'єктів соціальної сфери, заборону міграції зайвої робочої сили.

Інтереси мешканців міст ущемлено тарифами на імпорт сільськогосподарської продукції. Кошти платників податків спрямовуються на утримання непотрібної інфраструктури: надмірної кількості аграрних технікумів, вузів, дослідних інститутів, бюрократії. Звільнення сільського господарства від податків переклало тягар оподаткування на промислові підприємства. В аграрний сектор штучно залучаються інвестиції, в яких мають потребу значно більш ефективні галузі.

Однак змін політичного ставлення до сільського господарства можна чекати не раніше, ніж за 10—15 років. Тоді міграція в міста зменшить число виборців у сільських районах до того рівня, коли лобіювання їх інтересів вже не забезпечує карт-бланш на переобрання. Ліквідація всіх цих застарілих традицій проходитиме протягом життя 1-2 поколінь. Тоді мешканці міст, побачивши безмежні поля пшениці, відчуватимуть не гордість, а здивування з приводу неефективного використання ресурсів.