Нічого «особистого»

Падіння курсу долара до основних валют триває вже кілька місяців. Недосягненою метою саміту Великої сімки, який відбувався 7 — 8 лютого у Флориді, була стабілізація ситуації та зміна тенденції до ослаблення долара на протилежну. Валютні ринки відреагували на саміт підвищенням курсу долара на 2-3 центи на 2-3 дні, і потім падіння долара тривало. 18 лютого курс європейської валюти до американської побив абсолютний рекорд, перевищивши 1,29 дол./євро. А ось реакція головних учасників валютної гри на всю цю низку подій мала б дивувати: США задоволені, а європейці панікують. Хоч ще не так давно все було навпаки. ЄС радів будь-якому зміцненню своєї валюти, а Штати докладали всіх зусиль, щоб перешкодити зростанню курсу євро.

Звичайно, реакція і ЄС, і США пояснюється інтересами їхніх експортерів, чия продукція стає, відповідно, менш або більш конкурентоспроможною за ціною на зовнішніх ринках. Але ця аргументація є лише частиною правди, причому не найголовнішою її частиною. Конкурентна боротьба триває не за зовнішні ринки, а за валютне домінування у світі.

З 1999 до початку 2003 р. Америка приділяла найпильнішу увагу протидії посиленню позицій нової валюти єдиної Європи у світі і була готова платити за це практично будь-яку ціну. Задля ослаблення євро в цей період Штати неодноразово вдавалися і до некоректних заходів. Так, якщо економічною метою воєнної кампанії проти Афганістану було розігрівання американської економіки за рахунок зростання військових замовлень і — у другу чергу — стримування економіки європейської, то той факт, що головним економічним мотивом проведення силами НАТО бомбардувань Косово весною 1999 р. був удар по євро, що нещодавно з’явився, і європейській економіці загалом, сьогодні не оспорює ніхто. За час воєнної операції в Косово курс євро до долара впав більше ніж на 10%.

Змінена внаслідок іракської війни геополітична ситуація в середньостроковій перспективі закрила два принципові для Америки питання — євродоларів і нафтодоларів. Проблема нафтодоларів для США полягає в недопущенні переходу країн-експортерів нафти на розрахунки за нафту в євро замість доларів. А під євродоларами прийнято розуміти долари, розміщені за межами США. Тут США переслідували мету збереження за доларом ролі основного компонента золотовалютних резервів будь-якої країни світу, в чому й досягли успіху. На долар припадає в середньому близько 70% резервів центральних банків світу.

Ефективне вирішення тактичних євро- і нафтодоларових проблем США є для них запорукою успіху фундаментального завдання — збереження за доларом того особливого «привілейованого статусу», яким не володіє жодна інша валюта у світі. Цей статус веде свою історію ще з 40 — 60-х років минулого століття.

У 1960-х роках, у процесі краху Бреттон-Вудської валютної системи, з’явилася практика перетворення доларів на євродолари. Сполучені Штати платили за імпортовані товари доларами, які покидали США та не поверталися назад, оскільки продовжували свій обіг на євроринку. Таким чином, США отримували товари з інших країн в обмін на свої зелені купюри, тобто практично безкоштовно. У ті роки актуальними завданнями американців стали одночасне розміщення доларів на міжнародному ринку в обмін на імпортну продукцію (тобто постійне отримання безстрокового та безповоротного товарного кредиту). І по-друге — недопущення повернення доларів на батьківщину, що означало б необхідність повернення кредиту (оскільки будь- яка валюта за визначенням є борговим зобов’язанням держави, яка її випустила). Сьогодні Вашингтон не хоче допустити переходу міжнародних розрахунків на іншу основну валюту та втратити супутні вигоди. Тому аж до недавнього часу зовнішньоекономічний інструментарій США був спрямований на позиціонування долара як однозначно сильної валюти. А зараз американці, усвідомивши, що в середньостроковій перспективі проблема боротьби за світове фінансове панування між доларом і євро вже не стоїть, почали грати на випереджальне зниження.

Здавалося б, вирішення проблеми зайвого посилення позицій євро лежить на поверхні. Європейський центральний банк може провести на валютному ринку інтервенцію, продати євро та збити таким чином його курс. Ця пропозиція неодноразово звучала на зустрічі Великої сімки. Але європейці прислухаються до неї з великим небажанням. Причина тому — різні принципи та завдання, що лежать в основі валютної політики Європи та Штатів.

ФРС США націлена на емісію нічим не забезпечених грошей. Хоча «нічим не забезпечені» — поняття відносне, що означає лише незабезпеченість товарною масою. Долари забезпечені довірою до доларів («долар і в Африці долар»), жорсткою зовнішньою політикою США, тим, що крах долара означатиме кризу всієї світової економіки.

А європейці з самого початку створення валютного союзу визначили, що майбутня єдина європейська валюта встановить підвищену валютну стабільність, стане центральним елементом стратегії зростання, створить умови для глибшої інтеграції в рамках ЄС.

За повного переходу на євро з початку 2002 р. емісія євро була обмежена потребами реального сектора європейської економіки, експортерів та імпортерів. Не вітається використання європейської валюти для спекуляцій на фінансових ринках. Тому і попит на євро для використання в віртуальному секторі порівняно низький. Таку жорстку політику Європейський центральний банк проводить з двох причин. По-перше, кілька років тому в стабільності та надійності майбутнього євро багато хто сумнівався. Тому нову валюту в жодному разі не можна було дискредитувати, підривати до неї довіру. По-друге, спекулятивні капітали завжди загрозливо нависають над економікою, і в разі яких-небудь серйозних проблем на фінансових ринках можуть призвести до глибокої кризи реальної економіки. Європейці цей дамоклів меч створювати не бажають, тому до пропозицій нових емісій підходять дуже зважено.

Є й інша причина небажання боротися зі зростанням курсу євро емісійними методами. Додаткова євроемісія може не призвести до девальваційного ефекту в середньостроковій перспективі. Вона здатна ненадовго «збити» курс євро, але потім все повернеться «на круги своя». ЄС побоюється повторення японського досвіду. У кінці 1990-х років на тлі повільно зростаючої економіки і низьких (іноді нульових) відсоткових ставок Японія відчувала дефляцію, що додатково сповільнила економічне зростання та погіршила експортні позиції. Збільшення грошової маси в обігу не призводило до інфляції, оскільки економіка була насичена грошима і попит на додаткову грошову масу був відсутній. Не було й інфляційних очікувань. Як наслідок, очікуваної девальвації японської ієни не відбувалося. Ситуація, що виникла в Європі, аналогічна японській.

Можна припустити, що девальвація долара насправді почалася не у вересні 2003 р., а відразу після азійської фінансової кризи, тобто з 1998 р. Але Сполучені Штати постійно чинили на євро девальваційний тиск. Євро падав одночасно з доларом, і тому їхній паритет зберігався. Але минулого року внутрішні та зовнішньополітичні девальвуючі євро чинники вичерпалися, і курс долара почав знижуватися сам. Єдино правильним ходом США стало форсування цього зниження. Мета — погіршити конкурентні позиції європейських експортерів на американському ринку і таким чином компенсувати можливі геополітичні наслідки стабілізації євро.