Чи готові ми до нової економіки?

«Ми повинні виробити всеосяжне та глобальне спільне уявлення про те, яким чином технологія впливає на наше життя і перетворює наше економічне, соціальне та культурне середовище, — закликає Клаус Шваб — німецький економіст, засновник і президент Всесвітнього економічного форуму в Давосі. — Ніколи не було часу більших очікувань та більшої небезпеки».

На зламі фордистського капіталізму масового виробництва і нової економіки персоніфікації та унікальності, яку називають Індустрією 4.0 — цифровим або когнітивно-культурним капіталізмом, суспільства різних країн потребують нової якості людського капіталу та інноваційно-креативної логіки дизайну процесів і продуктів.

Як прогнозує Ален Скотт, теоретик когнітивно-культурної економіки, одним із її найбільш підривних соціальних процесів є ерозія старого домінуючого поділу праці та соціальної стратифікації на «сині» та «білі комірці» — і заміну їх на іншу, глибоко поляризовану структуру. З одного боку, ринок праці буде складатися із представників передової форми людського капіталу, які володіють дедуктивними здібностями (здатністю на основі досліджень формулювати і перевіряти контекстні гіпотези) та незалежністю у прийнятті рішень, цифровими навичками високого рівня, креативністю, лідерськими якостями, культурно-комунікативними здібностями — загалом, творчим та інноваційним потенціалом, який вони готові реалізовувати на робочому місці. На відміну від них, робота нового обслуговуючого класу має орієнтуватися на такі завдання, як догляд за дітьми, прибирання, робота в готелях і ресторанах, фельдшерська допомога, обслуговування майна, водіння таксі, ремонтні роботи тощо. Власне кажучи, праця цієї групи працівників буде присвячена, перш за все, обслуговуванню потреб творчого прошарку робочої сили і забезпеченню функціональної підтримки міського середовища. Проте ці роботи також вимагатимуть автономного прийняття рішень, досить впевнених цифрових навичок і загалом поведінки, яка різко контрастує зі стандартизованими, рутинними роботами, що виконуються на конвеєрній лінії. Таким чином, Індустрія 4.0 включає нові ролі, міжособистісну динаміку і взаємодію людини та машини. IT-сектор тоді не буде окремим і розчиниться по всіх галузях, ставши драйвером економіки й вимагаючи від працівників інших професійних та ціннісних установок. За ідеєю Скотта, навіть малі бізнеси стануть свого роду IT-компаніями.

Ті, хто має адекватні таким змінам світогляд та освіту, вочевидь, отримають багато нових можливостей для гнучкої і змістовної роботи. Однак різні стартові умови для того, щоб скористатися високотехнологічими можливостями, уже сьогодні обумовлює таке явище, як «цифрові розриви», які з розвитком Індустрії 4.0 будуть лише поглиблюватися. Взагалі-то, всередині якоїсь окремої країни це, до певної міри, припустимо, оскільки суспільству потрібна робоча сила, працівники, які здатні виконувати увесь спектр робіт — як престижних, так і ні. Але такі розриви спостерігатимуться між різними країнами, закріплюючи за одними ролі «цифрових лідерів», які продукуватимуть смисли та інновації, а за іншими — «цифрових аутсайдерів», яким за  лишиться обслуговувати базові потреби націй-лідерів. Цей розподіл ролей буде значною мірою зумовлений ступенем готовності суспільств до когнітивно-культурної економіки. І саме він формуватиме геоекономічну і політичну картину світу.

Однак ми маємо визнати, що ця картина формується уже сьогодні. За експертною оцінкою Мінсоцполітики, в інших країнах сьогодні постійно працюють 3,2 млн українців, переважна частина яких зайнята некваліфікованою, обслуговуючою працею, яка не потребує цифрових навичок. Зокрема, в Польщі, за заявою представника її Національного банку, українські працівники забезпечують 20% економічного зростання, допомагаючи місцевим кадрам зосередитися на привілейованих позиціях ринку праці та розвитку високотехнологічних виробництв. Зараз для українців головне — вирватися із цієї тенденції працювати на розвиток інших економік. Світова економічна історія знає приклади, коли це вдалося. Так, у ХХ столітті країни Скандинавії змогли створити привабливі умови для забезпечення зворотного потоку своїх емігрантів. Сьогодні над такою ж стратегічною метою працюють уряди Мексики, Латвії, Ірландії.

Загрози цифрового відставання можуть стосуватися й окремих соціальних груп всередині суспільств. На Давоському форумі-2018 було висловлено занепокоєння, що цифрова економіка може посилити гендерну нерівність та, відповідно, зростаючу економічну уразливість жінок через повільнішу, ніж у чоловіків, адаптивність до швидкозмінюваних вимог ринку праці. По всьому світу частка жінок, робота яких пов’язана з ІКТ, залишається досить скромною. Як повідомляє The Global Gender Gap Report-2017, серед 8 млн таких фахівців у ЄС лише 17% — жінки. Навіть у провідних, соціально відповідальних цифрових компаніях, як Apple, eBay, Facebook, Google, LinkedIn, Twitter, Yahoo, жінки становлять лише 30—40% всього персоналу і лише 15—20% технічних фахівців (за даними журналу DOU.UA). Незважаючи на те, що робочі місця із застосуванням цифрових технологій є найбільш високооплачуваними для малодосвідчених працівників, дівчата значною мірою схильні уникати кар’єри, пов’язаних з ІКТ: 57% випускників вищих навчальних закладів Європи — жінки, але лише 24,9% із них закінчують спеціальності, пов’язані з цифровими технологіями (Hess, 2018). Ця тенденція наводить на думку про існування «скляних бар’єрів», які шкодять підготовленості жінок до залучення до постіндустріального ринку праці, водночас позбавляючи цей ринок великого джерела потенційних талантів.

Якщо раніше готовність до цифровізації економіки переважно розглядалася як розвиненість і доступність онлайн-інфраструктури і наявність цифрових навичок, тобто як сукупність факторів, які відносно легко вдосконалити, то сьогодні на перший план виходять набагато більш інертні культурно-психологічні фактори, здатні як сприяти, так і гальмувати успішне входження країн, соціальних груп та індивідуумів в Індустрію 4.0. Дослідженню саме таких факторів присвячений наш проєкт Україна — Латвія, підтриманий Міністерствами освіти і науки обох країн, який розпочався 2019 року. Зазначений проєкт спрямований на вивчення культурно-психологічної готовності людського капіталу Тернопільської області України та латвійського регіону Латгале до змін на ринку праці при переході до цифрової економіки. У ньому взяли участь Тернопільський національний економічний університет (ТНЕУ) і Технологічна академія Резекне (ТАР).

В обох досліджуваних країнах наразі відбувається бум ІТ-сектору, і це надзвичайно добре для перехідних (як Україна) та нових постперехідних (як Латвія) економік. Цифрові технології як некапіталомісткий каталізатор структурних змін, які спрямовані на збільшення частки доданої вартості у ВВП, працюють на зростання національного доходу та покращання торговельного балансу обох країн. Унікальна перевага ІТ полягає в його здатності розвиватися без значних інвестицій у фізичні активи, без хороших доріг, навіть без платоспроможних місцевих споживачів. Потрібні лише розумні голови, трохи свободи і таланту — а ринком є весь світ. Річард Флоріда, автор світового бестселера, назва якого в українському перекладі: «Homo creativus. Як новий клас завойовує світ», — вважає ІТ-індустрію однією зі складових ядра креативного класу, необхідного для появи і розвитку когнітивно-культурної економіки. Завдяки «нематеріальності» продукту, швидкості й демократичності бізнес-комунікацій та безкоштовності більшості інструментів ІТ-світ майже не зачіпає корупція, а зв’язки із західними замовниками сприяють відкритості країни світові та впливу більш розвинутої бізнес-культури на вітчизняні компанії. При цьому в низці досліджень (Weaver, 2017, Falck, 2016) доведено, що саме ступінь технологічного розвитку головним чином визначає економічні та соціальні зміни і просування суспільств на шляху демократії.

Попередні вимірювання цифрових компетенцій, які ми проводили серед студентів і викладачів університетів в Україні та Грузії, не виявили значущих гендерних відмінностей. Тому ми припустили, що гендерно обумовлений вибір кар’єри має, радше, соціально-психологічні, аніж природно-фізіологічні, причини. Щоб розібратися в цьому, проектна команда опитала понад 1100 студентів в Україні та Латвії, використовуючи два онлайн-інструменти: 1) «Ставлення до ІТ» (Gokhale, et. al, 2013), розроблений у США групою вчених, стурбованих суттєвим чоловічим домінуванням на високотехнологічних робочих місцях; і 2) «Особисті культурні орієнтації» (P. Sharma, 2009), створений на основі синтезу моделі національних культурних вимірів Г. Гофстеде та соціально-психологічних висновків Д. Ойсерман, які стосуються тих же конструкцій, але на індивідуальному рівні. Тим самим, синтез культури та особистісних характеристик розглядається як визначальний чинник набору індивідуальних цінностей. Учасники мали позначити ступінь своєї згоди/незгоди з твердженнями, які непрямо вказували на певний аспект психологічно-культурних налаштувань щодо цифрових технологій, за шкалою від 1 «абсолютно не згоден/на» до 5 «повністю згоден/на».

З огляду на можливі активності на постіндустріальних робочих місцях, ми відібрали з обох опитувальників шість ключових показників, які, на нашу думку, характеризують основні елементи готовності до такої роботи. Це чотири елементи з інструменту «Ставлення до ІТ»: інтерес до вивчення ІТ, оптимізм щодо ІТ-ефектів, стурбованість з приводу глобальних негативних впливів від ІТ, сприйняття гендерної рівності на робочих місцях IT-сфери; і два з інструменту «Особисті культурні орієнтації»: толерантність до невизначеності і здатність до самостійного прийняття рішень.

Слід зазначити, що цей метод не дозволяє поставити абсолютний «діагноз» готовності до цифрових трансформацій, оскільки еталонних оцінок не існує. З певним припущенням, ми можемо лише констатувати відносно високі чи низькі значення в оцінці певних факторів. Найбільшу ж аналітичну цінність має порівняльний аналіз отриманих національних та гендерних профілів.

Як бачимо, за більшістю чинників українці демонструють більшу цифрову готовність, аніж латиші. Вони мають вищий інтерес до вивчення технологій та оптимізм щодо їхніх ефектів для життя суспільства, нижчий рівень стурбованості з приводу негативних впливів, більш толерантно сприймають невизначеність і скоріше готові приймати самостійні рішення. Проте помітно, що два останніх чинники мають низькі значення в обох національних групах, відтак студенти обох пострадянських країн звикли діяти за інструкціями й виконувати рішення, прийняті за них, працюючи над повторюваними завданнями у знайомому контексті. Такі навички, закріплені традиційно існуючими практиками навчання та виховання, навряд чи стануть у пригоді на постіндустріальних робочих місцях. Слід зазначити, що дані психологічні установки узгоджуються з культурними профілями як України, так і Латвії, згенерованими нами на сайті Hofstede Insights. Для обох національних культур характерна сильна тенденція уникати невизначеності (Україна — 95, Латвія — 63 зі 100 балів). Хоча в нашому опитуванні українська студентська група респондентів показала дещо більшу толерантність до невизначеності, аніж латвійська, що є протилежним наведеному співвідношенню цих вимірів на загальнонаціональному рівні. Можливо, це свідчить про те, що студенти навчилися сприймати динамізм соціального і робочого середовища швидше, ніж інші соціальні страти в Україні. Також, імовірно, на результат вплинули різні професійні сфери студентів-учасників із обох країн: в українській опитуваній групі це були переважно майбутні економісти, а в латвійській — педагоги. Вірогідно, що відданість стуктуруванню і контролю є елементами професійної культури майбутніх освітян, що вплинуло на виявлену нижчу толерантність до невизначеності в латвійській групі.

Проте українські студенти показали слабший рівень сприйняття гендерної рівності на IT-робочих місцях, аніж латвійські. У неформальних розмовах з українськими викладачами і студентами часто лунала думка, що гендерні ролі є «природно і традиційно визначеними» і тому, скоріш за все, незмінними. Незважаючи на емансипаційні рухи, що набирають сили у світі, культурні упередження все ще формують сильні підсвідомі перешкоди для реалізації можливостей жінок у сфері цифрових технологій. Втім, цікаво, що і в Україні, і в Латвії, і в деяких інших постсоціалістичних країнах проявляються успадковані ідеологічні принципи професійної гендерної рівності, зокрема в інженерних професіях, які вигідно вирізняють їх порівняно з рештою Європи і є гарними стартовими позиціями для подальшого балансування структури цифрової зайнятості на користь жінок. Так, європейськими лідерами участі жінок в ІТ-сфері є Болгарія та Румунія (приблизно по 27% зайнятих в ІТ-секторі 2018 року — жінки), за ними йдуть Литва і Словенія (близько 25%), далі — Латвія (24%). При цьому cередній показник по всіх країнах ЄС становить лише 16,7%, за даними Global Gender Gap Economic Participation and Opportunity Subindex-2018. Частка жінок в IT-секторі України, яка не є членом ЄС, становить, за даними різних вітчизняних джерел, 20—24% і останніми роками повільно, але невпинно зростає. Україна на тлі ЄС демонструє гарний потенціал жіночої активності у цифровій економіці та можливостей для його подальшої реалізації, хоча існують ментальні та економічні механізми стримування.

Національний профіль Латвії на Hofstede Insights показує втричі більш «фемінну» культуру, аніж Україна, що передбачає більшу гендерну рівність. У Латвії традиційно більший відсоток жінок, які працюють у бізнесі та політиці, аніж в Україні. В Україні ж продовжують даватися взнаки традиції чоловічого домінування та гендерні стереотипи, які обумовлюють, скажімо, меншу кількість жінок-керівників, жінок-підприємців, наявний гендерний розрив у доходах. Так, за даними шостої хвилі Світового дослідження цінностей (World Values Survey, WVS), реагуючи на твердження: «Чоловіки повинні мати більше прав на роботу, аніж жінки», — 30% українців погодилися, порівняно лише з 6% американців. Хоча по Латвії даних щодо цього пункту немає, 18% респондентів (трохи більше ніж половина від українських) із сусідньої Естонії, яку WVS відносить до того ж культурного кластера, що й Латвію, погодилися з цим твердженням. Очевидно, що Україні необхідно знайти важелі для поступових змін ментальних алгоритмів у бік досягнення рівних можливостей на ринку праці та економічної безпеки жінок при переході до Індустрії 4.0.

Ряд дослідників (Gorski, 2009, Fraser-Thomas, 2014) наголошують, що гендерна нерівність відтворюється й інституціоналізується у навчальних закладах. На противагу їм, Van De Vijver (2007) пропонує розглядати освіту як головний інструмент, за допомогою якого жінки та, меншою мірою, чоловіки вчаться сприймати гендерну рівність як норму. Ми схильні погодитися з обома твердженнями. Це означає, що існуючі моделі та практики навчання потребують змін. З огляду на стратегічну важливість цифрових технологій як потенційної нитки Аріадни для економіки України, демократизуючі форми цифрового навчання, які уникають інструктивістської педагогіки і застосовують технологічно насичене, проблемно- і проектно-орієнтоване активне навчання, яке розвиває відчуття розширення прав та можливостей усіх студентів, явно узгоджуються з перспективами цифровізації, формуванням емансипативних навичок та подоланням гендерних розривів. 2020 року наш проєкт передбачає імплементувати вже отримані результати дослідження у міжнародну колаборативно-конструктивістську, проблемно- і медіаорієнтовану онлайн-програму для викладачів і студентів в обох країнах.