Монетаризм по-київськи,

Людвіг Ерхард «Піввіку роздумів» МІЖ ІНФЛЯЦІЄЮ І БЕЗРОБІТТЯМ

У голови Нацбанку Віктора Ющенка якось спитали, чи робить він якісь кроки, щоб розширити острівець стабільності, який вдалося створити на грошовому ринку? На це пан Ющенко відповів, що він не політик, і його справа — забезпечувати стабільність національної валюти, але не більше того.

Важко сказати, що б відповів на це запитання, скажімо, голова Федеральної резервної системи США, але з часів Великої депресії керівники банківської системи змушені рахуватися з відкритим Джоном Кейнсом законом: ринкова економіка завжди стоїть перед дилемою: «інфляція чи безробіття». Якщо в даний момент небезпечніша для суспільства інфляція, треба зменшувати грошову масу, явно знаючи, що це призведе до спаду виробництва й зростання безробіття. Якщо ж реальне безробіття загрожує масовим безладдям, доведеться змиритися з інфляцією задля відродження реального сектора економіки.

Звернемося в цьому контексті до першої половини 1998 року, тобто до періоду до 17 серпня, коли в Росії сталися події, що різко змінили всю економічну ситуацію і в Україні. Тоді у нас порівняно з аналогічним періодом попереднього року одночасно впали майже в 2,5 разу величина збільшення грошової маси й на 14% — швидкість її оборотності. Споживчі та оптові ціни зросли на 3%. Однак випуск продукції промисловості збільшився на 0,7%, сільського господарства — на 2,8%, товарів народного споживання — на 4,1%. Обсяг капвкладень зріс на 8,5%. Але ось продавати додаткову продукцію виявилося нікому!

Судіть самі: індекс реальної зарплати знизився за півроку на 5,7%, реальні доходи населення — на 14,4%, причому щомісячне абсолютне відставання грошових доходів становило в середньому 10%. Підсумок був закономірним: реальне споживання впало на 8,7%, що негайно відбилося на падінні роздрібного товарообороту (1,5%) і реалізації платних послуг (2,3%). За низької інфляції причиною описаного феномена могла бути тільки заборгованість по зарплаті й пенсіям, яка за півроку зросла на 26,3% і досягла 7,8 млрд. грн., тобто майже 9% ВВП. Це означає, що безробіття, яке значно перевищує його офіційний рівень у 3,5%, набуло в Україні масового характеру. Адже з часів тієї ж Великої депресії ще нікому не вдавалося подолати масове безробіття без запуску тією чи іншою мірою інфляційного механізму.

НБУ ПРОТИ... НБУ

У останньому за 1998 рік прес-релізі НБУ є такий абзац: «Узагальнюючи підсумки діяльності НБУ за 1998 рік, слід указати, що основні чинники, які викликають напружену ситуацію в фінансовому секторі економіки взагалі й на валютному ринку зокрема, перебувають поза сферою монетарної політики центрального банку країни. До них насамперед треба віднести внутрішній (фіскальний) і зовнішній дисбаланси і як результат цього із суми первинної кредитної емісії, здійсненої Нацбанком, 80% направлено в держбюджет; відсутність можливості у НБУ підтримувати комерційні банки через систему рефінансування з подальшим спрямуванням коштів в економіку; значна втрата валютних резервів НБУ зменшує можливість належного регулювання купівельної спроможності національної валюти». Ну, що ж, давайте розглянемо наведені аргументи.

Передусім зазначимо, що основне зростання грошової маси сталося лише тоді, коли імпортована з Росії інфляція й збільшення у зв’язку з цим витрат виробництва призвели до різкого стрибка цін (у ряді базових галузей індекс оптових цін досяг 200%). Якщо за перші півроку грошовий агрегат М3 зріс приблизно на 7%, то за рік — на 23%. Оскільки, однак, це в півтора рази нижче за темпи зростання попередніх років, коефіцієнт монетизації економіки впав із 15% у середині року до 13,5% в листопаді, що ще більше посилило тенденцію заміщення національної валюти іноземною: рівень доларизації збільшився за рік із 13,3 до 22%. Враховуючи ж, що через різке посилення адміністративного регулювання швидкість грошового обігу зросла порівняно мало, обсяг виробництва продукції, згідно з наведеною вище формулою, не міг не скоротитися: у жовтні ВВП упав на 2,4%, у листопаді — на 4,8%.

Емісія платіжних коштів відбувалася 1998 року в основному через фондовий ринок (62%). Боязнь девальвації гривні внаслідок виведення резидентами та особливо нерезидентами своїх капіталів із ринку держоблігацій примусила Нацбанк підняти облікову ставку із 35% у січні до 82% у липні, так що річна ставка доходності ОВДП досягала в серпні 73,6%. Проте резиденти, погасивши облігацій на суму 3,4 млрд. грн., придбали їх лише на 1,7 млрд., нерезиденти — відповідно на 2,9 і 0,6 млрд., тоді як НБУ змушений був придбати ОВДП на суму 5,6 млрд. грн., або 71,3% їхнього загального обсягу. Отже, замість того, щоб своєчасно девальвувати гривню й здешевити внутрішній борг, НБУ витратив на підтримку курсу й виплату боргів 60% валових валютних резервів, опустивши їх нижче за $1 млрд. Для будь-якої країни це — фінансовий крах, бо втримувати офіційний курс за таких резервів без фактичного заморожування фінансового ринку неможливо.

НЕВИКОРИСТАНІ ПЛЮСИ ДЕФОЛТА

Як відомо, немає абсолютно негативних і позитивних явищ. Ось і конверсія держоблігацій у довгострокові зобов’язання могла б не тільки радикально поліпшити сальдо і структуру поточного платіжного балансу, а й у разі виплати всіх бюджетних боргів за рахунок «зекономлених» коштів створити реальний платоспроможний попит у країні.

Всього цього, однак, не сталося. Одна із головних причин — надто велика втягнутість фінансово-кредитних установ у некредитні операції, тобто в операції з цінними паперами. Негативні наслідки участі комбанків у піраміді ОВДП стали очевидними відразу ж після її обвалу: у банків виникли проблеми з ліквідністю й, отже, виконанням своїх зобов’язань. Найдивовижніше, що поки що не видно навіть натяків на бажання переглянути систему, яка склалася, з тим, щоб не допустити повторення подібних криз. Адже з досвіду все тієї ж Великої депресії ми знаємо, що аналогічна банківська криза стала приводом для обмеження участі комбанків на ринку цінних паперів і виділення інвестиційного бізнесу із загальної банківської структури.

Парадокс полягає в тому, що нинішня структура фінансового сектора (передусім велика кількість універсальних, а насправді суто спекулятивних банків при мізерному числі спеціалізованих інвестиційних) не дозволяє мати повноцінний грошовий обіг.

Створивши його, ми зможемо домогтися й того, що додаткова емісія, будучи направленою в реальний сектор, витіснить із обігу сурогати (які ледь не потрапили до бюджету-99) і частково — тверду валюту. Але раз загальна грошова маса не зміниться, не буде спровоковано й інфляцію. Поки що ж замість докорінного реформування банківської системи НБУ збирається раз у раз вмикати адміністративні важелі для блокування шляхів потрапляння старої й нової грошових мас на фінансові ринки. У результаті постійно відтворюватимуться умови, коли «можуть виникнути доходи від діяльності, яка не приносить реальної користі економіці».