Життя після «атому»

Тридцять років тому життя українців розкололося на дві частини – до і після Чорнобиля. І мало хто знав і розумів, що буде далі: які будуть сили і які хвороби, що можна їсти, а про що треба надовго забути. Не пили молока і не їли ані садових, ані лісових ягід, зовсім відмовилися від грибів, пролонгувавши це табу до сьогоднішнього дня. І багато говорили про необхідність закрити усі атомні станції. Не склалося. Бо не знали, чим їх замінити.

У Німеччині ж не тільки говорили, а хай і не відразу, бо також спочатку не мали плану щодо компенсації втрат від закриття, та все ж  зробили. На це вплинув і наш Чорнобиль, і не менш відома аварія в ідустріально розвиненій Японії, на АЕС Фукусіма. Після неї, у 2011 році Німеччина об`явила про свої плани повністю відмовитися від ядерної энергетики протягом наступних 11 років.

Передбачалося негайне закриття семи атомних енергоблоків і восьмої АЕС, яку було відімкнуто від мережі через технічні проблеми. Дев`ять станцій, що залишилися, будуть відімкнуті до 2020 року, хоча раніше це планувалося зробити до 2036-го. Розрахунок  бул на те, що відмова від атомної енергетики зробить Німеччину конкурентоздатною в галузі відновлювальної енергетики.

Канцлер Ангела Меркель тоді заявила: «Ми можемо стати першою великою індустріальною нацією, яка зможе досягти такого переходу в напрямі ефективної відновлюваної енергії, з усіма можливостями, що з`являться для експорту, розробки нових технологій і появи новых робочих месць». Вісім енергоблоків атомних електростанцій, котрі було відключено у березні 2011 року, вже ніколи не будуть експлуатуватися, а ті 9 блоків, що залишились, закриються до кінця 2020 року. Відтак у Німеччині справді почнеться життя після «атому».

А Франція й донині є світовим  лідером за долею ядерної енергетики у загальному її виробництві – 77% (друге місце після США за встановленою потужністю). І їй також доведеться позбуватися цього активу, який усе більше перетворюється на тягар. Як пише у своєму Звіті про стан світової ядерної галузі відомий борець проти атомної загрози Майкл Шнайдер, 2012 року найбільший у світі оператор атомних електростанцій французька державна компанія ЕДФ мала дефіцит доходів 1,5 мільярда євро, оскільки тарифи на електроенергію вже не покривають експлуатаційних витрат.

На атомному роздоріжжі опинилася наразі й Україна. У 2020 році закінчується термін роботи 12 з 15 атомних реакторів чотирьох діючих електростанцій. Двом з них (Рівненська АЕС) вже дозволено працювати 20 років понад відведений проектний строк. Провадяться роботи, щоб отримати такі ж дозволи для інших. Однак українські екологи відзначають, що чим більше старих діючих блоків, тим більша потенційна загроза для довкілля та здоров`я людей.

Тож Україні доведеться посиленими темпами розвивати енергоефективні технології та відновлювані джерела енергії, щоб мати можливість хоча б поступово відмовлятися від атомної енергетики. Відомий її супротивник, депутат Європарламенту від Партії зелених Ребекка Хармс вважає, що Україні не варто вкладати кошти у продовження роботи ядерних блоків. Вона закликає нас інвестувати в енергетичні новації – у альтернативну енергетику, енергетику вітру, сонця та води, у біологічні її джерела.

Однак Україна ще не має певного рішення для цієї проблеми. Народний депутат, член парламентського комітету з паливно-енергетичного комплексу та ядерної безпеки Олексій Рябчин відзначає, що держава сьогодні фінансує в основному викопні види палива і не звертає уваги на альтернативні джерела енергії. Він розповідає про три варіанти розвитку подій на енергетичному ринку країни.

Перший передбачає ставку на таку базову галузь, як атомна енергетика. Згідно з нею Україна може добудувати два реактори на Хмельницькій АЕС. У цього напрямку, за словами депутата, багато прибічників серед політиків. Згідно з іншим варіантом ставка робиться на вугільну генерацію, і його також посилено лобіюють. І є третій шлях, великим прихильником якого Рябчин вважє себе. Це – скорочення споживання енергоресурсів, розвиток відновлювальних джерел і «зелених» робочих місць. У нього сьогодні теж багато лобістів. «Але є дуже великий спротив системи зеленій реальності», - наголошує народний обранець.

«Перед нами політичне рішення», - зізнається він і риторично запитує у присутніх, чи відчувають вони політичну рішучість парламенту, а також технологічну можливість відмовитися від атомної енергетики, сподіваючись замінити її відновлюваними джерелами енергії. Не почувши відповіді, він наголошує, що прибічники усіх названих варіантів ще не надали парламентарям жодних розрахунків, спираючись на які можна було б ухвалювати те чи інше рішення. «Хоча вся моя зелена душа голосує за відновлювальні джерела, це питання у 30-річчя Чорнобиля і 5-річчя Фукусіми ще треба глибоко вивчати... Його ще немає у політичному порядку денному нашої влади», - наголошує Рябчин.

Координатор Національного  екологічного центру України Роман Зінченко, звичайно ж, має ще зеленішу душу. Він прогнозує, що в Україні найближчим часом будуть істотно зростати обсяги використовуваної сонячної, вітрової та біоенергії. Але відзначає, що атомна енергія поки що нікуди від нас не дінеться в глобальному масштабі. Експерт констатує, що «Китай сьогодні активно входить до ядерного клубу, і ми також навряд чи зможемо з нього вийти».

Тим не менше, Зінченко нагадує, що німецькі виборці наполегливо вимагали від своїх обранців саме зеленого варіанту оздоровлення енергетики у постатомному і поствугільному напрямку. Він наводить дані про перерозподіл фінансових стимулів для зеленої енергетики в Німеччині, який, за його словами, сягає двох мільярдів євро на місяць. А ще в Німеччині дуже багато інновацій, відзначає експерт, і це – ключовий момент.

А ми, за словами координатора НЕЦ, живемо в країні енергетичних мереж зразка 60-х років минулого сторіччя. Тоді як ті країни, які добилися високої частки відновлювальної енергії у своїх мережах, зробили у ці мережі, у різні інновації значні інвестиції, щоб можна було приймати альтернативну енергію і забезпечити балансування, перетоки та мати безпеку й недопускати таких явищ, як віялові відключення. Мережі є одним з драйверів прогресу на єврлопейському енергетичному ринку. «Тож я не можу прогнозувати, що ми вже незабаром прийдемо до того етапу, на якому нині знаходиться Німеччина, яка сміливо закриває свої АЕС, - відзначає експерт, - І це тому, що ми принципово не хочемо платити за перехід до нового рівня якості інфраструктури. А це коштує мільярди євро, які маємо заплатити саме ми».