Курс реформ: декларації з механізмами протилежної дії

Стаття професора Анатолія Гальчинського «Нові акценти макроекономічної політики» («День» від 4 червня) заслуговує особливої уваги з двох причин. По-перше, тому що її автор найвпливовіший ідеолог економічних реформ у адміністрації Президента Л.Д. Кучми; по-друге (і це головне), сама її назва є хоч і неявним, але визнанням того, що відмова від заявленого чотири роки тому «Курсу радикальних економічних реформ» стає невідворотною українською перспективою.

Стверджуючи, що варіантність вибору вектора реформ «була зведена практично до нуля» (погоджуватися з чим означає грішити перед істиною), автор тим самим несміливо, але визнає: ключові акценти макроекономічної політики були запрограмовані під тиском явно неприйнятних обставин, а отже їх результативна приреченість усвідомлювалася конструкторами даного економічного курсу вже на момент подання до Верховної Ради. У той же час із боку президентської адміністрації безперервно генерувалися гасла прискорювати реформи, поспішність з якими насправді рівнозначна економічному самогубству, тобто створювався механізм протилежної дії.

Словом, нинішній драматизм макроекономічної ситуації має принципово інші причини, ніж ті, які сьогодні декларує автор публікації. Заявляти, що визначальною з них є відсутність глибоких реформ у фінансовій сфері та критична величина дефіциту зведеного бюджету, це свідомо плутати причини з наслідками і, що особливо неприйнятно, — бездарно втрачати час і зусилля у сизифових спробах здійснення «двовекторності фінансової стабілізації».

До речі, «стабілізація» — улюблений термін президентської команди, ототожнюється нею з перемогою і немов би свідчить про беззаперечну правильність усіх владних дій. Однак для живого організму стабілізація в буквальному розумінні — це смерть. Навіть у переносному значенні (припинення подальшого погіршення) вона не є навіть найменшим досягненням, а є елементарною консервацією в своїй основі суто негативних результатів і тенденцій. Стабілізація по-українськи — це свідчення, що економіка досягла дна прірви та їй просто нема куди далі падати. Тому розцінювати досягнення дна кризи як заслугу і подальшу перспективу — це вже занадто.

Що ж до реальних причин того, що катастрофічна руйнація товаропродукуючої сфери уже фактично завершується і Україна стає економічним банкрутом, то визначальні з них такі: повна деформація товарно-грошових (ринкових) відносин; непрорахована за кінцевими наслідками лібералізація економічних відносин (по суті, некерованість і правові пустоти), тобто стихійна самоорганізація ключових блоків господарського механізму; екстенсивна й юридично не впорядкована (щодо чітких правових застережень безгосподарності й розграбування майна) приватизація; не виважено жорстка монетарна політика Національного банку, націлена на волюнтаристську протидію інфляції, що зумовило штучний грошовий голодомор та «доларизацію» грошового обігу; безконтрольність за валютними потоками та рухом вітчизняного капіталу; жорстка фіскальність і нестабільність податкової практики; ігнорування пріоритетів аграрного секторa, паливно-енергетичного комплексу, змертвіння харчової і легкої промисловості; штучний антагонізм «гілок» влади, практика безпрецедентного звуження регулюючих функцій і координуючої ролі держави, що стало спонукальним чинником, зокрема, корупції та криміналізації виробничих відносин; явно помилкова схема покриття дефіциту бюджету борговим шляхом, тобто дорогими зовнішніми кредитами та короткостроковими внутрішніми позиками через систему ОВДП; фактично повне пригнічення платоспроможного попиту населення та суб’єктів суспільного виробництва.

Не випадково впродовж усіх пореформених років суспільство так і не отримало ні ефективного власника, ні націленого на економічну перспективу виробництва, ні вкрай потрібних бюджетних та інвестиційних надходжень. Радник Президента України Анатолій Гальчинський вимушений визнати: «ті, хто працював у 1994 р. з Президентом, розраховували перебороти кризу за 2—2,5 роки, але прорахувалися» («Деловая Украина», 19 листопада 1997 р.).

Отже, саме з жовтня 1994 р. був розпочатий новий, найбільш руйнівний етап кризи, яка набула всіх ознак системної. Вийти з такої всеохоплюючої кризи можливо лише негайно змінивши нинішній економічний курс, а не акценти. Президентська команда, яка, зрозуміло, виходить далеко за межі його адміністрації, не зуміла забезпечити національні інтереси, вживши державних заходів, адекватних ситуації, і несе повну відповідальність за досягнуте падіння, тобто максимум соціально-економічних втрат.

А ціна курсу так званих радикальних економічних реформ, тобто «ринкового бліцкригу», воістину неймовірна. За оцінками деяких експертів за роки так званої перебудови і псевдоринкових реформ (1990—1998 рр.) сукупні втрати України становили астрономічну суму — понад $370 млрд. Україна за обсягом ВНП у 1997 р. ($47—51 млрд.) опустилася до рівня окремих банків (наприклад Промисловий банк Японії, котрий серед банків світу посідає 14 місце, має балансовий капітал майже $50 млрд.) та середніх компаній, які посідають за світовим рейтингом 60—65 місце за обсягoм капіталу (наприклад, «Моторола» та «Бритиш телеком»). А лише 8 років тому Україна була спроможною створювати ВВП у сумі 167 млрд. радянських рублів (за офіційним курсом $1=0,65 рубля).

Безперервний спад виробництва, безпрецедентна тінізація економіки, інтенсивне зрощування чиновників вищих ешелонів влади з криміналітетом на легітимній основі (руйнівні наслідки чого співставні хіба що з бактеріологічною зброєю), фактично повна анемія стимулів до продуктивної праці й масова декваліфікація кадрів, наростаюча деградація соціальної сфери, духовності, освіти, науки й культури, абсолютне зубожіння більшості наших співвітчизників, звільнення широких прошарків населення від інстинкту самозбереження і морально-етичних норм поведінки, реалізація бізнесових інтересів через низькі інстинкти (відбери, вкради, сфальсифікуй, донеси, вбий) тощо, засвідчують, що наша держава і суспільство наблизилися до межі, за якою настає невідворотна втрата історичних і цивілізаційних перспектив.

Усі роздуми професора Гальчинського щодо можливих перспектив покращання макроекономічної ситуації в країні нічого не варті, якщо не буде ліквідовано платіжну кризу, про яку він навіть не згадує. Тим часом увесь драматизм дестабілізації й руйнації ключових блоків національної економіки, фактична втрата можливостей проводити незалежну внутрішню і зовнішню політику, визначальною мірою обумовлені системними деформаціями товарно-грошових відносин і саме через примітивно жорстку монетарну політику. Її суть — безоглядна боротьба з інфляцією шляхом монетарного таргетування, тобто всілякого стискування грошової маси у національній валюті. При цьому повністю ігнорується той факт, що національні гроші — це відкарбована свобода. Голова НБУ В.А. Ющенко в авторефераті дисертації, яку має захищати на початку липня ц.р., стверджує: «Проведений аналіз дозволив встановити, що в підприємств дійсно загострилася проблема не тільки з реалізацією продукції, а взагалі з фінансуванням виробничого процесу». Голова НБУ не знав, поки вчений В. Ющенко не дослідив, що реальна економіка страждає від гострого дефіциту обігових коштів.

«Руйнівні наслідки монетарного небільшовизму виявилися не меншими, ніж колосальні втрати національного багатства та людського потенціалу країни в роки сталінської індустріалізації й примусової колективізації». Наведена оцінка професора С. Глазьєва стосується нинішньої Росії. Однак вона абсолютно коректна і щодо наслідків помилкової грошово-кредитної політики в Україні.

Радник Президента України не сприймає тих, хто «ставить питання про використання помірної інфляції (читай виваженої емісії в національній валюті — Т.К.) в якості змазки при вирішенні бюджетних проблем».

З моєї точки зору, проблему інфляції не можна розв’язувати лише методами обмеження попиту, тобто споживчого ринку і кредитних ресурсів. Оскільки в основі інфляції в Україні лежить порушення фундаментальних економічних пропорцій, боротьба з нею не повинна зводитися до перекриття емісійних каналів. Отже, украй небезпечно покладати всі надії з боку владного Олімпу на зовнішні (доларові) запозичення, а не на об’єктивно необхідний випуск гривневої маси. «Нам дуже вигідно позичати навіть дорогі гроші на зовнішньому ринку» (І. Мітюков, «Бізнес», 11.05.98 р.). Доречно нагадати, що саме така політика впродовж останніх років призвела до зростання зовнішнього боргу у 26,6 разa (у 1994 р., перед президентськими виборами, зовнішній борг України становив лише $450 млн.) Нині на кожного громадянина в середньому припадає понад $2400 зовнішніх боргів.

У такій же мірі руйнівними є акценти ідеологів реформ (під впливом жорстких вимог МВФ) на побудову фінансової піраміди, аби не робити емісію у національній валюті. З часу проголошення нинішнього економічного курсу сумарний обсяг розміщення у своїй основі короткострокових ОВДП зріс у 35 разів. Нині він зрівнявся з обсягом грошової маси, тобто сягнув 13 млрд. грн. Сьогодні випуски та розміщення державних облігацій уже стабільно не покривають накопичену заборгованість по ОВДП. Впродовж поточних 9 місяців держава має погасити її на суму в $4,5 млрд. «Тому потрібно об’єктивно визнати, що необхідність великих виплат по ОВДП у 1998 р. вимушує НБУ здійснити емісію» (І. Мітюков, «Бізнес», 11.05.98 р.). Як кажуть, приїхали. Розпочали випуск державних цінних паперів, аби не допустити емісію в національній валюті, а тепер робимо емісію, щоб сплатити доходи нерезидентів.

Спроби української влади й надалі жити чужим розумом, навіяними ілюзіями й міфологемами, коли предметом торгу стали навіть принципи економічної політики та закони економічної доцільності, сьогодні є неприпустимими. Потрібні кардинальні зміни економічного курсу.