Що таке справжній український помідор?

Майже три десятиліття тому, ще за часів планової економіки, на пленумі ЦК КПРС було ухвалено особливий список, у якому було визначено пріоритетні об’єкти — ті, що потрапляли під контроль союзного та республіканського ЦК. У цьому переліку поруч із Байкало-Амурською магістраллю, Карачаєво-Черкеським тепличним комбінатом згадувався й Калинівський Київської області. Тодішні керівники великої радянської імперії приділяли неабияку увагу продовольчій програмі та її реалізації, на відміну від нинішніх аграрних чиновників незалежної України. «Тепличний» на Київщині, за їх планами, повинен був годувати чи не півреспубліки. Місце у вищезгаданому списку гарантувало підприємству повну опіку держави й тотальний контроль, утім найліпшим «подарунком» від партії для господарства, як показав час, став його керівник Володимир Ілліч ЧЕРНИШЕНКО. Власне з ним і вдалося поспілкуватись «Дню» під час візиту на «Тепличний».

— Я прийшов на комбінат у 1981 році, — пригадує голова правління ВАТ «Комбінат «Тепличний» Володимир Чернишенко. — При мені на будівництві підприємства було освоєно 36 мільйонів карбованців: збудували котельню, інженерні мережі, житло для працівників, і закінчили повністю один тепличний комплекс. Але за усі 30 років ми не припиняли будівельних робіт, тож сьогодні капіталізація господарства становить 200 мільйонів гривень.

На відміну від інших тепличників, Володимир Ілліч із першого дня роботи на комбінаті почав вести облік енергозатрат. Саме це, на його думку, допомагало «Тепличному» завжди залишатися «на плаву».

— Голова у мене завжди було налаштована на те, щоб думати наперед. Це не керівник, який дає наряд на сьогодні, — це рядовий спеціаліст. Справжній управлінець повинен прогнозувати, планувати, передбачати, ставити довгострокову стратегічну мету і бачити шлях до неї, — каже Чернишенко.

Оці якості передбачення, переконаний Володимир Ілліч, дуже допомогли йому.

— Коли ми купували газ за дуже низькими цінами, у Європі цей енергоресурс вже був дуже дорогим, і люди там розумно й економно ним користалися. Ми вже тоді зрозуміли, що далі дешевого газу українцям ніхто не даватиме. Як це незалежна держава купуватиме газ за пільговими цінами? Тому вже з 1991 року стали думати як вижити, — пригадує наш співрозмовник.

А паралельно в незалежній Україні поволі насувалася інфляція, що будь-якої хвилини могла «проковтнути» всі прибутки, перетворивши реальні гроші на звичайні папірці. Дорожчало практично все, незмінно низькими залишалися тільки ціни на сільгосппродукцію.

— Можливість урятувати кошти ми знайшли, — пригадує ті нелегкі часи наш співрозмовник, — закуповували будь-який товар, що мав бодай якийсь попит: пральний порошок, добрива, ліс, труби... Деякий час притримували його, а потім продавали. На виручене й існували. Одначе я дуже швидко зрозумів: на бізнесі «купи-продай» довго не втримаємося.

У грудні 1994 на «Тепличному» закипіла робота. Те, що робив комбінат було не зовсім, так би мовити, по погоді.

— Звичайно, для нововведень це був не найліпший час, — продовжує Володимир Ілліч. — На дворі — грудень, за вікном тріщить мороз, а працівники комбінату, перекваліфікувавшись хто на будівельника, а хто — на електрозварника, від зорі до пізньої ночі будують, вирізають металеві труби, монтують інші. І все це треба зреалізувати в стислі терміни, адже на карту поставлена доля підприємства.

Скептики тоді казали: легше збудувати нові виробництва, аніж на кожному гектарі старих вирізати 120 тонн металевих труб і на звільненому місці монтувати 130 тонн інших. Звичайно, певне раціональне зерно в цьому було, та будівництво могло б затягнутися на рік, а то й довше. А це означало зупинку «Тепличного» і, як результат, ризик повної втрати конкурентоздатності, пояснює «Дню» головний агроном по захисту рослин ВАТ «Комбінат «Тепличний»» Станіслав Юхненко, який працює на підприємстві чи не з перших днів його існування. Тож реконструкцію, пригадує він, запланували завершити протягом двох місяців. І таки домоглися свого.

До 1997 року всі 36 гектарів господарства було оснащено новими сучасними технологіями голландського зразка. Відразу ж урожайність із гектару підскочила в рази, пригадує Чернишенко. Якщо до того господарству вдавалося вирощувати 17—18 кілограмів з метра квадратного, то після реконструкції цей показник підскочив до позначки в 37—41 кілограмів. Голландці, які допомагали в реконструкції, казали, що більше 35 кілограмів з квадратного метра не зібрати. Тому урожайність аж у 41 кілограм їх дуже здивувала, каже Чернишенко. Сьогодні ж старі теплиці комбінату дають уже по 50 кілограмів з одного квадратного метра.

— У 1996—1997 роках ми працювали з показниками врожайності удвічі більшими, аніж в інших (українських тепличників. — Авт.), — пригадує Чернишенко. — Відповідно й грошей ми тоді вторгували значно більше. Тому, коли грянула криза 1998 року, ми не лише встояли, але й почали переобладнання всього господарства на нові сучасні енергозберігальні технології. От і зараз ми фактично виживаємо за рахунок збудованих тоді 17 гектарів теплиць за надсучасними зразками.

По суті, «Тепличний» був першим підприємством не лише в Україні, а й на теренах СНД, яке завдяки вчасній і якісній перебудові виробництва здійснило технологічну революцію в тепличній галузі. Підприємство зробило гігантський крок на шляху підвищення продуктивності праці. Саме це дало змогу господарству адаптуватися до ринкових умов господарювання.

Через те, що господарство було першим, що зважилося на встановлення європейської планки для свого бізнесу, пригадує Чернишенко, довелося набити чимало гуль. Але рук ніхто не опускав, навпаки, спеціалісти «Тепличного» дуже багато їздили по світу, вивчали досвід інших країн: Голландії, Ізраїлю... Паралельно самі радо ділилися своїм досвідом із колегами.

— Ми ніколи не приховували й не сьогодні не приховуємо наші надбання, радо ділимося досвідом. Двері «Тепличного» завжди відчинені для тих, хто хоче чогось навчитися, — розповідає «Дню» Чернишенко.

Тож досвід калинівців вивчали спеціалісти не тільки з України, а й з Білорусі, країн Балтії. Вирощену в Калинівці городину високо оцінили за кордоном. Утім, незважаючи на визнання й безперечне лідерство як на батьківщині, так і за кордоном, колектив «Тепличного» не розслаблявся ані на мить. Нарощували виробничі потужності, упровадили систему комп’ютерного управління, якою оснащено кожну теплицю. Варто підкреслити, що на впровадження будь-яких новацій «Тепличний» жодного разу не звертався по державні позики, користувалися хіба що товарними кредитами. Адже Чернишенко переконаний: не потрібно сподіватися ні на кого, а лише на себе і свої сили. «Держава не має грошей усім допомогти, — каже Чернишенко. — Та й не має вона цього робити. Держава повинна лише створити цивілізовані правила гри, от і все. Щоправдаіз цим у нас якраз і проблеми. От ми зараз хочемо побудувати нову сучасну восьмиметрову за висотою теплицю, а не можемо. Уже й теплицю купили, а ніяк не можемо бюрократичні бар’єри здолати».

— Гадаю, якби наша галузь мала підтримку владних структур, українські виробники могли б забезпечити якісною продукцією всю Європу. Доки, на превеликий жаль, наші проблеми нікого не обходять, більшість тепличних господарств через непомірно високі ціни на газ можуть просто загинути. Ми ж не завод, який, деякий час простоявши, може запрацювати знову без особливих наслідків. Теплиці — річ тонка, — розповідає Чернишенко.

Цього року комбінат відзначив своє 30-річчя. «Тепличний» ніколи не був збитковим, навіть у важкі часи економічних трансформацій. Навпаки, протягом усього періоду своєї діяльності «Тепличний» був і лишається зразком для наслідування для українських, та й не лише, тепличників. Комбінат запрацював досить потужно, рік у рік нарощуючи виробництво. Сьогодні середня ставка по підприємству сягає п’яти тисяч гривень, а цього року, каже Чернишенко, планується ще підняти ставку на відсоток інфляції. Тож у 2011-му, за умови гарного врожаю та виторгу, робітники «Тепличного» отримуватимуть в середньому по 5,5 тисяч гривень. Досить пристойна сума, беручи до уваги те, що на «комбінаті працюють робітники переважно з навколишніх сіл. Тож бажаючих отримувати такі гроші чимало, проте не всі можуть їх дійсно заробити, каже Чернишенко.

— От здавалося, людина багато років попрацювала в колгоспі, має досвід, значить, буде добре працювати. Але це не так. У колгоспах люди розлінилися, відвикли працювати, — каже Володимир Ілліч.

Придбати калинівські огірки та помідори в Україні можна лише на київському ринку. Саме він є найбільш оптимальним для «Тепличного» за ціною й об’ємами, хоча й конкуренція на ньому дуже велика. Адже до столиці везуть свої овочі не лише господарства з усієї України, але й овочівники з Туреччини, Іспанії і навіть із Тунісу та Марокко... Хоча за смаковими властивостями, каже Чернишенко, помідори та огірки «Тепличного» значно виграють, і ті, хто хоч раз купував їх, про це знають

Тож дедалі частіше на столичному базарі можна зустріти огірки, на яких написано, що вони з Калиновського комбінату, а це, насправді, турецький чи африканський овоч, розповідає «Дню» агроном. Просто продавець знає, що з таким написом люди куплять у нього овочі швидше. Розпізнати ж огірок чи помідор-«самозванець», каже Чернишенко, дуже просто, його треба просто розламати й понюхати. Те, що пахне бур’яном, — не калинівське.

— Нам доводиться боротися за внутрішній ринок, — каже Чернишенко. — Зараз працюємо над захистом нашого бренду. Та все ж таки 55—60% нашої продукції ми реалізовуємо тут, в Україні. Решту ж 40—45% наших овочів купує Російська Федерація. На європейський ринок ми не пробували виходити, та й не вийдемо ми туди. Українським овочам дорога на ці ринки сьогодні закрита. Захист європейського ринку дуже сильний. Вони й ліміти нам встановлюють. А овочі нащо їм українські? Іспанія, Туреччина, Марокко, Туніс поруч, і продукція у них дешевша.

Справді, Європа добре охороняє свої ринки від чужого виробника. Це стосується не лише овочів. Чому ж так не чинить Україна? Щедрий на обіцянки уряд і тепличникам малює «золоті гори»: пільгові ціни на природний газ, відшкодовування 50% витрат на будівництво нових теплиць... Але, як бачимо, зовсім не цього чекають від влади українські овочівники. Їм би менше бюрократії та трохи більше захисту від імпортної експансії, а на газ і теплиці вони вже самі грошей зароблять. Чи будемо ми їсти справжні українські помідори, які не тхнуть бур’яном, — покаже час. Та поки що прогнози тепличників не дуже втішні.