Протекціонізм знову на коні
Знайдіть тих, на кого зазвичай падає підозра. Протягом будь-якої президентської передвиборної кампанії у Сполучених Штатах можна бути впевненим у тому, що протекціонізм прорветься, як і раніше. Але поворот Америки назад до протекціонізму розпочався набагато раніше із запровадження тарифу на сталь президентом Джорджем Бушем у 2001 р.
Важко було зрозуміти, в чому полягала її мета, коли адміністрація Буша запровадила цей тариф на імпорт сталі. Тариф був поганим із погляду економіки: він зробив Америку біднішою. Тариф був поганим i з погляду меркантилізму: він приніс менше прибутку й відібрав більше робочих місць у профспілок у споживаючій сталь промисловості, ніж дав сталеливарній промисловості, а перші були принаймні так само добре організованими і зладженими у Вашингтоні, як і останні.
Нарешті, тариф також був поганим iз погляду дипломатії: чого це хтось повинен укладати угоду з урядом Сполучених Штатів, який, здавалося б, прагне продемонструвати, що він порушить свої зобов’язання заради крихітних уявних внутрішніх політичних вигод?
На жаль, поворот Америки назад до протекціонізму на цьому не закінчився. Він тривав минулого року, коли адміністрація Буша, визнаючи, що вона не має жодної політики підвищення зайнятості, провела дослідження, чи можна покласти провину за закриття фабрик в Огайо на падіння в ціні валюти у Китаї.
Тоді не дивно, що нині Демократична партія взяла в руки протекціоністський жезл. Її провідний кандидат на посаду президента Джон Керрі каже про те, як «Benedict Arnold CEO» зраджує Америку, переміщуючи роботу до країн, що розвиваються. Конкурент Керрі Джон Едвардс — про те, як сильно й глибоко він і Керрі розходяться у поглядах на торгівлю — оскільки Керрі підтримує вільну торгівлю.
За останні три роки спостерігався набагато менший прогрес у процесі звільнення світової торгівлі, ніж припускав майже кожен захисник вільної торгівлі. Якщо не зупинити коливання маятника у Сполучених Штатах, решта цього десятиріччя буде такою ж поганою.
Ані на Європейський Союз, ані на Японію не можна покластися в тому, що вони здатні на щось більше, ніж дозволити втягнути себе, штовхаючись і вищачи, в угоди про лібералізацію торгівлі. Без агресивного керівництва Сполучених Штатів — мається на увазі виконавець і конгрес Сполучених Штатів, які вірять у вільну торгівлю — не станеться лібералізації торгівлі, а буде більше «екстрених» тарифів, «екстраординарних» квот і «добровільних» обмежень на експорт.
Усі ці кроки матимуть мінімальний вплив на Сполучені Штати. Але вони мають потенціал приносити незліченні біди країнам із ринком, що зароджується, які експортують свою продукцію до Америки.
Чи може щось зупинити це коливання маятника? За відсутності раптового, негайного та різкого підвищення внутрішнього попиту в Сполучених Штатах, який перетворюється на тривале процвітання зі швидким зростанням зайнятості, ймовірно, ні. Зниження за останні три роки у пропорції між населенням робочого віку та наявністю робочих місць в Америці було найвищим у процентному співвідношенні з часів Великої Депресії.
Американські робітники та виборці більше стурбовані тим, чи матимуть вони роботу, і дедалі більше хочуть винуватити все за відсутність таких гарантій, бо ті, хто молодше вісімдесяти п’яти років, спостерігали найглибше погіршення умов ринку праці за своє життя. Такий млявий ринок праці спричиняє це коливання протекціоністського маятника.
Отже, ми, ймовірно, мусимо визнати, що протекціоністське почуття залишиться сильним. Але ми повинні шукати способів зменшити витрачений час і заподіяну шкоду наприкінці цього протекціоністського політичного циклу. Існують два аргументи й одне економічне зрушення, які могли б прискорити повернення до лібералізації торгівлі.
Два аргументи на користь вільної торгівлі є сильними, але взагалі кажучи, їх не використали. Перший аргумент мають застосувати країни, які експортують свою продукцію до Сполучених Штатів: вони повинні розповісти журналістам, політикам, виборцям і робітникам у Сполучених Штатах про всі американські робочі місця, яких би не було без їхнього експорту до Америки. Страх того, що розширена торгівля зруйнує робочі місця та підірве американську економіку, слід урівноважити страхом того, що скорочена торгівля зруйнує робочі місця та підірве американську економіку.
Другий аргумент мають вжити ті, хто піклується про національну безпеку Америки. XXI століття постійно бачитиме світ у стані війни з тероризмом. Важлива частина цієї війни полягатиме в тому, щоб сформувати з ворогами тероризму тривалий союз. Збільшена світова торгівля може бути важливою частиною цього процесу побудови союзу.
Європа та Японія також повинні здійснити економічні зрушення: зрушення від дефляції до рефляції. Сильне зростання попиту в Японії та Європі, яке підвищує рівень американського експорту, було б найпотужнішою силою проторгової лібералізації, яку тільки можна уявити.
Надто довго Європа та Японія підпорядковували пошуки повної зайнятості іншим цілям, незалежно від того, наскільки вкрай низькою була інфляція (Європа), або уникаючи ціни економічного пузиря (Японія). Переконати простих американських виборців у тому, що лібералізація торгівлі є позитивною силою, буде легше, якщо Сполучені Штати будуть не єдиним локомотивом, який тягне світовий попит уперед, і не будуть світовим імпортером останньої надії.
Д. Бредфорд ДЕЛОНГ — професор економіки (Університеті Каліфорнії в Берклі) , працював помічником Міністра фінансів Сполучених Штатів за часів президента Клінтона.
