Як обмежити владу агрохолдингів в Україні?

Чому ніхто сьогодні не вірить риториці наших високопосадовців про їхні рішучі кроки щодо розвитку фермерства та дрібного підприємництва на селі? Бо ніхто з них, обіцяючи золоті гори аграрній дрібноті, водночас не говорить про сільськогосподарське дорадництво, або аграрний консалтинг, який є ключем до розвитку фермерства за європейським зразком.

Уже тринадцять років як є чинним Закон України «Про сільськогосподарське дорадництво», згідно з яким кожна програма держпідтримки повинна передбачати 5% фінансування на послуги консультантів — висококваліфікованих фахівців, котрі покликані допомогти фермеру чи власнику особистого селянського господарства в запровадженні сучасних технологій, пошуку ніш на ринку, організації вигідного збуту продукції та інших переваг. Однак лише одного року протягом цього періоду держбюджет надав кілька мільйонів гривень на послуги дорадників. Чи варто говорити, що українське дорадництво завдяки такому батьківському піклуванню не живе, а животіє. Залишки аграрних консультаційних служб зберігаються в п’яти областях завдяки періодичній підтримці зарубіжних донорських організацій та регіональних бюджетів. Через це сфера консультаційних послуг на селі невиправдано звужена, безсистемна і, як наслідок, неефективна.

Не могли не розуміти наші чиновники і депутати ролі дорадництва для розвитку фермерства та сільських територій, оскільки більшість із них не вилазили із закордонних відряджень, де за грантові гроші вивчали аграрну політику розвинутих країн. Там їм наочно доводили, що успіхи американського, канадського, французького, польського чи якогось іншого фермерства — то є передусім успіхи тамтешнього дорадництва. Здавалось би, все просто: беріть і впроваджуйте кращий світовий досвід на теренах рідної держави шляхом ухвалення відповідних законодавчих актів та достатнього фінансування консультаційних послуг. Однак реалії вимагали іншого. «Якби дорадництво розвивалося, а разом з ним набирало б сили і фермерство, то латифундизація українського АПК не набула б сьогодні такого загрозливого масштабу», — зазначає президент Асоціації дорадчих служб України Іван ПАНЬКІВ.

Це означає, що десятки, якщо не сотні тисячі сімей втратили шанс реалізуватися в нішевому виробництві: садівництві, ягідництві, овочівництві, через це вимушені були віддати свої паї в оренду іншому господарю. Однак ще близько 4,1 млн ОСГ продовжують перти свого плуга на своїх паях в абсолютній безпросвітності, вирощуючи низькорентабельні культури і збуваючи їх посередникам за безцінь. Держава просто зобов’язана їм допомогти, бо в Угоді про асоціацію з ЄС взяла на себе зобов’язання «забезпечити сільському населенню доступ до дорадницьких послуг». Цей рядок висить над нашою владою, наче Дамоклів меч, і попри потужний опір агрохолдингів, вона мусить почати його втілювати в життя. Он уже навіть перший заступник міністра агрополітики Максим Мартинюк кинув багатообіцяючу фразу: «Дорадники — найперші партнери міністерства...» Дорадники вхопилися за неї, як за рятівну соломинку, і цитують чиновника на кожному кроці як класика української аграрної політики. Але потрібна дія, реальні кроки! Для початку слід було б бодай записати солідний рядок у бюджеті на 2018 рік. І на підставі завойованих фінансових позицій думати про модель дорадництва в Україні. Можна було б використати досвід поляків, а можна й латвійців, яким довелося долати ті самі проблеми, які залишаються в Україні поки що нерозв’язаними.

ЛАТВІЙСЬКИЙ ДОСВІД...

Латвійці працюють згідно з Програмою розвитку села на 2014—2020 роки. У системі консультаційних послуг діють такі структури: Міністерство землеробства, яке оголошує державні закупівлі послуг, вибирає найвигіднішу пропозицію від державної чи приватної організації. Далі до роботи долучається Служба підтримки села, яка є, по суті, розпорядником фінансових ресурсів. Вона укладає угоду з обраною організацією, яка забезпечує консультаційні послуги, контролює їхнє виконання та якість і відповідно оплачує. Консультаційна структура надає послуги селянам та лісопромисловцям, звітує перед Службою підтримки. Консультанти допомагають селянам у виконанні вимог ЄС до якості сільгосппродукції, складанні бізнес-планів, моніторять їх виконання, розробляють інноваційні проекти. У штатах консультаційних служб є 85 регіональних консультантів розвитку села, які надають інформаційні послуги щодо можливостей співпраці в межах проектів ЄС. Серед методів, які використовуються: семінари, обмін досвідом, групові та індивідуальні консультації.

«Для нас результативність — дуже важливе питання, тому що ми повинні прозвітуватися про використання державних коштів, — розповідає голова правління Латвійського центру сільських консультацій та освіти Мартіньш ЦІМЕРМАНІС. — Ми поставили перед собою завдання: якщо ми працюємо з молодим фермером, то повинні бачити, як розвиваються і зростають його господарство, оборот та урожайність, чи з’являються нові робочі місця. Були в нас технологічні програми, наприклад, як перейти в годівлі корів із сіна на силос. П’ятнадцять років над цим працювали. Фермери не сприймали цієї новації, але зараз питання про це не стоїть, всі працюють по-новому. Потім ще одна програма: як поліпшити пасовище. У нас дуже кислі землі. Фермер побачив, що завдяки відповідній технології можна одержати більше кормів. Через економіку і ту вигоду фермера й видно наші результати».

І НАШ АНТИДОСВІД

З чого почати, аби створити таку ж ефективну консультаційну службу як у Латвії? Не тільки з грошей. Навіть якби з того фермерського мільярда було надано належних 5% на дорадництво, то вони не були б освоєні, бо досі не створено надійного механізму фінансування цієї справи.

«Ми вирішили створити таку службу при нашому інституті, — каже головний науковий співробітник ННЦ «Інститут аграрної економіки», віце-президент Асоціації дорадчих служб України Михайло КРОПИВКО, — там для цього вистачає висококваліфікованих фахівців. Причому свідоцтва експерта-дорадника одержали 30 науковців, ми могли би своїми послугами охопити дві-три області. Але вперлися в закон про дорадчу діяльність, згідно з яким, щоб організувати дорадчу службу, потрібні три дорадники. Не експерти, а саме три сертифікованих польових консультанти. Таким чином, ми не можемо організувати таку службу, а якщо й зробимо це, то до реєстру не потрапимо, нас не буде допущено до конкурсу на виконання дорадчих робіт, — отже, потрібно внести зміни в законодавство, інакше буде п’ять років тому, як надали 10—12 мільйонів, а з них освоїли лише п’ять, тому що не було кому».

Отже, завдання номер один: спільно з латвійцями виробити механізм фінансування дорадчих послуг, який дасть змогу їх оплатити без порушення фінансової дисципліни, пропонує Іван Паньків.

ПЛАН ДІЙ

Варто вчитись у латвійців не лише організації дорадництва, а й методики цієї справи, яка зав’язана на кількох сферах — педагогіці, психології та конкретних технологіях виробництва. Можна бути хорошим агрономом, ветлікарем, економістом, але якщо ти не вмієш спілкуватися з фермерами та селянами, то бажаного результату не досягнеш. У сфері аграрних консультацій мають працювати дві категорії фахівців, які не слід плутати між собою: дорадник та експерт-дорадник. Перший потрібен для того, щоб уміти правильно спілкуватися, організувати навчання, а другий — щоб консультувати, як застосовувати вузькоспеціалізовані знання. Проте в університетах поки що немає такого розуміння.

На переконання Івана Паньківа, дорадників не можна вчити в університетах. «Давайте будемо вчити п’ять років дорадника, а потім він одержить диплом і піде працювати в поліцію...» Слід знайти агрономів, зоотехніків, ветлікарів, економістів, механіків, які хотіли б працювати в цій сфері. Хто може оцінити здібності людини до дорадництва? Інші люди, які мають відповідний досвід. Причому молодих людей одразу треба попередити, що на даному етапі розвитку дорадництва в Україні ця робота не дасть їм великих грошей.

Наступний етап — озброїти готових фахівців знаннями методики дорадництва. Іван Паньків пропонує, щоб навчанням експертів-дорадників та польових консультантів в Україні займалася професійна організація, яка працює в цій галузі, тобто Асоціація дорадчих служб, у партнерстві з фермерами та об’єднаними територіальними громадами. Він сподівається на те, що колеги з Європи і, зокрема, латвійці допоможуть створити в Україні Національний центр сільськогосподарського дорадництва, який займатиметься методичними, організаційними та фінансовими питаннями.

«Ситуація назріла, є підтримка в комітеті ВР з питань аграрної політики і земельних відносин, але ніхто на це не дає коштів. Втім, я думаю, що вони потрібні будуть в останню чергу, найперше потрібно сформувати систему. Досі немає єдиного бачення, яким чином розвивати дорадництво в Україні. Хтось каже, що його треба зробити суто державним, а я вважаю, що це перший крок до вбивства дорадництва взагалі...» — підсумовує Іван Паньків.

Прикро, що на 27-му році незалежності держави, коли вже 13-й рік є чинним Закон «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність», в Україні так і не «вироблено єдиного бачення». Хто повинен його виробляти? Фермери? Власники ОСГ? Дорадництво — це своєрідне просвітництво, а воно ніколи не йшло знизу. Отже, воля держави, її замовлення, а виконати його має наука.