Формула «гоелро»

НАК «Енергетична компанія України» виповнився рік. Щоправда, на «ювілейній» прес-конференції досить злободенне питання про те, жити чи ліквідуватися, не обговорювалося. Підсумки роботи компанії відхиляють стрілку в бік «жити».

Про це, зокрема, свідчить той факт, що за п’ять місяців поточного року виросли на 2,2% (до 98,4%) розрахунки споживачів із енергопостачальними компаніями. Останні в свою чергу розрахувалися з Оптовим ринком електроенергії на 95,3%, що на 1,2% більше, ніж за аналогічний період минулого року. На два відсотки (або на 973,2 млн. кВт.год.) скоротилися наднормативні втрати в електромережах.

Але, як заявив на прес-конференції виконувач обов’язків першого віце-президента НАК «ЕКУ» Богдан Доцишин, тріумфувати з цього приводу не варто. В одному ряду з наведеними позитивними даними є й інші. Прибутковість підприємств електроенергетики падає, собівартість продукції, яка реалізовується, зростає. Витрати палива на виробництво електроенергії в п’ять-сім разів вищі, ніж у країнах Європи. Знос основних фондів енергопідприємств невблаганно наближається до 100%. Одна з основних причин цього в хронічному дефіциті інвестиційних ресурсів. На думку Доцишина, відлякують великий капітал навіть не податки, а відсутність комплексного підходу до державного управління взагалі і управління енергетикою зокрема. «Реформи в енергетичному секторі носять половинчастий характер, і з 2001 року взагалі не просуваються, — сказав фахівець, гортаючи свій товстий блокнот. — Неефективно використовуються отримані кошти». За словами Доцишина, гроші на будівництво четвертого блоку Старобешівської ТЕЦ і на будівництво Дністровської гідроакумулюючої станції, яке тягнеться з 1983-го року, виділялися неодноразово. Але воно все ще не закінчене. Чи варто ще туди інвестувати — питання риторичне.

У далекому 2000-му було оголошено конкурс на приватизацію шести обленерго. Ставили на Захід, а національного інвестора, природно, до уваги не брали. На догоду першому, збільшуючи інвестпривабливість, навіть пішли на підвищення тарифів на електроенергію. У результаті два підприємства з шести купили нібито американці, чотири — словацька компанія. Але згодом більшість із них, мабуть, дивом, опинилося у власності вітчизняних фінансово-промислових груп. Більше експериментувати з роздержавленням енергогалузі не стали. На приватизацію інших підприємств було накладено мораторій, який сьогодні, за словами Доцишина, дуже заважає залучати іноземних інвесторів. «Тоді Фонд держмайна і Мінпаливенерго здійснювали управління корпоративними правами за принципом: що-небудь, кому-небудь і як-небудь продати, — обурюється він. — Передбачалося, що контрольний пакет акцій зацікавить стратегічного інвестора, але де там...»

І багато хто вважає, що змінити статус-кво можна лише за рахунок підвищення тарифів (без модернізації матеріально-технічної бази). Поки одні приймають ухвали про те, що ціни повинні повзти вгору, в НАК «ЕКУ» запевняють, що це вимушений захід і до нього вдаються останнього разу. Якщо поталанить, у майбутньому галузь підніматимуть за рахунок продажу акцій, поліпшення корпоративного управління, внутрішніх інвестицій. Але це майбутнє може реально наступити лише після оновлення основних фондів, яке й мають намір провернути за рахунок кредитів і підвищених тарифів. «Кредити — це не манна з неба, яку ми отримуємо. Банки не даватимуть гроші, доки не буде ринкових умов роботи електроенергетики», — відповідально заявляє Доцишин.

Можна лише позаздрити НАК «ЕКУ», яка не втрачає цілковитого самовладання і має намір за таких умов створювати конкурентоспроможну енергетичну компанію міжнародного рівня. Проте, поки що є лише красива концепція розвитку енергетики на принципах ринкової економіки. Відповідно до неї, до 2030 року планується оновити весь комплекс теплоенергетики. «Прийняття ухвал має відбуватися за нескладною математичною формулою з двох дій, — озвучує Доцишин власну теорію відродження української енергетики. — Консолідація суспільства (дія перша) плюс енергетика. І це дорівнює Україні в Європі». Дуже схоже на відоме ленінське гасло, яке нічим, незважаючи на суцільну електрифікацію, не закінчилося. «Смілива» провокативна теорія мало бентежить автора. «Чи цього ми хочемо? — питає він, але, схоже, навіть більше в себе, ніж у вибитих із колії журналістів. — Що скажуть наші нащадки, якщо ми вичерпаємо все природне багатство?!» Отже, в НАК «ЕКУ» вміють думати. І працювати також.