Спадок

...Україна переживає не одну, а цілих три трансформації: перехід від диктатури до демократії, від колонії до самостійної нації та від економічного занепаду до оздоровлення та зростання. Небагатьом країнам в історії людства доводилося розв’язувати ці проблеми водночас.

                                             Дж. САКС

ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Виповнилося рівно десять років з часу, коли в жовтні 1994 р. після перемоги на виборах Президент України Л.Кучма представив Верховній Раді доповідь «Шляхом радикальних економічних реформ», у якій було визначено основні засади стратегічного курсу нашої держави, спрямованого на подолання глибокої економічної кризи та виведення української економіки на траєкторію прискореного зростання. Попри політичні протистояння, що мали місце в тодішній новообраній Верховній Раді, депутати загалом підтримали запропоновану стратегію економічних перетворень. Таким чином, в Україні розпочався новий етап економічних реформ, уроки якого набувають особливого суспільного звучання в контексті наступних президентських виборів та очікуваних уточнень політики реформ, що мають статися у зв’язку із обранням нового президента.

Звісно, що нинішня економічна ситуація, яку залишає Л.Кучма своїм наступникам, не має нічого спільного з тим, що було в 1994 р. Маємо не короткотермінові, а фактично сталі темпи швидкого економічного зростання. З урахуванням прогнозних результатів поточного року середньорічні темпи зростання ВВП за останні п’ять років (2000 — 2004 рр.) становитимуть близько 9%, продуктивності праці — на рівні 15 — 16%, реальної заробітної плати та пенсій — близько 20%. Ми працюємо й на перспективу. Започатковано глибокі структурні зрушення. На відміну від Росії та Казахстану, де основою економічного піднесення є нафто- та газодобувна промисловість, у нас функцію локомотиву зростання виконує машинобудування, обсяги виробництва якого щороку збільшуються на 31 — 33%. Такими ж високими темпами зростає нагромадження капіталу. Зміцнюється система державних фінансів. Маємо одну із найстабільніших серед країн з перехідною економікою національну валюту.

Я добре знаю статистику Світового банку та можу з усією відповідальністю сказати: йдеться про показники, які є одними з найвагоміших не лише в Європі, а й у світі. У зв’язку з цим висловлювання окремих авторитетних міжнародних експертів про формування на теренах Європейського континенту «нового українського економічного дива» мають під собою достатньо вагомі аргументи. Те, що нині відбувається в українській економіці, ставить нас у один ряд з найбільш значущими у повоєнній Європі досягненнями — «економічним дивом» у Німеччині, а також піднесенням економіки у 1970-ті роки в Іспанії та Португалії. Як і в нас, економічний бум у цих країнах настав після повалення тоталітарних режимів. Однак між нами існують і принципові відмінності. У Німеччині, Іспанії та Португалії піднесення економіки здійснювалося переважно за рахунок іноземних ін’єкцій, в Україні — за рахунок власних нагромаджень. Це наш недолік, але це водночас і наша відчутна перевага. Якщо в країнах Центральної та Східної Європи, де зовнішні інвестиції є також достатньо вагомими, нині не знають, яким чином подолати пов’язану з відповідним чинником глибоку дефіцитність платіжного балансу, то ми п’ять років поспіль маємо відчутне позитивне сальдо відповідного балансу. Наш зовнішній борг у співвідношенні до ВВП у два-три рази менший, ніж у відповідних країнах. Власне специфічна особливість сформованої в роки кучмівських реформ модель економічного зростання, до якої привертається все більша увага зарубіжних експертів, пов’язана і з зазначеними чинниками.

Акцентую увагу на цьому, щоб, окрім усього, спростувати основний слоган одного із нинішніх кандидатів у Президенти з приводу того, нібито Л.Кучма здійснював реформи «під дудочку МВФ». Я особисто позитивно ставлюся до співробітництва з цією міжнародною фінансовою організацією, але можу з усією відповідальністю стверджувати протилежне: нас весь час позбавляли конче необхідних кредитів насамперед через те, що у своїй основі українські реформи далеко не повною мірою вписувалися у відповідні «стандартні матриці» МВФ. Економічні реформи 1994 — 2004 рр. — це наш вітчизняний продукт, фактичним ідеологом якого був Президент України. Ця істина не може ставитися під сумнів.

Я добре знаю програми діяльності урядів, що очолювалися чинними кандидатами у президенти. Всі вони — програми і В.Ющенка, і А.Кінаха, і В.Януковича — на всі сто відсотків кореспондувалися з відповідними позиціями Президента. З проголошенням курсу «Шляхом радикальних економічних реформ» була започаткована чітка субординація: Президент визначає стратегічні підвалини економічної політики, уряд формує та забезпечує здійснення тактичних кроків щодо їхньої реалізації. У відповідному ключі діяв і НБУ. В.Ющенко став «великим» банкіром лише після того, коли Л.Кучма у 1994 р. проголосив пріоритетність грошової стабілізації. Загалом після штучно спровокованої більш як десятитисячної інфляції головні банкіри подають у відставку. В.Ющенко залишився. Докладніше про це я скажу далі. Загалом, якщо дотримуватися цивілізованої етики, то нині, як це мені уявляється, кожен із названих кандидатів у президенти має розпочинати свої публічні виступи із стандартної фрази: «Втілюючи в життя стратегію Президента, мій уряд домігся того-то і того-то...» Це було б по-людськи. Принаймні, у відповідній ситуації я особисто будував би свої промови таким чином. Не думаю, що від цього хтось поступився б своїм авторитетом.

І ще одне застереження. Курс «Шляхом радикальних економічних реформ» не був популістським. Процитую одне із положень звернення Л.Кучми до депутатського корпусу: «Даний етап (мається на увазі етап запропонованих реформ. — А.Г. ) буде найжорсткішим з погляду здійснення заходів соціальної політики. Життєвий рівень на даному етапі ще не матиме необхідних економічних передумов для зростання». Я добре знаю передвиборну (1994 р.) програму Л.Кучми. У ній акцентувалася увага на цих же проблемах. Протилежне маємо сьогодні. За президентське крісло змагаються люди із зовсім іншою ментальністю. Як на мене, те, що обіцяється, далеко не завжди вписується в логіку здорового глузду.

Нагальність політичної реформи, про яку вже п’ять років говориться і яка весь час блокується, має розглядатися й у цьому сенсі. Уряд має бути захищений від подібного популізму. Як вчений-економіст скажу з усією відповідальністю: найбільша небезпека для майбутнього української економіки йде від подібних обіцянок. Л.Кучма до такого ніколи не вдавався. У іншому випадку ми б провалилися. Щоб зрозуміти це, повернемося до ситуації 1994 р. Таке не повинно забуватися.

СТАРТОВІ УМОВИ

Те, що ми мали у 1994 р., не піддається звичайному сприйняттю. Тепер, з позицій сьогоднішнього дня, навіть важко собі уявити, що впродовж лише одного року падіння ВВП становило 23%, промислового виробництва — 27,8%, зокрема випуску непродовольчих товарів — 40,4%, сільськогосподарського виробництва — 16,5%. Повністю розладнаною виявилася грошова та фінансова системи. Позначилися наслідки рекордної за світовими стандартами гіперінфляції попереднього року (10255%). Дефіцит державного бюджету покривався прямою грошовою емісією Нацбанку. У жовтні він досяг астрономічного рівня — 18,9% ВВП. Не випадковим було й те, що впродовж лише одного року валютний курс українського карбованця у доларах США знизився у 6,6 разу. Відповідним було й падіння життєвого рівня.

На розвитку економічних процесів негативно позначилося не лише практичне призупинення у попередній період реформ, а й зворотний розвиток — невиправдана реанімація адміністративних важелів управління. Відчутний вплив мала й незавершеність у розбудові функціональних структур національної економіки. Ми не мали власної валюти, несформованою залишалася податкова та митна служби, у більшості сфер економічної діяльності були відчутні прогалини законодавчого поля. Все це ставило під загрозу існування суверенності держави, долю вибору, зробленого народом у серпні 1991 р.

Ситуація, що iснувала, диктувала радикальність не лише визначеного Президентом інструментарію економічних реформ, а й методів їхнього здійснення. З урахуванням фактичної опозиційності парламенту та його низької дієздатності вся повнота влади була сконцентрована в руках Президента. У країні була фактично запроваджена достатньо жорстка президентська форма правління. Користуючись повноваженнями своїх виборців, Президент поклав на себе стовідсоткову відповідальність за долю держави та природно перебрав на себе відповідні повноваження. Звісно, що це подобалося далеко не кожному. Однак не «крикунам» на мітингах судити: було це чи ні узурпацією влади. Саме життя, практика економічних перетворень довели, що це було єдино вірне, безальтернативне рішення.

Нижче подається графік, який відображає економічну динаміку за роки незалежності. Якщо підходити до її оцінки з позицій здорового глузду, то не існує й не може існувати сумнівів щодо оптимальності здійснюваних у кучмівський період перетворень: до 1994 р. — різке падіння, починаючи з 1994 р. — послідовне, крок за кроком виведення економіки з кризи та з 2000 р. — стрімке зростання. Якщо говорити про функцію прем’єрів, а вона також була достатньо відповідальною, то найбільш складною, та, напевне, найефективнішою була місія В.Пустовойтенка, коли потрібно було остаточно подолати від’ємну динаміку. У В.Ющенка, А.Кінаха та нині у В.Януковича ситуація виявилася принципово іншою. З’явилася можливість пограти й у популізм. Віктор Андрійович задав у цьому тон. Якби В.Пустовойтенко балотувався у Президенти, я без сумнівів віддав би свій особистий голос виборця за нього.

СКЛАДОВI РЕФОРМ

Тепер стислий коментар до найголовнішого у визначеному курсі реформ. Він поєднував у собі декілька визначальних напрямів. Одним із найгостріших завдань цього курсу було здійснення необхідних перетворень у розбудові функціональної інфраструктури ринкового типу, яка мала завершити процес утвердження системно цілісної національної економіки, здатної забезпечити насамперед реальну незалежність держави. З погляду утвердження державності це було, поза всякими сумнівами, чи не найпріоритетніше завдання. Нині маємо достатньо сучасні грошову, кредитну, фінансову, податкову, цінову, митну та інші системи, сформовані в максимально стислий відрізок часу. Однак це не прийшло саме собою. Раніше цього ми не мали. Утвердження відповідних структур вимагало надзвичайно великих організаційних зусиль, фінансових та кадрових рішень тощо.

Щодо найбільш значущих акцентів у визначенні логіки економічних перетворень, то вони зводилися до наступного.

Першоосновою відповідної перебудови визначалася макроекономічна стабілізація, яка мала органічно поєднати грошову та фінансову стабілізацію, створити на цій основі реальні стартові передумови для відновлення інвестиційного процесу та забезпечення загальної економічної санації. З урахуванням невдалого досвіду 1992—1993 рр. акцент робився на першочерговості фінансової стабілізації. Подолання глибокої фінансової кризи, насамперед критичної дефіцитності державного бюджету, мало стати основою грошової стабілізації. Без цього, як засвідчив попередній досвід, подолати гіперінфляцію було неможливо. Водночас можливість виходу із фінансової кризи безпосередньо пов’язувалася із суттєвим поглибленням цінової лібералізації. Таким чином, ішлося про три взаємопов’язані складові макроекономічної стабілізації — здійснення ефективної (жорсткої) грошової політики, подолання загрозливої розбалансованості державних фінансів і поглиблення політики цінової лібералізації. Поряд з цими невідкладними завданнями було визначено проведення грошової реформи, лібералізація валютного ринку та забезпечення конвертованості національної грошової одиниці.

Скажу відверто: у забезпеченні економічної стабілізації це були чи не найскладніші заходи. До того ж, їхня послідовна реалізація фактично унеможливлювала на початковому етапі реформ здійснення відчутних заходів щодо оздоровлення соціальної сфери, що викликало шквал атак не лише лівої опозиції, а й багатьох учених-економістів. Почали здавати нерви й у високопосадових чиновників. Першим відступив В.Ющенко. Програмою-94 передбачалося, що основою макроекономічної стабілізації має стати грошова реформа. У голови НБУ позиція виявилася протилежною: «спочатку економічна стабілізація, потім — грошова реформа». Розумію мотиви такої позиції: у випадку першочерговості грошової реформи НБУ потрібно було взяти на себе високу відповідальність. Такої готовності тодішнє керівництво НБУ не продемонструвало. Пiд час численних дебатів (я входив тоді до державної комісії з проведення грошової реформи й був добре обізнаний у цих питаннях) Л.Кучма підтримав позицію В.Ющенка.

Я й тепер вважаю, що це була принципова помилка Президента. Як результат, реформу було (вже вкотре!) відкладено майже на рік. Серед країн, що належали до колишнього СРСР, грошова реформа в Україні виявилася останньою. Естонія запровадила власну грошову одиницю у травні 1992 р., Латвія та Литва — відповідно у травні та жовтні того ж року, Киргизстан — у квітні 1993 р., Молдова, Азербайджан, Казахстан та Узбекистан — наприкінці 1993 р. У липні 1993 р. завершився процес введення власної грошової одиниці в Російській Федерації, дещо раніше — в Білорусі. У нас же до вересня 1996 р. оберталася тимчасова грошова одиниця, яка не виконувала у повному обсязі грошові функції й тому не могла слугувати надійною основою стабілізаційних процесів. А це реальні економічні втрати. Як результат — грошова реформа 1996 р. виявилася запізнілою, формальною за своїм змістом. У підсумку — майже рік активних перетворень було втрачено.

Особливо руйнівною для України виявилася світова фінансова криза. І в цьому випадку виявилися некоректними дії НБУ, який «вибудував» у «співдружності» з Мінфіном багатомільярдну фінансову піраміду, колапс якої загрожував загальною соціально-економічною катастрофою. Ситуація набула критичного характеру. Золотовалютні резерви держави впали до нульової позначки. Вони «перекочували» в кишені нерезидентів, які брали участь у розбудові боргової піраміди. «Вага» гривні зменшилася більш як удвічі. І цей процес посилювався із катастрофічною швидкістю. Існувала реальна загроза втягнення економіки в новий виток гіперінфляції. Ми опинилися на краю прірви. Один необережний крок, одне помилкове управлінське рішення — й можна було втратити все.

У цій ситуації знову, як і належить бути, Л.Кучма повністю перебрав на себе всі важелі управління. Мало хто знає, що у найкритичніші місяці 1998 р. була започаткована практика звужених економічних нарад, які проводилися під головуванням Президента щопонеділка (о 12 год. дня) і на яких ухвалювалися практично всі ключові рішення з питань поточної економічної політики, зокрема тих, що стосувалися узгодженості дій уряду та Нацбанку, утримання фінансової ситуації та обслуговування боргів, упередження обвального падіння курсу гривні. До складу цієї наради входили прем’єр-міністр, голова НБУ, керівники економічного блоку уряду, голова податкової адміністрації, а також радник та помічник Президента з економіки.

Існувала система жорсткого контролю за виконанням досягнутих домовленостей. Вони реалізовувалися через механізми прийняття відповідних постанов уряду та нормативних документів Нацбанку. Найгостріші питання обговорювалися з прийняттям відповідних рішень на спеціально скликаних засіданнях Ради національної безпеки та оборони, а також Ради регіонів.

Упродовж 1998 р. та трьох місяців 1999 р. було прийнято 92 Укази Президента з найгостріших питань економічної політики. Прикладом цього може стати прийняття 21 січня 1998 р. одного з ключових Указів Президента «Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету та запобігання фінансовій кризі». Уже сама назва цього Указу засвідчувала рішучість намірів Президента. Щоб повною мірою переконатись у цьому, слід враховувати, що проект Указу обговорювався попередньо на засіданні Ради національної безпеки та оборони, а потім — на засіданні Кабінету Міністрів.

Усі були буквально приголомшені тим, що Указом було визначено граничний рівень дефіциту державного бюджету — 2,5% ВВП. Це можна було зрозуміти, оскільки: по-перше, секвестрування бюджету — це функція законодавчої влади; по-друге, дефіцит 1997 р. становив 6,7%, а тут скорочення впродовж лише одного року в 2,7 разу. Той, хто хоч трохи знається на питаннях фінансової політики, добре розуміє, що це означало. Серед конкретних напрямів економії фінансів, передбачених Указом, були: скорочення адміністративних видатків; скорочення чисельності Адміністрації Президента, апаратів Кабміну, Верховної Ради, Рахункової палати; скорочення взаємозаліків; удосконалення механізму управління державними видатками; здійснення низки заходів, що мали забезпечити збільшення бюджетних доходів та залучення коштів на світовому ринку, гарантувати прозорість бюджетного процесу тощо.

Коментуючи цей Указ, одна з українських газет скептично писала: «Отож, робимо секвестр — і дай, Боже, здоров’я. Настане час — і побачимо, що з цього вийде». А вийшло те, що вимагав Президент: у 1998 р. дефіцит Зведеного бюджету зменшився до 2,2% ВВП, у 1999 р. — 1,5%, у 2000 р. — 0,6%. У підсумку все це стало чи не найвідчутнішим чинником як макроекономічної, так і грошової стабілізації. Потім цьому всі аплодували, але мало хто знав, якою ціною це далося.

Я докладно зупинився на цій базовій проблемі нової стратегії реформ, щоб показати надзвичайну складність обраного шляху, його жорсткий прагматизм і відсутність будь-якого популізму. У ситуації, яка існувала, по-іншому діяти Президент просто не міг. Я це добре знаю. Мені відомі ці та багато інших конкретних речей, бо практично всі ці роки я був радником Президента з макроекономіки і цим, напевне, все сказано. Не можу не назвати ще дві складові політики реформ, які також зустріли шалений супротив з боку непримиренної опозиції. Йдеться про стратегію «швидкої, керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств», а також проведення глибокої земельної реформи. Ці дві проблеми варті спеціального розгляду. Торкнуся лише другої. Я знаю позицію Л.Кучми — вже тоді, у 1994 р., він добре розумів, що Україна ніколи не зможе реалізувати надзвичайно високі власні потенційні можливості та конкурентні переваги в розвитку аграрного сектору, якщо піде шляхом не радикальної перебудови, а лише «косметичного ремонту» земельних відносин.

На цій основі була сформована логіка одного з перших після проголошення курсу «Шляхом радикальних економічних реформ» Указів Президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (листопад 1994 р.), який стосувався долі мільйонів українських селян, започаткувавши глибоке реформування земельних відносин в Україні. Неважко уявити реакцію на відповідні чітко окреслені позиції Президента з боку лівих сил — не лише комуністів, а й Соціалістичної партії О.Мороза. Якщо в інших питаннях ринкових перетворень можна було розраховувати на досягнення якихось компромісів, то щодо питання роздержавлення та приватизації землі позиція Л.Кучми відразу була соціалістами віднесена до розряду «антинародної, бандитської». Власне, лінія розмежування запропонованої Президентом ідеології радикальних економічних реформ й позиції представлених у парламенті лівих сил окреслилася достатньо виразно у ставленні до цієї проблеми. Я знаю, що понад десять разів порушувалося питання про застосування парламентського «вето» до зазначеного документа, але зробити цього не вдалося.

У цьому контексті в мене викликає велике здивування позиція нинішніх парламентських аграріїв, за активної участі яких буквально нещодавно — 6.04.04. — Верховна Рада продовжила мораторій на продаж земель сільськогосподарського призначення до 2008 р. Зроблено новий відверто популістський крок, що може суттєво загальмувати реформування аграрного сектору. У цьому зв’язку вкрай небезпечним є нелегальний ринок земель, що вже давно iснує, який стає дедалі вагомішим чинником «тінізації» української економіки. Особливо прикро, що за відповідний закон віддали свої голоси й ті, хто свого часу активно підтримував Президента у проведенні реформи земельних відносин. Я добре розумію, що в нас залишається багато нерозв’язаних проблем у розвитку села. Але вони пов’язані, за моїм глибоким переконанням, насамперед із незавершеністю розпочатого, з тим шаленим опором, який упродовж всіх років чиниться й у цьому.

Такими є деякі позиції економічної стратегії Президента Л.Кучми, обґрунтовані ним ще в жовтні 1994 р. Розкриваючи у своєму виступі у Верховній Раді зміст цієї стратегії, Л.Кучма наголосив: «Фактично ми вступаємо в новий етап розвитку України, який або дасть шанс вижити й забезпечити гідне життя нам та прийдешнім поколінням, або остаточно відкине нас далеко назад, позбавить останніх шансів крокувати в ногу з сучасною цивілізацією». З огляду на це Президент звернувся до Верховної Ради та Уряду із закликом до забезпечення єдності дій у напрямку ефективного реформування економіки та її стабілізації. «Консолідація заради реформ, — наголосив він. — Реформи — основний засіб виживання. Ось платформа такого об’єднання. Таким є лейтмотив мого звернення».

Цитую ці рядки, добре розуміючи, що розпочате в жовтні 1994 р. потребує свого продовження. Будь-які відкати назад — «розпочати все спочатку», докорінна ревізія зробленого — можуть обернутися для держави та народу катастрофою. Маємо бути свідомими цього, попередити це.