Як із українського селянина виховати європейського фермера,

«День» нещодавно писав про сумну для селян арифметику в сфері закупівлі молока. Проте є й інший «бік медалі» — відсталість українського села у веденні господарства, що неприпустимо в умовах СОТ...

Як нашим селянам бути з ручним доїнням, коли вимога така, щоб до молока від корови до переробного підприємства не торкалася людська рука? Більше того, воно має бути охолодженим до відповідної температури. Не кажучи вже про інші параметри, яким має відповідати молочна продукція. Хто знає відповідь на ці запитання?

— Ситуація у селах сьогодні дуже тривожна, — наголошує президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України Іван Томич. — Особливо занепокоєні у тих селянських родинах, у яких маленький бізнес тримався лише на продажі молока. І втрата сотень чи тисяч гривень на рік відчутно вплине на матеріальне становище сільських сімей. А вимоги сотівських стандартів щодо якості молока дуже жорсткі. І обійти їх не вдасться, особливо тим переробним підприємствам, які хочуть конкурувати на світовому ринку. Та й на внутрішньому жорсткішає контроль із боку споживачів.

Знову наступаємо на старі граблі. Хіба не відомо було років п’ять чи навіть десять тому, коли ми проривалися до СОТу, що там діють такі правила гри, до виконання яких треба готуватися заздалегідь? Хіба не знали, що 70—80% молочної продукції надходить на молокозаводи із селянських дворів, де рівень механізованого доїння практично дорівнює нулю? Знали, але нічого не було запропоновано ні з боку влади, ні наукою, аби перехідний період не був таким болючим. Жодних рекомендацій, порад, як діяти у подібний ситуації, немає. Якщо чиновники Мінагрополітики сподіваються, що цю прогалину закриють великі товарні ферми, то вони глибоко помиляються. Таких ферм сьогодні дуже мало — можна порахувати на пальцях двох рук. Та й за рік-другий їх теж не вдасться створити. Вітчизняна селекційна база немає належних ресурсів. Тому я теж за створення сільськогосподарських кооперативів, які б узяли на себе ці обов’язки. Наприклад, кооператив, що діє у Знам’янському районі Кіровоградської області, уже закуповує для селян малі доїльні установки, розробив схему зооветеринарного обслуговування, обладнав приймальний пункт з холодильними камерами, обзавівся власним молоковозом, упроваджує сучасні технології кормовиробництва. Це уже європейський рівень господарювання. Адже у тій же Польщі, Словенії та інших балканських країнах більшість господарів також мають по три-чотири корови, але це не заважає їм на рівних конкурувати з фермами інших країн ЄС.

Серйозно задумуються над розв’язанням цієї проблеми на Миколаївщині. «Вихід я бачу лише у реформуванні приватного сектору, — розмірковує голова обласної держадміністрації Олексій Гаркуша. — Вимога життя — це створення у селах міні-ферм. Влада області стимулюватиме створення таких ферм — від 10 до 40 корів. Це стандарти багатьох ферм на Заході. І якщо це вже стане бізнесом, а не просто підсобним промислом для виробництва продукції для власних потреб, то селяни до цього ставитимуться належним чином: дбатимуть і про відповідну кормову базу, і про племінну справу. Для того, щоб це стало масовим явищем, відповідним службам доручено створити серію короткометражних фільмів, аби наочно продемонструвати вигоди такого господарювання. Ми поставили за мету через три-чотири роки в кожному сільському населеному пункті мати одну таку ферму».

Разом з тим, це могло відбутися ще сім років тому і не тільки на Миколаївщині. І першим, хто зрозумів необхідність реорганізації молочного виробництва у приватному секторі, був директор Яготинського молокозаводу на Київщині Олександр Сіренко. Саме з його ініціативи вперше в Україні було запропоновано нову модель співпраці із виробниками молока. Її суть полягала в тому, що підприємство саме почало формувати собі сировинну базу. Зокрема, у селі Фарбованому, що за кілька кілометрів від Яготина, завод, взявши кредит у банку, почав створювати сімейну ферму. Для цього було закуплено у Переяславі-Хмельницькому племцентрі 50 високопродуктивних нетелів продуктивністю сім-вісім тисяч літрів молока на рік. Худобу передали одній селянській сім’ї, створивши для цього усі умови: відповідну кормову базу, зооветеринарне обслуговування, молокоприймальний пункт із холодильними камерами. Уклали відповідну угоду про співробітництво.

— Тобто все зробили за європейськими стандартами, — пригадує директор підприємства Олександр Сіренко. — Сім’я на початку активно взялася за роботу і це нас надихнуло на розширення проекту. У селі для іншої сім’ї ми виділили відповідну суму грошей для придбання семи корів. Але експеримент, на жаль, не вдався. Прикро про це говорити, але ні перша, ні друга сім’я не були готовими до такої співпраці. Не буду вдаватися у подробиці, але я зробив висновок, що колгоспне мислення ще довго заважатиме селянам відчувати себе власниками, господарями, а не тимчасово найманими робітниками. Це має бути сімейною традицією, як у інших країнах. В обох випадках селяни проявили не лише безвідповідальність, необов’язковість, а й просто халатність щодо худоби, яка дісталася їм практично даремно (і в цьому одна із причин), до виконання домовленостей із заводом. Повели себе по-дитячому — позабавлялися худобою рік-два, побачили, що це нелегка щоденна праця — і відмовилися, перевівши хорошу худобу. У всякому разі, не на тих ми зробили ставку. Помилилися у виборі партнерів, хоч сам по собі проект прогресивний, — впевнений Олександр Сіренко, додавши на закінчення: — Сьогодні ми робимо ставку на крупні підприємства.

Гаразд, у Яготині помилилися із вибором, а як же в інших регіонах? А ніяк. Послідовників у яготинського експерименту не знайшлося, хоч тоді це була широко розрекламована Мінагрополітики акція.

А от якби цей проект отримав тоді поширення і хоча б три-чотири переробні підприємства запрацювали, то сьогодні подібних сімейних ферм ми мали б тисячі по Україні і не кричали б криком з усіх трибун, що наш селянин-товаровиробник не готовий працювати в умовах світової конкуренції. Що його хтось давить. Але його ніхто не готував до цього. Хто, зокрема, у Мінагрополітиці поцікавився, наприклад, через рік після презентації того проекту, чи відреагували в регіонах на яготинський експеримент? Скільки селянських міні-ферм створили після тих семінарів? Хоча б для інтересу зібрали таку інформацію... Хоч усі пам’ятають про нього. А ось чому він не пішов — розводять руками, в тому числі і в асоціації «Укрмолпром». Напевно, в умовах стихійного, неорганізованого, неструктурованого, а точніше — каламутного молочного ринку працювати зручніше. Легше приховувати різні махінації, зручніше обводити навколо пальця необізнаних із різними правовими актами селян. Тому і їздять селами України наввипередки один поперед одним тисячі молоковозів у пошуках сировини подешевше. Сотні кілометрів накручують за день. Наприклад, той же Яготинський молокозавод має свої молокоприймальні пункти у п’яти областях. Не кращі справи і в інших регіонах.

Є ще один характерний приклад багаторічної давнини. Він, по суті, із того ж самого розряду, що яготинський, бо в ньому теж яскраво проявилася колгоспна психологія не тільки селян, а й аграрних чиновників. Так ось, у середині 90-х років минулого століття уряд Нідерландів вирішив надати допомогу Україні у створенні на Львівщині експериментальної молочної ферми на 50 корів із цехом з виробництва сиру. Це була безкоштовна, так звана технічна допомога. Свого роду пілотний проект. Зарубіжні інвестори сподівалися, що якщо усе піде згідно бізнес-плану, то молочне стадо на даній фермі можна буде розширити до 150 корів, збудувати подібні об’єкти в інших регіонах тощо.

Для цього місцева влада виділила понад 50 гектарів землі, і робота закипіла. У стислі строки звели приміщення ферми, збудували сироробний цех, завезли із Нідерландів високопродуктивних корів, підібрали за конкурсом господаря (чомусь вчителя за професією, який не мав жодних навиків, але якому хотілося спробувати пофермерувати у парі з голландцями). На відкриття цього теж широко розрекламованого об’єкта прибули не тільки найвищі посадові особи України, зокрема, тодішній президент Леонід Кучма, а й прем’єр-міністр та посол Нідерландів в Україні і т.д.

Словом, подія була знакова. Ще б пак — перша в Україні модерна, європейського зразка молочна ферма. В усякому разі, таким бачило майбутнє вітчизняної молочної галузі тодішнє керівництво України. Тим більше, що колишні колгоспні і радгоспні ферми катастрофічно скорочувалися, якщо не сказати різкіше — йшли під ніж.

Мені теж довелося бути свідком цієї неординарної події. І яким було моє здивування і розчарування, коли кілька тижнів тому я запитав про цю ферму — і почув з вуст одного високопоставленого чиновника в області таке: «Не залишилося від неї навіть сліду». І основна причина знову в тому, що поганим господарем виявився фермер. Не було в нього досвіду, а головне — бажання брати на свої плечі клопоти. Сподівався, що за нього думатимуть і працюватимуть зарубіжні спеціалісти. А вони згодом поїхали...

Але ж хіба у районі, в області не знайшлося справжнього газди, аби зберегти ферму, у будівництво якої було вкладено більше як мільйон доларів? Правда, не власних, а чужих, спонсорських. Їх не шкода. Прийшли — пішли, як у пісок. До речі, виявляється, що був не один нідерландський проект сільськогосподарського призначення, доля яких подібна молочній фермі. Невипадково з тих пір нідерландські інвестори обминають Львівщину, де сьогодні справи із розвитком тваринництва далеко не втішні...