Олександр Домбровський: За три-п’ять років інтенсивної роботи проблему енергетичної залежності України можна вирішити
Україна втрачає час на ефективне зближення з ЄС. Очевидні «проколи» в роботі української влади спостерігаються в одному з найважливіших секторів економіки — енергетичному. Розрекламована реформа НАК «Нафтогаз України», оновлення законодавчого поля та розвиток відновлювальних джерел енергії — всі ці питання наче б то й рухаються вперед. Утім до переломного моменту невідворотності потрібних там реформ ще далеко. Така ситуація насторожує, особливо, якщо зважити, що довкола України реалізовується ряд обхідних російських газопроводів, а європейці готують оновлену енергостратегію, в якій немає місця для України, як одного з основних транзитерів енергетичних ресурсів. Як не проґавити вхід у енергетичну Європу? І хто чи що саботує сьогодні ухвалення та виконання потрібних на цьому шляху рішень? Про це «День» говорив із першим заступником голови парламентського комітету з питань ПЕК, ядерної політики та ядерної безпеки, позаштатним радником Президента, колишнім Вінницьким губернатором Олександр ДОМБРОВСЬКИМ:
— Щороку «День» проводить Міжнародний фотоконкурс. 2003 року серед робіт була фотосвітлина Михайла Марківа «Чому ми не в Євросоюзі?». То, як вважаєте, чому ще досі не там?
— Складне запитання. Якби могли знати відповідь, то були б вже там. А так те, що відбувається в країні (другий Майдан, гарячі дискусії про дострокове припинення повноважень парламенту, перевибори президента), — це свого роду пошук відповіді.
— Але Україна зі своїми енергетичними потужностями навіть не змогла вписатися в єдині енергорамки з єврозоною...
— На жаль, енергетична галузь за 24 роки не стала стрижнем економічного розвитку держави, а так і лишилася місцем заробляння величезних капіталів більшістю олігархів. Це — дійна «корова», з якої тягнули все, що можна. Звідси й маємо надзвичайно складну ситуацію в енергетиці, з точки зору застарілих фізично і морально основних фондів, включно з тепловою генерацією, високовольтними лініями електропередач. Шкода, що парадигма розвитку української економіки — це зразок середини минулого століття, яка склалася після Другої світової війни. Досі її практично не змінили.
— Систему законсервовано великими апетитами української олігархії?
— Так. Але ця «корова» вже не може давати багато молока. Її треба починати годувати, створювати інші умови для розвитку. Інакше — недалеко до біди.
— У рамках зближення з енергоринком Європи Україна виконала важливу, але не достатню умову, — ухвалила Закон «Про ринок газу». Коли інші законодавчі ініціативи побачить сесійна зала?
— Ми не повинні тішитися ілюзією, що дуже багато зробили в галузі енергетики. Ухвалено лише один базовий законопроект «Про ринок газу», але до нього потрібно затвердити ще 23 законодавчі та підзаконні нормативні акти. Нині робота над ними триває. Сподіваюся, що в порядку денному депутатів скоро з’явиться закон про незалежного регулятора енергетичного ринку. Це — друга важлива вимога. Закінчується спільна з європейцями робота над законопроектом «Про ринок електричної енергії». Сподіваюся, що до кінця цієї сесії парламент його проголосує. Але це тільки три перші кроки, які потребують дуже детального, глибокого, системного розширення на рівні постанов уряду, Міненерговугілля та інших відомств. І тут виникає головна проблема: відсутній єдиний центр прийняття і централізації рішень в енергетичній сфері. Цієї функції не виконує ні Мінтопенерго, ні НКРЕ, ні уряд, її не може виконувати Верховна Рада. Це — велика проблема, бо немає кому синхронізувати всю інформацію між різними гілками влади.
«МАЄ БУТИ ВІЦЕ-ПРЕМ’ЄР З ЕНЕРГЕТИЧНИХ ПИТАНЬ»
— А хто би мав створювати такий орган?
— У КМУ має бути віце-прем’єр, який куруватиме Міненерговугілля, відповідні структурні підрозділи в Мінекології та супутніх галузях. Скасовувати цю посаду було помилкою. Так само, як і не призначати першого віце-прем’єра. В країні — криза і війна, відбуваються складні процеси з національною валютою, а в уряді немає першого віце-прем’єра, який би був у цих умовах «тяговою» конячкою. Його поява полегшила б роботу всього Кабміну, адже прем’єр — це політична фігура.
— Що заважає з’явитися такій фігурі?
— Вочевидь, це політична проблема, як і більшість інших. А чому не призначали рік голову АМКУ чи ФДМУ? Я не прихильник коаліційних політичних домовленостей. І вважаю, що сьогодні Україні потрібна сильна, професійна, технократична команда, яка вже демонструвала результат і може його повторити. Нинішній український уряд має дуже низький коефіцієнт корисної дії — менше половини з необхідного.
— Чи не насторожує вас в умовах створення Енергетичного союзу, реалізації обхідних російських газопроводів відсутність в Адміністрації Президента, уряді та МЗС уповноваженої особи, яка б займалася питаннями енергетичної дипломатії? Раніше такі посадові особи були! Якщо така людина не з’явиться найближчим часом, то що чекає міжнародну енергетичну дипломатію України?
— Українську міжнародну енергетичну дипломатію не втратять. Адже Президент як людина, яка відповідає за питання зовнішньої політики і безпеки держави, дуже тонко відчуває всі ці проблеми й виклики. Петро Порошенко як глава держави бере на себе прийняття багатьох рішень — і це правильно. Хоча, на мій погляд, команда уряду мала б більше відповідальності брати на себе, а не перекладати її на плечі Президента.
— Кому вигідно, що такого енергетичного координатора сьогодні немає?
— Це — питання політичне, яке лежить у площині домовленостей між Президентом і урядом, а також — результат сповільненого алгоритму прийняття рішень у владі.
— Можливо, вся проблема в тому, що кожен із цих двох хоче грати першу скрипку?
— Сьогодні є філософський конфлікт між парламентсько-президентською та президентсько-парламентською республікою. Ми маємо дуже харизматичного, професійного та досвідченого Президента, з розумінням і відчуттям глибини та причин усіх економічних процесів. Я не знаю людини, яка була б більш системно підготовленою. З другого боку, ми живемо в парламентсько-президентській республіці, де прем’єр, уряд і коаліція відіграють провідну роль. Що з цього виходить і які правила гри — ви бачите в парламенті не гірше за мене. Тому цей філософський конфлікт і гальмує всі процеси в країні. Особисто я — прихильник президентсько-парламентської Конституції з дуже серйозними стримуючими факторами для глави держави.
— Як ставитеся до пересторог експертів, що вільне трактування окремих пунктів Закону «Про ринок газу» може закінчитися банальною передачею газових активів від одного «улюбленого» олігарха — Фірташа — до іншого, наприклад, Григоришина?
— У чому суть прийняття трьох вищезгаданих законів? На виході має бути правильний європейський ринок газу в рамках Третього енергопакета. Якщо швидко запровадимо їх, то жоден із олігархів не зможе посісти монопольне становище. Якщо говорити про монополію на газовому ринку, то сьогодні таким монополістом виступає не Григоришин, а НАК «Нафтогаз України». Це — монстр із величезними боргами, з одного боку, та з величезними монопольними можливостями — з другого. Потрібно знайти золоту середину, щоб, створюючи цивілізований ринок газу, мінімізувати функції «Нафтогазу». До сьогодні НАК займається транзитом газу і управлінням мереж, хоча є «Укртрансгаз». Є багато нюансів. Потрібно завершувати реформу НАКу, але це відбувається дуже повільно.
«РЕНТУ НА ГАЗОВИДОБУВАННЯ ПОТРІБНО ЗМЕНШИТИ»
— Чи підтримує комітет з ПЕК зменшення 70% рентної ставки на газ внутрішнього видобування?
— Ми проти збільшення ренти і пропонуємо переглянути цю норму. Не можна вбивати газонафтовидобувну галузь високими рентними платежами в угоду політичним інтересам та під гаслом боротьби з олігархами. Нині в комітеті готують відповідні законодавчі зміни. Якщо цього не зробити, то падіння видобування газу, за попередніми оцінками, може становити 25% на кінець року. Якщо 2014 року Україна отримала 4,2 мільярда кубічних метрів газу від приватних компаній, то дай Боже, аби цього року вийшли на три мільярди.
«ПОЗИЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО УРЯДУ В ЄВРОПІ ПРАКТИЧНО НЕ ЧУТИ»
— У ЄС створюють оновлений Енергетичний союз, а уряд і Президент жодним чином не відреагували на це. Яка позиція комітету з ПЕК, адже, зберігаючи мовчання, Україна ризикує втратити роль стратегічного транзитера для Європи?
— Європа прийняла для себе дуже історичне рішення, яке рівноцінне створенню самої єврозони. Ми не мовчимо. Я був присутній у Брюсселі на засіданні Європарламенту під час презентації концепції нової спільної енергетичної інфраструктури Європи. На жаль, я не побачив там місця України. Тому в своєму виступі закликав ЄС при формуванні цієї інфраструктури домовлятися з Україною, наприклад, у питанні зберігання газу в наших ПХГ. Адже ЄС для утримання достатнього рівня енергобезпеки потрібно мати в запасі 140 мільярдів метрів кубічного газу в рік. Тобто європейцям необхідно ще побудувати підземні сховища потужністю 40 мільярдів метрів кубічних. На це потрібні колосальні гроші, і вони готові їх витрачати. Але навіщо стільки платити, якщо Україна може спокійно зберігати в своїх сховищах 20 мільярдів кубічних метрів газу? Для цього потрібно лише домовитися з європейськими партнерами.
Росія вже зрозуміла, що зробила величезну помилку і «прокололася», почавши спекулювати питанням газу. Як результат — «Газпром» втратив одного з найбільших споживачів газу, а Україна довела, що може спокійно без нього обійтися, і рекордно скоротила обсяги закупівлі. Нам сьогодні буде легше домовлятися з «Газпромом» про нову ціну газу
На жаль, позиції українського уряду в формуванні нової енергетичної політики Європи практично не чути. Голос уряду при відстоюванні і лобіюванні наших енергетичних інтересів у Європі дуже слабкий. Якщо це продовжуватиметься, то Україна може втрати роль провідного транзитера Європи. Хоча європейські партнери, попри неактивну позицію офіційного Києва, згодні шукати спільні точки дотику в енергосекторі. Але для цього потрібні реальні кроки з боку України. Якщо хочемо інтегруватися в енергетичну Європу, треба прискорити реформи, модернізацію ГТС та запровадити європейські стандарти роботи.
— Чи ініціюватиме комітет з ПЕК перед Кабміном необхідність прийняття конкретних кроків у рамках підготовки оновленої енергостратегії ЄС?
— Звісно, єдина позиція в цьому питанні потрібна, але важко її виробити, якщо відсутній єдиний центр прийняття енергетичних рішень. Що можуть зробити депутати? Важко сказати, бо ви ж самі знаєте і бачите, що Верховна Рада — це конгломерат різних груп народних депутатів, поділених політичними інтересами. Тому важко щось прогнозувати. Багато чого під куполом і досі визначається політичною доцільністю. Навіщо далеко ходити: за останні три парламентські тижні ми не бачимо включення в порядок денний Ради п’яти важливих законопроектів, які вже пройшли комітет з ПЕК. Наприклад, це стосується законопроекту про терміни платежів у атомній енергетиці, який дуже «гарячий» і його можна було проголосувати вже давно. Що це: небажання займатися енергетичними реформами, неповага до галузі чи закулісні ігри на рівні коаліції чи біля неї? Якщо такий підхід зберігатиметься, то, без сумніву, ми як профільний комітет захищатимемося, критикуватимемо керівництво парламенту і Кабміну.
— У червні запланована чергова тристороння зустріч у Брюсселі з газового питання між Україною, ЄС та Росією. Як радник Президента, скажіть, якої стратегії та тактики варто дотримуватися?
— Я прихильник повної енергетичної незалежності України. Тим більше, що зробити це дозволяють вже наявні енергетичні ресурси в країні, запровадження енергозбереження та енергоефективності. За 3—5 років інтенсивної роботи проблему енергетичної залежності України можна розв’язати. Але для цього потрібно багато працювати всім: уряду, профільному комітету, міністерству, Держенергоефективності. Тому моя порада Президенту наступна: енергоефективність, розвиток власного видобутку газу, мінімізація закупівель енергоресурсів на сході чи заході та заміщення споживання газу внутрішніми енергоресурсами (неважливо — біомаса чи електроенергія).
Сьогодні є кілька дуже важливих політичних моментів. Перший — хоч як би важко було, які були б внутрішні образи на керівництво Росії за події на сході, але ми мусимо про щось домовлятися з нашими сусідами. Іншого варіанту немає. Треба визначати правила гри, бо ми не можемо розірвати на 100% наші енергетичні зв’язки. Є атомна енергетика. Звісно, можна замінити російські твели продукцією американського Westinghouse. Але, по суті, що відбувається: заміна одного монополіста другим, і не більше. Залежність зберігається. Є проблема захоронення відпрацьованого ядерного палива, поставок електроенергії, закупівлі вугілля — це все комплекс невирішених завдань. Ми маємо розуміти: або розриваємо всі ці зв’язки і отримуємо відповідні наслідки, або ні, але тоді вибудовуємо іншу систему відносин з Росією.
— Чи чесно тоді вимагати від світу продовження санкцій, якщо ми самі тиснутимемо руку агресору?
— Відносини з агресором слід будувати в трикутнику Україна — ЄС — Росія. Двосторонній формат довів свою неефективність і показав, що нічим добрим не закінчується. Але розмовляти і вести постійно діалог потрібно, хоч як би складно було. Рано чи пізно будь-яке протистояння закінчиться круглим столом і новими правилами гри.
Росія вже зрозуміла, що зробила величезну помилку і «прокололась», почавши спекулювати питанням газу. Як результат — «Газпром» втратив одного з найбільших споживачів газу, а Україна довела, що може спокійно без нього обійтися, і рекордно скоротила обсяги закупівлі. Нам сьогодні буде легше домовлятися з «Газпромом» про нову ціну газу, бо вартість енергетичних ресурсів у світі падає.
«ПОТРІБНІ НЕСТАНДАРТНІ РІШЕННЯ Й АМБІЦІЙНІ ЗАВДАННЯ»
— Чи бачите ви за рік роботи нової урядової команди зменшення впливу енергетичної олігархії?
— Усі бачать протистояння між державою і компаніями-монополістами, як от ДТЕК, що володіє майже 70% електричної генерації країни, «Укрнафта»... Це очевидні речі. Тобто апетити енергетичних олігархів — старих, сьогоднішніх, або тих, які ще хочуть ними бути, — не зменшились і не зменшуються, доки влада не змінить правила гри. Без нових прозорих правил не буде межі апетитам олігархії. Натомість їх намагаються встановити — і це багатьом не подобається. Відбувається складний процес, і олігархи, корупціонери не здають свої позиції. Боротьба з олігархами — це те ж саме АТО, війна, але тільки на полі корупції. Людям, які звикли заробляти десятки мільйонів гривень із повітря, дуже важко, або неможливо змінити свій менталітет і почати щось виробляти в реальному секторі економіки. Подивіться, хто сьогодні говорить про модернізацію економіки, концентрацію інтелекту в країні? Хто торкається теми промисловості? Це величезний пласт роботи, до якого ні в уряду, ні в бізнесу руки не доходять. Натомість всі хочуть торгувати газом і качати енергоресурси.
Оцінюючи роботу уряду, я бачу в ній як плюси, так і мінуси. Плюс — що уряд, «Нафтогаз України» та Мінпаливенерго (при всій критичності ставлення до них) вирішили дуже серйозну проблему реверсу газу з ЄС. Це дало можливість пережити зиму і отримати альтернативу і поле для маневру у розмові з «Газпромом». Я дуже високо оцінюю роботу КМУ, Держенергоефективності та Мінрегіонбуду у питаннях впровадження рішень із енергоефективності (перехід на українське паливо, твердопаливні котли, утеплення...) Але хотілося б, щоб уряд працював швидше. Адже всі ці рішення треба і можна було ухвалити ще в квітні та вчасно почати готуватися до опалювального сезону. А цей час втратили.
До значних мінусів я б виокремив прийняття половинчастих рішень щодо проблем енергетики. Питання тарифів намагаються розв’язати, тільки реформуючи НАК, але це лише перекладає проблему на комунальників, а далі — на населення. На тлі економічних негараздів це додає і політичного забарвлення, адже людина з 1000 гривень пенсії не зможе оплатити такі високі тарифи, а систему субсидій ще не допрацьовано. Усе це створює напругу в суспільстві та породжує спротив реформам. Це лише один приклад. А, загалом, сьогодні уряд ухвалює багато політичних рішень, які, зрештою закінчуються погано.
— Попри наявність «зеленого» тарифу, частка відновлювальної енергетики в Україні зростає дуже повільно. Що заважає реалізовувати системну державну політику?
— Альтернативна енергетика не вигідна енергетичним олігархам, які звикли качати гроші з повітря, а держава ще не розуміє до кінця важливості цієї теми для енергобезпеки країни. Немає розуміння, куди рухатися. Саме тому структурно модель української електроенергетики виглядає і досі так: атомна генерація — 45%, теплова — 42%, решта — гідро- і відновлювальна енергетика. Сьогодні є проблеми з постачанням вугілля, зношеністю основних фондів теплової енергетики — все це потребує колосальних інвестицій. Окрім «Центренерго», всю теплову генерацію «приватизовано» за копійки, вона — в руках конкретних олігархів. Тому треба вже вирішувати, в який спосіб її реформувати і модернізувати.
Варіанти рішення дуже непрості, включно з націоналізацією. Але на цьому тлі забувають про ще один важливий виклик — екологію, якій завдається колосальний удар. Що може бути альтернативою? Відновлювальні джерела енергії (ВДЕ). Всі кажуть — це дорого. Але будівництво одного ядерного блоку, наприклад, на Хмельницькій АЕС, коштуватиме приблизно 8 мільярдів доларів. Це теж дороге задоволення. Тому держава має, нарешті, вибудувати єдину енергетичну концепцію і чітко вписати в ній місце ВДЕ. За останні чотири роки в країні виробили 1,5 ГВт електроенергії з альтернативних джерел енергії. Відніміть звідти 400 МВт енергії «сонця» в анексованому Криму... І все це — коштом інвесторів, держава жодної копійки не витратила. «Зелені» тарифи компенсує бізнесу споживач.
— Парламент ухвалив загалом законопроект №2010-д про зниження «зелених» тарифів для сонячних електростанцій. Що ще він змінює?
— Перше — запропоновано зменшити «зелений» тариф (і внести відповідні зміни заднім числом для вже діючих проектів) на 44% для уже збудованих сонячних електростанцій потужністю 10 МВт і більше. Для інших видів ВДЕ — тарифи незмінні. Це потрібно, щоб встановити соціальну справедливість щодо інших учасників ринку ВДЕ. Адже, наразі, зі 100% усіх платежів по «зеленій» енергетиці — приблизно 65% коштів отримує «сонце», а 90% цієї суми припадає саме на станції, потужністю 10 МВт і більше. Це колосальні гроші — мільярди і мільярди гривень. Довкола цього наразі точиться чимало питань.
Друге — ліквідовує в діючому законі поняття «місцева складова» (коливалася в межах 30—50%, залежно від напрямку), яка суттєво гальмувала розвиток альтернативної енергетики. Це значно спростить прихід інвестицій у зелену енергетику.
Третє — Законом визначається поняття «біомаси», що теж сприятиме розвитку цього напрямку в енергетиці. А перспективи тут значні, бо Україна — потужна аграрна держава.
— Тобто норма по зниженню «зелених тарифів» зачіпає сонячний бізнес Клюєва?
— Подейкують, що значна частина цих проектів (сонячних електростанцій. — Авт.), приблизно 95%, належить одній ФПГ. Прізвище власника ви назвали. Але це чутки... Юридично так це чи ні? Швидше за все, що — так.
— Насправді «зелена» енергетика — це не тільки вітер, сонце, вода, а й біомаса (солома, верба енергетична тощо). Чому в Україні не бачать гроші під ногами?
— За оцінками фахівців, тільки біомаса дозволить замістити 5—6 мільярдів метрів кубічного газу. Як цього досягнути? Ринок біомаси потрібно формувати, як і будь-який інший. А це означає — створювати правила, фінансово стимулювати ті ж агрохолдинги реалізовувати такі проекти. Адже сьогодні термін окупності таких об’єктів, попри заяви НКРЕ, становить 8—10 років. Через військові, політичні та економічні проблеми інвестори не стоять у черзі, щоб вкладати кошти в українську зелену енергетику.
Нині ми працюємо в комітеті над концепцією щодо використання біометану, розробляємо низку нормативних документів, щоб прискорити використання біомаси для заміщення газу. Але не все так швидко. Нікуди не знакла проблема дорогих імпортних технологій (вона ще посилилася при девальвації) та часто неякісного українського обладнання.
— Яке з відновлювальних джерел має бути пріоритетним в енергостратегії України на найближчі роки?
— Кожен регіон повинен мати свою структуру альтернативної енергетики. Адже у них різні кліматичні умови. На півдні країни доцільно розвивати сонячну енергетику, в центрі — сонце, біомасу і біогаз, в Закарпатті — біомасу, сонце. Треба навчитися максимально ефективно використовувати потенціал кожного регіону. Варто поквапитися із визначенням. Адже до 2020 року Україна має наростити частку альтернативної енергетики до 11% у структурі загального споживання. Я переконаний, що це можна зробити. Але для цього українське законодавство має бути європейським. В ЄС вже є країни, які поставили собі за мету вийти на 100% альтернативної енергетики.
— Для нас, мабуть, це поки що недосяжна планка.
— А чому ні? Основна проблема України — ми 24 роки йдемо вперед із повернутою назад головою. У сучасному світі цього не можна робити. Потрібні нестандартні рішення й амбіційні завдання. Україна спокійно може увійти до десятки найрозвинутіших держав із ВДЕ, але за умов наполегливої роботи.
За що сьогодні борються лідери світу? За інтелектуальний ресурс (навіть, в Україні іноземні держави вираховують випускників вузів і забирають до себе) та інновації. Якщо збережемо сьогоднішні підходи, то за 5—10 років можемо втратити свій інтелектуальний та інноваційний потенціал.
Тому я — за сильні амбіції України. Має бути висока планка, максимальна концентрація професійної команди, і успіх прийде.
