Культура цінностей VS культура виживання

Президент Центру економічного розвитку Олександр ПАСХАВЕР належить до когорти економістів, які закладали 25 років тому в молодій незалежній Україні основи ринкової економіки. Що вдалося, що ні і над чим слід посилено працювати тепер? Відповіді на ці запитання він давав «Дню» в тій же крихітній кухоньці, що й колись давно.

ГЕТЬ ДОМАЙДАНІВСЬКУ БЮРОКРАТІЮ

— Україна не вперше у своїй 25-річній історії переживає кризу. Чим нинішня схожа на решту й  чим відрізняється від них?

— З 90-х років ми переживаємо кризу цінностей. Для соціологів це аксіома: якщо ви створюєте інститути, що не відповідають цінностям населення, то виникає відповідна криза. Більша частина нашого населення хоче до Європи, але його цінності далекі від європейських, і ми поки що топчемося на місці. Справа ще й у тому, що якщо у вашому менталітеті немає соціальних європейських цінностей, то в Європі ви маргінал.  Реформи, які ми проводили в 90-х роках, теж були спрямовані на створення інститутів, що базуються на європейських цінностях. Але тоді у нас не було носіїв європейських цінностей ні серед тих, хто робив ці реформи, ні серед тих, хто мав користуватися ними. Отже, невдача була запрограмована, на відміну від Польщі або, скажімо, Естонії. Вони, так би мовити, повернулися додому, й у них усе вийшло.

Але цього разу ми маємо шанс і не маємо права його упустити. Тому що у нас утворився впливовий післяреволюційний прошарок людей, які сповідують європейські цінності й доводять це своєю діяльністю. Назвемо їх, умовно, волонтери. Майдан вивів їх на авансцену української історії.

ФУНДАМЕНТАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ НА ДЕСЯТИЛІТТЯ

— Ви впевнені, що у них все задумане вийде?

— Так, але є умови, які слід обов’язково виконати.  Як мінімум команди, в яких працюють ці люди, мають бути звільнені від домайданівської бюрократії. А в цілому, від неї має бути звільнена вся державна машина, і передусім   судова гілка.   Її слід усунути за таким же принципом, за яким міліція змінилася поліцією. Це має стати однією з перших і найважливіших реформ, що цілком реально.  Бюрократів у нас не так уже й багато — близько 300 тисяч. Та й не всіх доведеться звільняти. Але всі мають пройти чесний конкурс за критеріями європейськості й, у разі успіху, перенавчання. І влада і громадяни повинні усвідомити, що без такого рішучого й драматичного дійства дуже великими є ризики невдачі нашого європейського повороту.

Але найбільша перешкода — навіть не бюрократія, а те, що  більшість населення через історичні обставини орієнтується не на європейські цінності. Історія змусила їх сповідувати цінності виживання. Вони за своєю структурою й спрямованістю протилежні європейським.

Ключове слово в протистоянні між ними — це довіра. Європейська культура — це культура довіри, а культура виживання базується на недовірі. Ми не віримо нікому, окрім близьких нам людей, з чого випливає безліч наслідків, зокрема й малодієздатна держава та корупція як загальноприйнятий спосіб життя.

— Як би ви могли охарактеризувати європейські цінності?

— Насамперед це свобода вибору для себе й інших. Це та форма існування, без якої такі люди не в змозі самореалізуватися. Вони схильні об’єднуватися, є прибічниками співпраці й компромісів. Компроміс для них не програш, а найкраще рішення. Так діяли й діють волонтери в період Майдану й після нього. І третя істотна характеристика — вони відповідають за свої слова, вони відповідальні й у своєму прагненні свободи, і у своїх зобов’язаннях.

— Як подолати те, що ви називаєте культурою недовіри? Чи можливо це взагалі?

— Необхідна потужна хвиля  ціннісного впливу, характерна для всіх великих рухів. До такої програми мають входити проєвропейські системи освіти, просвіти, інформації й пропаганди. Це фундаментальне завдання на десятиліття. Неможливо примусово змінити цінності народу, але можна зробити психологію виживання немодною.

А ще потрібна загальна ідеологія,  образ країни, яку ми будуємо. Чисельні реформи мають бути змістовно сумісними, але у нас у країні немає загального ідеологічного центру, який би відповідав за це. Сама собою єдність не утворюється. Тисячі реформаторів — тисячі часто суперечливих і технічних і ідеологічних моделей.

НАВІЩО ПОТРІБНА ДЕМОНОПОЛІЗАЦІЯ

— Це ви говорите про роботу над консолідацією суспільної свідомості. Тим часом у нашій економіці подібний процес вилився в суцільну монополізацію. Як ви її оцінюєте? Чи може така країна нормально розвиватися?

— Щодо монополізації ви праві, Україна є суцільною монополією у сфері економіки. Тут пан Янукович, продовжуючи справу попередників,  попрацював дуже напружено й результативно. Як  легально, так і  нелегально. Достатньо пригадати впроваджений ним негласний інститут «смотрящих» або примусову монополізацію найприбутковіших видів діяльності. Ми пам’ятаємо, що конкуренція є фундаментальною основою ринкових реформ. У монополізованій економіці реформи не запрацюють.

— Наш Антимонопольний комітет у цьому плані виглядає рипучим возом на розбитій дорозі. Він без особливого результату воював з торгівельними мережами, які нібито домовилися й завищували вартість товарів. Ну, намагався їх оштрафувати. А ціни ж усе одно не впали. Але такі мережі, насправді, на тлі промислових і енергетичних монополістів виглядають малими дітьми, на яких достатньо шикнути, щоб вони втихли. У руках у наших олігархів не лише промислові монополії, енергетика, засоби зв’язку й транспорту, а й ЗМІ, що малюють гарні замовні картинки. А Антимонопольний комітет — це просто іграшка в руках монополій.

— Нове керівництво Антимонопольного комітету поки себе не показало. Але якщо не комітет, то життя змусить скинути монопольні окови. Скажімо, у сфері закупівель газу. Ми з вами якось обговорювали інший позитивний приклад — відмову від закупівель ядерного палива на 100% у одного російського постачальника. Але навіть країни, що мають потужності, достатні для того, щоб повністю забезпечувати себе атомним паливом, купують його також і з інших джерел, забезпечуючи, таким чином, конкуренцію на ринку. Українські атомники зрозуміли переваги такого підходу, вони похитнули  надзвичайно небезпечну монополію й отримали на цьому ринку зачатки конкурентного середовища — 7-8% палива від компанії Westinghouse. Зараз наш «Енергоатом» істотно просунувся на антимонопольному напрямку.

Уже 2016 року обсяг постачань Westinghouse покриватиме третину потреби наших атомних станцій у ядерному паливі. Це цілком відчутний результат, хоча, звісно, ще не повна перемога над російським монополістом. Його позиції й сьогодні досить сильні. У той же час диктувати нам свої умови цей дуже специфічний і важкопередбачуваний у нинішніх умовах постачальник уже не зможе. А якщо спробує, то  партнери з Westinghouse, налаштовані, судячи з їхніх публічних висловлювань, у цілому проукраїнськи, готові надати всемірну допомогу й закрити небезпечний пролом в енергопаливному балансі своїм ресурсом.

Це хороший приклад. Проблему розв’язували хоч і нелегко, але наполегливо й послідовно, атомники долали російські антиконкурентні пропагандистські випади. Проте в розрізі всієї країни успіх «Енергоатома» на антимонопольному фронті — це лише крапля в морі монополізму українських ринків.

Демонополізацію як процес необхідно ввести в число невідкладних пріоритетів, інакше, як у випадку з неувагою до ціннісного чинника,  наші реформи можуть зазнати краху. Недостатній ранг антимонопольної політики в країні може призвести до їхнього зриву. Демонополізація — це загальна проблема всього державного механізму, всього нашого суспільства.

РЕФОРМАМ — СОЦІАЛЬНІ АМОРТИЗАТОРИ

— Чи погодитеся ви з тими людьми, які вважають, що в країні немає реформ?

— Це неправда. Сотні людей сьогодні, я б сказав, самовіддано (й чимало їх саме з того пасіонарного прошарку, про який ми вже говорили) працюють над реформами.  Але цілковито неправильно сприймати революцію як миттєве перетворення дійсності в країні. Так не буває. Революція лише відкриває дорогу для повільного, важкого, суперечливого руху вперед. І цей процес триває.

До того ж важливо усвідомити, що революція не закінчилася. Революційний прошарок не завершив свій розвиток — не створив свої політичні інститути. Тому йому доводиться взаємодіяти з політиками, яких можна назвати помірними.

Але вони значно чуйніші, ніж пан Янукович. Вони зважають на гаряче дихання революційного прошарку. Запрошення на роботу до України десятків іноземців, які володіють досвідом успішних реформ, було для мене свідченням такої чуйності. Іноземці прискорять наш рух у правильному напрямку. І це радикальний, проукраїнський крок. Недаремно він викликав різко негативне ставлення в Росії, яку я б назвав бастіоном контрреволюційного опору тому, що у нас відбувається. Я не стверджую, що радикальні партії вели б нас до мети коротшим шляхом або просто швидше. Про швидкість змін і кількість помилок, яких припускаються на високих обертах, нам іще належить подумати й пошукати оптимальне рішення.

— Схоже, ви бачите майбутнє нашої країни безхмарним?

— Важко уявити собі безхмарну революцію. Криза цінностей супроводжує революції й вимагає високу ціну, ламаючи, часто криваво, долі людей.

— Тобто всі зміни відбуваються поки головним чином в ідеології, а отже — в головах?

— Ні, ідеологія — це лише робочий інструмент. А в наших головах, дійсно, цінності — те, що ми вважаємо за правильне, хороше, чого ми внутрішньо прагнемо.  5-10% населення  сприйняли нові цінності. Сподіваюся, що це критична маса, яка дозволить нам  створити європейську Україну.

Хочеться порадити нашим керівникам не залякувати населення труднощами реформ. Конструкція реформ може й має мати надійні соціальні амортизатори. Але коли я спостерігаю за роботою деяких наших реформаторів, то у мене складається враження, що вони належать до покоління старих лікарів. Ті нам казали: ну то й що, що боляче, — терпи, адже тебе оперують. І щоб не викликати відторгнення реформ, у них із самого початку мають бути передбачені результати, які б примиряли населення з цими реформами. А у нас дуже часто повторюють, що реформи вимагають  жертв, тож ця неправильна думка вже ніби й не вимагає доказів. А я впевнений, будь-яку реформу можна побудувати так, щоб люди, принаймні, не страждали. І пенсійну, і земляну, і податкову — будь-яку можна зробити такою. У запалі реформаторства треба жаліти людей й думати про це із самого початку.

— Того самого добре було б, напевно, вимагати й від реформи ЖКГ, від перегляду тарифів. Старання влади дати якомога більшій кількості сімей субсидії — це передвиборні маневри чи реальна турбота в тому дусі, про який ви говорите?

— Субсидії дійсно необхідні. Але соціальний амортизатор має пом’якшити тарифний удар для всіх. Такий амортизатор описав мені економіст Володимир Дубровський. Припустимо, тарифи підняті на обгрунтовану висоту. Але кожен, хто вважає цю суму для себе надто високою, висилає державі квитанцію про оплату. І держава без будь-яких перевірок компенсує йому втрати від підвищення тарифів. Держава навіть заощадить на тому, що далеко не всі звернуться за компенсацією. Такий порядок можна ввести на кілька років. І в цей період держава має всіляко допомагати населенню знизити енергоємність своїх потреб. Ось вам соціальний амортизатор: шок відкладений і зменшений. Запевняю вас, це можна зробити в ході кожної реформи, аби було бажання.