Збройові пріоритети

Найбільш приголомшливим повідомленням останнього місяця для експертів у сфері ринку озброєнь стала заява, що Україна може вийти на рівень готовності до виконання Плану дій із отримання членства в НАТО (Membership Action Plan) вже наприкінці поточного або на початку наступного року. Про це зокрема повідомив посол із особливих доручень МЗС України Костянтин Морозов після закінчення консультацій Україна—НАТО на високому рівні в Брюсселі. Це свідчить про те, що Північноатлантичний альянс тримає прочиненими двері до НАТО для Києва. Причину такої позиції можна шукати також і в тому, що в НАТО цілком сприймають ті перетворення, які відбуваються в українських Збройних силах.

Значною мірою плани українського військово-політичного керівництва можна вважати амбіційними. Зокрема, Президент Віктор Ющенко віддав розпорядження Кабінету Міністрів «здійснити заходи із завершення випробувань військово-транспортного літака Ан-70, прийняття його на озброєння Повітряних Сил і налагодження серійного виробництва». Бюджетною програмою «Створення та закупівля літака Ан-70» в оборонному бюджеті заплановано 179 млн. грн. Щоправда, ці кошти повинні бути отримані від продажу землі та військових містечок Міноборони. У АНТК ім. Антонова стверджують, що Ан-70 не має аналогів у світі, перевершуючи за всіма технічними показниками створюваний у Європі аналог А400М. Водночас Ан-70 поступається А400М за вартістю й експлуатаційними витратами. Однак за пильнішого погляду на можливість реалізації цього та багатьох інших завдань із модернізації української армії в очі впадають кілька деталей.

Серед них дуже велика кількість пріоритетів, закладених до непомірно маленького оборонного бюджету. Уже зараз ясно, що за неможливості збільшити державні асигнування на оборону частина оголошених програм залишиться нереалізованими. Крім того, відсутні цільові програми переозброєння, прямо пов’язані з посиленням потужності ЗСУ (за винятком наміру модернізувати парк винищувачів). Ніхто не сперечатиметься, що для держави є сенс одночасно підтримати проект Ан-70, проекти танкобуду та кораблебудівні потужності. Однак на Ан 70, беручи до уваги йогоекспортний потенціал, мав би працювати окремий захищений рядок бюджету, а не залежність від продажу землі та майна військовим відомством. Беручи до уваги сумнівність необхідності модернізувати танки, варто б було зосередити зусилля на придбанні справді необхідної для мобільної армії легкої вдосконаленої бронетехніки, яка до того ж набагато дешевша за танки. Передбачається побудувати новий корвет для ВМФ, але навряд чи він потрібніший країні, ніж, скажімо, нові засоби ППО, нове авіаційне озброєння для літаків або ракети для вже забутого неядерного щита стримування. Якщо він і надалі триматиметься на «Скадах» часів холодної війни, говорити про наявність в українській армії високоточної зброї буде просто непристойно.

Попри все захоплення від рішення модернізувати парк винищувачів, у експертів виникають сумніви щодо можливості домовитися з російською стороною на правах виняткового партнера, як це робилося протягом останнього десятиріччя. Якщо Україна не почне позиціонувати себе як потенційний покупець російської зброї, їй доведеться модернізувати МіГ-29 самостійно. Саме по собі таке рішення революційне, але бойові якості повітряних машин можна буде покращити лише частково.