Арифметика партнерства

У Міністерстві економіки розробили та передали на розгляд Кабміну законопроект «Про загальні положення державно-приватного партнерства в Україні». Якщо він отримає схвалення не тільки в уряді, але й у парламенті, то це буде великий крок уперед до утвердження в Україні ринкових правил гри.

У сучасному законодавстві не існує такого поняття як «державно-приватне партнерство». Однак на практиці його елементи діють вже давно. Це — договори оренди, концесій, спільного інвестування. Суть розробленого закону в тому, що за умови нестачі бюджетних коштів для будівництва важливих державних проектів до них на конкурсних засадах залучається приватний інвестор.

«Закон спрямований на підвищення конкурентноздатності країни, на зростання капіталізації державних об’єктів. Ми залучаємо інвестора, даємо йому земельну ділянку для будівництва доріг чи ще незавершені об’єкти, для спорудження яких у держави немає грошей, і він, ризикуючи своїм капіталом, добудовує їх, експлуатує і потім повертає державі», — пояснює заступник директора департаменту інвестиційної та інноваційної діяльності Мінекономіки Тетяна Лисиця. За її словами, при такій співпраці державне майно не можна приватизувати, його лише на певний час передають у розпорядження інвестора для його відшкодування витрат, після чого вже готовий об’єкт передається державі. Дія закону поширюється на найпроблемніші галузі для держави: будівництві доріг, аеропортів, реконструкцію комунальних мереж, розробку територій з корисними копалинами (природний газ, нафта).

Відповідно до законопроекту міністерство, відомство чи місцеві органи влади подають до Мінекономіки пропозицію про необхідність залучення інвестора на конкретний об’єкт. Далі орган виконавчої влади, у підпорядкуванні якого він знаходиться, оголошує конкурс. За його підсумками між переможцем і державою або органом, уповноваженим діяти від її імені, підписується договір. Закон не передбачає окремого виду партнерського договору, а лише подає перелік договорів, які можуть укладатися у рамках державно-приватного партнерства: оренда, лізинг, спільна діяльність, управління державним майном тощо.

За словами Лисиці, держава бере на себе політичні та економічні ризики, а забудовник — комерційні. Після завершення будівництва інвестиційного об’єкту починається етап його експлуатації, на якому розподіляється прибуток між державою та інвестором. Скільки відсотків отримають «партнери» у кожному випадку прописуватимуть окремо, але сума не виходитиме за межі, дозволені Законом «Про розподіл прибутку». Так, при розробці територій з різноманітними природними ресурсами, прибуток ділиться на дві частини: перша (70%) повністю віддається інвесторові для компенсації зроблених ним витрат під час розробки родовища, а друга — прибуткова — розподіляється між обома партнерами.

Бізнесу держава не гарантує жодних дотацій чи компенсацій. Натомість інвестори говорять: не потрібно нам бюджетних подачок, створіть стабільні умови для роботи. Повернути свої гроші для них не проблема, адже для цього існує експлуатація тієї ж дороги чи будинку... А от ситуація з Vanco їх насторожує.

На думку провідного банкіра ЄБРР Марка Магалецького, товаришування влади і бізнесу гальмується через недосконалість українського законодавства, відсутність єдиної структури, яка б цим займалась, та через непослідовність і безвідповідальність українських чиновників за прийняті раніше рішення. «Більшість проектів державно-приватного партнерства — інфраструктурні, і вони потребують великих фінансових вкладень та багато часу. Підготовка документації може займати 3—4 роки, сама реалізація — 3— 5 років, а контракт може укладатися й на 20,30, 40 років. На жаль, середній термін життя українського уряду менше року і кожний новий уряд розпочинає свою роботу з ревізій рішень попереднього ...Інвестор повинен бути готовий до того, якщо у нього контракт на 20 років, що його двадцять разів піддаватимуть ревізії», — говорить Магалецький. Про який інтерес можна говорити?

А от партнер юридичної компанії «Арцингер і Партнери» Вольфрам Ребок, відповідаючи на запитання «Дня» про необхідність такого закону для України, наводить приклад Польщі та Німеччини. У Німеччині навіть без законодавчої бази державно-приватне партнерство працює, а у Польщі після прийняття подібного закону все зупинилося. То чи не досить вже нашим чиновникам шукати міфічних формул? Може, вже настав час створювати елементарні умови для бізнесу, які полягають у стабільності всіляких норм та органів управління.