Новий рік для Нового Орлеана
Уже другий Новий рік зустрічає це місто в низов’ї Міссісіпі з моменту найбільшої катастрофи у своїй історії. Майже 16 місяців пройшло відтоді як смертоносний ураган, названий гарним ім’ям Катріна, зруйнував греблі навколо міських каналів, затопивши 85% території Нового Орлеана, забравши життя майже 1000 осіб і залишивши без притулку понад 100 тис. городян. Найбільша природна катастрофа в історії Сполучених Штатів продемонструвала всьому світу, що навіть заможна й сильна держава не застрахована від трагічних капризів природи.
Сучасні американські політики у своїх публічних виступах намагаються зайвий раз не зачіпати тему Катріни. Каламутні води Карибської затоки, що накрили місто того нещасливого ранку, винесли на загальний огляд увесь комплекс економічних, політичних і расових протиріч американського суспільства, які часто заховані від іноземних очей у тіні вашингтонського Капітолію й за сяючими вітринами нью-йоркських магазинів. Безпорадність, а часом і байдужість місцевої й федеральної влади в перші тижні після катастрофи надовго залишаться в пам’яті жителів Луїзіани, змушених по кілька діб очікувати на вирішення своєї долі в автобусних конвоях для біженців і під дахом стадіону «Супердом». І хоча різні державні відомства досі шукають винних у тому, що відбулося, більшість учених і простих орлеанців, схоже, знайшли відповідь на це питання. Глобальне потеплення, самовпевнена споруда судноплавних каналів, бездумне осушення боліт викликали у відповідь реакцію екосистеми й зробили місто, колись захищене стіною мангрового лісу, катастрофічно вразливим перед могутніми ураганами. А недбалість і відсутність взаємної координації з боку відповідальних осіб лише посилили руйнівний ефект природи.
Наскільки невпевненою була реакція влади на те, що трапилося, настільки співчутливий відгук знайшла трагедія в серцях простих американців. У перші місяці після повені сотні тисяч доларів недержавних коштів були зібрані для допомоги потерпілим, і тисячі добровольців вирушили в Новий Орлеан допомагати відновлювати зруйноване місто. Минуло понад рік, але старовинний порт усе ще не оговтався від катаклізму. Із 480 тис. жителів додому повернулася лише половина. Цілі райони очікують на своє відновлення, й не зменшується потік волонтерів, готових у цьому допомогти.
НА ПІВДЕНЬ
3 січня нового 2007 року група в складі 50 студентів з Університету штату Массачусетс у Бостоні вирушила до Нового Орлеану, щоб провести тиждень своїх канікул, відновлюючи найбідніші міські квартали. Кошти на автобус і харчування виділив студентський парламент університету й кілька приватних меценатів, а одна з парафіяльних церков надала свою напівзруйновану будівлю під гуртожиток для волонтерів. Охоплений непереборним бажанням на власні очі познайомиться з катастрофою по-американському, я — учасник академічної програми студентського обміну імені Фулбрайта — покидаю вогкий північний Бостон і разом із цією волонтерською групою вирушаю в серце американського півдня.
Новий Орлеан був заснований французькими поселенцями 1718 року, але вже 1763 го французів змінили іспанці, які керували містом і всією Луїзіаною майже 40 років. 1801 року Наполеон Бонапарт повернув провінцію у французьке володіння, але лише для того, щоб продати її Сполученим Штатам Америки двома роками пізніше. У 1812 му британці безуспішнонамагалися захопити Новий Орлеан, а у 1862 му з цим завданням успішно справилися війська північних американців під час Громадянської війни у США. За свою бурхливу історію місто увібрало в себе різноманіття креольської, франко-канадської, іспанської, афро-американської, ірландської, італійської, грецької й багатьох інших культур, що знайшли відображення в архітектурі, кухні й музичних традиціях. Із часів свого заснування й аж до 2005 року він був одним із найбільших портів у країні, який приваблював тисячі туристів і мільйони тонн вантажів щороку.
Непомітно пролітають 26 годин автобусного шляху. За вікном зміняються сумні зимові пейзажі. В одному з придорожніх туалетів десь посеред Вірджинії гордо красується напис «Динамо-Київ». Як-то кажуть, «нашого квіту по всьому світу». Луїзіана зустрічає своїх благодійників туманом і свіжим листям на деревах. Проїжджаємо по одному з найдовших у світі мостів, який з’єднує береги озера Пончатрейн. Одразу за мостом — квартали зруйнованих будинків. Незвиклі до таких картин американські студенти мовчки припали до вікон. Знаходимо церкву, яка пообіцяла дати притулок нашому дружному колективу. Влаштовуємося в спортзалі церковної школи. Звідкись з’являється м’яч, і біля баскетбольного кільця зав’язується міні-турнір між кількома афроамериканцями. На вулиці +25. Пальми й кактуси слабо в’яжуться у свідомості з надувними Санта-Клаусами у дворах невеликих двоповерхових будинків. Мандрівники, втомлені після переїзду, розкладають спальні мішки. Завтра на всіх чекає перший трудовий день.
СПІЛЬНА ЗЕМЛЯ
Американське суспільство виховане на ідеалах відносно роздільного існування держави й суспільства. Виходячи з цього, навіть у найскладнішій ситуації середньостатистичний американець ніколи не чекатиме державної допомоги склавши руки, а спробує вирішити проблему сам або спільно з колегами по нещастю. Хоча Білий дім, діючи через спеціальне державне агентство FEMA, направляє значні матеріальні кошти на допомогу потерпілим жителям Нового Орлеана, важливу роль у відновленні міста відіграють недержавні благодійні організації. Вони на свій страх і ризик залучають гроші приватних меценатів і організовують розчищання вулиць, роздачу гуманітарної допомоги жителям, які повертаються, для підготовки будинків до відновлення та на інші щоденні послуги, до яких у державних чиновників ще не скоро дійдуть руки.
Однією з таких організацій є «Коммон Граунд», з якою наша група волонтерів повинна була працювати під час перебування в місті. Міська штаб- квартира цієї групи розташувалася в приміщенні старої початкової школи прямо посеред Ловер Найн Ворд — міського району, який найсильніше постраждав від повені. У поспішно відремонтованому приміщенні розмістили їдальню, інтернет-центр, душові, кілька офісів і гуртожиток для майже 350 волонтерів. Перед входом — троє симпатичних дівчат заповнюють якісь документи за столом імпровізованої приймальні. Цікавлюся, яким чином організована робота. Виявляється, що організація забезпечує дах над головою й триразове харчування всім бажаючим попрацювати на відновленні міста. Єдина вимога до волонтерів — заздалегідь зареєструватися по інтернету. Початок січня — пора студентських канікул, і бажаючих провести їх із молотком у руках знаходиться більше, ніж місць на підлозі покинутих класних кімнат. Багато студентів приїжджає з інших країн, в основному — із Західної Європи та Японії. Нікого з українців дівчата пригадати не змогли.
У перекладі з англійського «Комон Граунд» означає «спільна земля». Не перестаю розмірковувати над питанням: чому вічно волога земля Нового Орлеана стала спільною для сотень волонтерів, які приїздять сюди вже більш як рік. Що примушує всіх цих молодих людей, які живуть так далеко звідси, витрачати свій час і сили, допомагаючи жителям чужого їм міста. Швидше за все — підсвідоме відчуття того, що в сучасному світі подібних розмірів катастрофа може трапитися де-й коли завгодно, й діти людей, яким вони простягли руку допомоги зараз, можливо, прийдуть на допомогу їхнім власним дітям.
Щоранку волонтерські групи, які складаються приблизно з десяти осіб кожна, отримують об’єкти для роботи на цілий день, інструменти й комплект одноразового робочого обмундирування. Основний обсяг робіт — розчищання підтоплених будинків і підготовка їх до подальшого відновлення. Професійним робітником за один будинок потрібно заплатити чотири- п’ять тисяч доларів, але для клієнтів «Коммон Граунд» всі послуги безкоштовні. Непогана економія для жителів району, де до повені 80% населення проживало за межею бідності. За американськими критеріями, це означає менше $20 тис. річного прибутку на сім’ю з чотирьох осіб або близько 400 у.о. на місяць на кожного члена сім’ї. Пристойні, але лише за українськими мірками, кошти не дозволяли власникам застрахувати свої житла, й після урагану більшість із них опинилося віч-на-віч з нещастям.
Волонтери роз’їжджаються по своїх об’єктах, і я поспішаю прогулятися сусідньою зі школою вуличкою. Асфальт розбитий. Подекуди вивернені дерева досі лякають висохлим корінням. Будинки зустрічають гостей облупленими стінами, проваленими дахами й вибитими шибками. На стінах дивні знаки, намальовані пульверизатором. Пізніше нам пояснили, що це маркування, залишені рятувальними командами, що оглядали будинки в перші місяці після повені. Кожний знак являє з собою букву Х, навколо якої за годинниковою стрілкою вписуються номер рятувального загону, дата обшуку, кількість знайдених людських тіл і кількість живих або мертвих тварин.
Мимоволі на думку спадають асоціації зі зловісною Чорнобильською зоною. На вулиці з приблизно 60-ма будинків — усього три білі вагончики. Уряд забезпечує бажаючих повернутися вагончиками на колесах, в яких люди можуть жити на своїй землі, поки триває відновлення їхнього будинку. Підходжу до одного з вагончиків, біля якого працює середніх років афроамериканець. Дізнаюся, що він волонтер, а господиня — немолода жінка — повернулася в місто щойно зійшла вода й активно допомагала «Коммон Граунд» влаштуватися по сусідству. Інші сусіди не так прив’язані до своєї домівки. Більшість господарів приїжджають, прибирають у своїх напівзруйнованих будинках, але повертатися не поспішають. Перспектива безробіття й непомірних будівельних витрат примушує багатьох жителів району шукати щастя в тих містах, де їх поселили як біженців після катастрофи.
— Скільки років знадобиться, щоб повністю відновити місто? — запитую в робітника.
— Років десять, не менше, — зітхаючи відповідає той із сильним південним акцентом.
У дворі сусіднього будинку — злегка пом’ятий і присипаний мулом моторний човен, явно принесений повінню. Судячи з порожніх вікон, господарі ще не знайшли час, щоб здивуватися несподіваному подарунку, який дорівнює за вартістю дорогому автомобілю. Повертаюся в стару школу, щоб отримати синій робочий комбінезон, пилозахисну маску, гумові чоботи й завдання на робочий день. Апокаліпсичні пейзажі є гарним мотивом, щоб прилучитися до спільної благородної справи якнайшвидше.
ІРЖАВА ПІДКОВА
Англійське слово gutting дослівно означає «потрошити». Саме цим терміном хтось обізвав процес підготовки затопленого будинку до реконструкції. Абсолютно всі меблі, електроніка й більш дрібні речі мають бути безжально викинуті на звалище. Слідом відправляються гіпсокартонові перекриття стін і стель, двері й дуже часто вся сантехніка в будинку. Причиною такого радикального «потрошіння» є пліснява. Більшість затоплених кварталів міста залишалися під водою протягом майже шести тижнів. За цей час чорні плями плісняви покрили всі дерев’яні й картонні речі й деталі в будинках і значно ускладнили роботу з відновлення. Вологий субтропічний клімат створив додаткове сприятливе середовище для шкідливого грибка. Не варто забувати, що американські будинки являють собою каркас з соснових брусків, обшитий дошками або дранкою зовні й гіпсокартоном зсередини. Зрідка зовнішні стіни такого будинку обкладаються одним рядом цегли, внутрішніх цегельних стін ні мені ні будь-кому з моїх співрозмовників бачити не доводилося. Природно, що пліснява стала найсерйознішою проблемою, пов’язаною з повінню, й відновникам доводиться наполовину розбирати будинок, перш ніж розпочинати його відновлення.
Наша команда отримала об’єкт дещо збоку від Ловер Найн Ворд. За автобусним вікном миготять усе ті ж самі сумні пейзажі загального запустіння. «Наш» будинок виявився невеликим одноповерховим особнячком з присадибною ділянкою. Господарі — молода подружня пара, змушені переселитися в сусідній Техас. Нещаслива Катріна поклала край сімейному щастю, й молоді люди перебувають у процесі розлучення. Для визначення ринкової вартості й подальшого розподілу в судовому порядку, будинок має бути повністю очищений від плісняви й внутрішніх стін, які прогнили. Беремося за роботу. Перше, що потрапляє мені на очі — іржава підкова поруч із вхідними дверми. Обережно кладу знахідку в кишеню.
Навколо кипить робота. Волонтери енергійно здирають вологий гіпсокартон зі стін і виносять на звалище згнилі залишки меблів. Дуже скоро на узбіччі виростає купа сміття. Організатори стверджують, що до завтра все сміття буде прибране. Федеральна влада найняла приватні компанії для розчищання вулиць і вивозу будівельного сміття в місті, й ті сумлінно відносяться до своїх обов’язків. Дійсно, ближче до вечора на вулиці з’являється маленький бульдозер і гігантських розмірів контейнер на колесах. Протягом півгодини купа сміття зникає, залишаючи після себе лише холодильник, що самотньо стоїть на вулиці. Холодильники вважаються небезпечними матеріалами й утилізуються окремо. Студенти працюють на подив злагоджено й швидко. Дисципліна — майже військова. Кожні вісім осіб мають свого лідера й конкретний обсяг роботи. Одні люди зривають гіпсокартон, інші розбирають дверні отвори, треті виносять сміття. Відчувається брак тачок для вивозу сміття. Хтось пристосовує для цих цілей стару дитячу коляску. Дивно, що більшість із волонтерів не мають практично ніякого досвіду будівельної, а часом і просто будь-якої фізичної роботи.
Раз на годину оголошується перекур. Ближче до полудня — перерва на ланч. На привалі чути жарти й сміх, лунає неформальна англійська мова, клацають затвори фотоапаратів, парубки заграють до дівчат. Американські студенти мало чим відрізняються від своїх українських колег. Група молодих людей розбилася на дві команди й грає в американський футбол пляшкою з водою. На ланч дається не більше півгодини — всі намагаються завершити роботу до настання сутінків. Через шість годин напруженої праці, будинок стає схожий на коридор старої шахти зі стропилами замість стін. Після нас його мають відвідати дезінфектори, щоб остаточно знищити спори плісняви спеціальними отрутохімікатами. Лише тоді можна буде починати відновлення житла. Більш- менш цінні речі, на зразок фотографій і фамільної порцеляни, що не відправили в смітник, складаються в колишній спальні. Бережно кладу поряд знайдену підкову. Можливо, з другої спроби вона принесе-таки щастя в цей дім.
На сусідній вулиці незвичайна картина: господарі підняли своє житло на кілька метрів над землею й поставили його на дерев’яні палі. Кожний бореться з повінню по-своєму. З почуттям виконаного обов’язку ми засинаємо в автобусі дорогою до церковного гуртожитку.
КАРТА НАДІЇ
Новий Орлеан розташувався на вузькій смужці землі між озером Пончатрейн на півночі й річкою Міссісіпі на півдні. Географічно, ця місцевість схожа на тарілку, де відносно високі береги озера й річки межують із болотистою місцевістю посередині, що опустилася на кілька метрів нижче рівня моря. Коли економічна доцільність примусила людей з’єднати озеро й річку судноплавним каналом, будівельники захистили його двома високими греблями, щоб стовп води в каналі виявився піднятим над оточуючою низовиною. Пізніше на греблях добудували герметичну бетонну огорожу, яка мала не допустити «переливання» води з каналу на дахи навколишніх будинків. Саме обвал цієї огорожі під час урагану й спричинив масове затоплення міських районів, які знаходяться в низовині між річкою й озером. У місті наполегливо циркулюють чутки, що захисна конструкція була навмисно споруджена з вадою в певному місці, щоб у разі виняткової повені, вода затопила саме бідні низинні райони, а не багаті прибережні квартали. Однак жодних підтверджень цьому ні федеральним слідчим ні всюдисущим журналістам знайти не вдалося.
Професор Квінтус Джетт із Дармут Коледжу (Массачусеттс) допомагає зруйнованому місту по-своєму. Він наносить на супутникову карту Нового Орлеана інформацію про повернення жителів до своїх осель. Основною метою проекту є надання орлеанцям, які роздумують над своїм поверненням, об’єктивної інформації про стан їхніх кварталів. Людям цікаво знати, хто з їхніх сусідів повернувся й у якому стані знаходяться їхні домівки. Саме цю інформацію повинні були допомогти зібрати наші волонтери в одному з районів на півночі міста.
Розбиваємося на маленькі групи й виходимо на місцевість. Навколо знайомі по Ловер Найн Ворд сцени: покинуті особняки, повалені дерева, зруйновані огорожі. Неподалік видніється ще одна порожня школа. Подекуди чорніють кістяки згорілих будинків. Повінь і порвані лінії електропередач спричинили численні короткі замикання й пожежі у затоплених кварталах. Однак відчувається, що жителі все-таки повертаються в цей район. Приблизно з кожним четвертим будинком по сусідству знаходиться білий вагончик. У дворах працюють люди, на перехрестях доводиться остерігатися машин. Швидко наносимо на карту свої квартали. В основному, будинки вичищені, але пусті. Біля одного з них працює чоловік. Розповідає, що незабаром планує привезти сюди свою сім’ю. Дізнавшись про мету нашого візиту, рекомендує спробувати місцеві делікатеси у французькому кварталі. Жителі південних штатів взагалі відомі своєю привітністю й гостинністю.
Немов у телерепортажі з іракського фронту, з-за рогу несподівано виїжджає пошарпаний джип «хамер» пісочного кольору. Високі парубки міцної статури, одягнуті в камуфляж з пістолетними кобурами на боці, виявилися військовослужбовцями Луїзіанської Національної Гвардії. Ведемо розмову. Їхній підрозділ патрулює місто з часу повені. У багатьох кварталах досі відсутнє вуличне освітлення й випадки мародерства — не рідкість. На прощання нам бажають безпечного повернення додому й беруть наші дані для внутрішньої звітності.
Повертаємося в базовий табір, що розташувався поблизу покинутої бензозаправки й на подив працюючого фастфуду «Бургер Кінг». Беремо нові адреси для опису. Нове завдання приводить нас до тих самих каналів, що допомогли затопити місто. Бетонна стіна висотою майже три метри виглядає міцною й надійною. Підтягаюся, щоб заглянути усередину. За стіною канал шириною близько десяти метрів заріс травою й зовсім не виглядає страшним. Поруч зі стіною розташувалася вулиця. Тутешні жителі — це середній клас, і здебільшого вже на повну відновлюють свої будинки. Стукаємо до одного з них. Господарі — немолоді афроамериканці. Він — фармацевт, вона — бібліотекар. Господар гордо показує свіжий ремонт у будинку. Логічно припустити, що будівлі по сусідству з каналом повинні були постраждати більше за все, однак виявилося, що прорив стався з іншого боку, й вціліла гребля навпаки захистила вулицю від водної стіни висотою у шість метрів, що обрушилася на сусідні райони. «Тоді ми думали, що виїжджаємо на чотири дні, а повернулися лише чотири тижні тому», — ділиться спогадами чоловік. Справді, долі біженців у всьому світі схожі.
— Не боїтеся жити на «водяній бомбі?» — запитую я, натякаючи на сусідство з каналом. У відповідь господар загадково усміхається.
У кількох сотнях метрів — будинок з трьома вагончиками зовні й шумом будівельних робіт усередині. Немолода чорношкіра господиня запрошує зайти в її вагончик. Усередині насилу вміщується кухонька, туалет і розкладний диван. Можна лишень здогадуватися, як у такому обмеженому просторі проживають три людини. Господиня показує фотографії свого будинку до й одразу після повені. На фотографіях знайомі нам картини згнилих меблів, які вкриті чорними плямами плісняви. Оскільки будинок був застрахований, уряд відмовив жінці в будь-якій матеріальній допомозі, й усі відновні роботи ведуться на кошти, які вдалося вибити з страхової компанії. У сусідніх вагончиках живуть діти й онуки господині. Близькі не забули про старих батьків, як це часто буває в Америці, а вирішили всі разом відбудувати сімейне гніздо. Поруч із будинком припаркована престижна іномарка. «Головне, що ми всі повернулися, тепер усе буде добре», — говорить жінка на прощання.
Утомлені від піших переходів, беремо останнє завдання. Вирушаємо в район під назвою Джентіллі Террас. Одразу видно, що місцевість знаходиться на підвищенні — жодних слідів повені не видно, розкішні двоповерхові будинки, як у романі «Віднесені вітром», радують око присутністю господарів і віковими дубами на узбіччях доріг. Вітаюся з чоловіком, який покурює сигарету на порозі однієї такої вілли, питаю про ураган. «Мій будинок, як і в більшості моїх сусідів, не постраждав від повені, тому що побудований на земляній платформі. Але вітер у той нещасливий день завдав мені збитків на $5 тис.». Як- то кажуть, виграєш в одному — програєш в іншому. Дорогою назад проходимо повз католицьку в’єтнамську церкву, побудовану у формі традиційної пагоди. За розповідями місцевих жителів, в’єтнамська громада постраждала від повені ледь не більше за інших, однак природна підприємливість і почуття ліктя, властиві всім далекосхідним жителям, дозволила в’єтнамцям одними з перших відбудувати свій район і повернутися в рідні оселі. Професор Джетт обіцяв незабаром завершити створення карти й розмістити її для загального доступу в інтернеті. «Я хочу дати людям надію на те, що місто зможе повернутися до нормального життя», — зазначає професор. Що ж, надія — це головне, що може врятувати Новий Орлеан.
ФРАНЦУЗЬКИЙ КВАРТАЛ
Хоч ураган Катріна й повінь, що сталася після нього, зруйнували більшу частину міста, значній кількості кварталів все ж таки вдалося вціліти. Передусім ідеться про старі райони, що розташувалися вздовж відносно високого берега річки Міссісіпі. Стомившись від щоденної праці в похмурих нетрях, беру вихідний і вирушаю на пошуки незайманого Нового Орлеана.
На дворі неділя 7 січня, й я прямую в єдину функціонуючу православну церкву в місті — грецьку церкву Св. Трійці, що стоїть на березі одного зі згаданих каналів. Неподалік звідси стався прорив греблі й будинки навколо не подають ознак життя. Сам храм видно здалека. Собор вражає розмірами, багатством вівтаря й кількістю парафіян. Настоятель о. Антоній служить Водохресну літургію (греки в Сполучених Штатах часто дотримуються Григоріанського календаря). Жодних видимих слідів повені, здається, що біда обійшла святе помешкання стороною. Але ні. Виявляється, коли служителі відкрили двері церкви через кілька днів після катастрофи, їм явився лик ікони Богоматері, який погойдувався на хвилях півтораметрового шару води біля незайманого вівтаря. Грецька громада Луїзіани міцно стоїть на ногах, і, з Божою допомогою, храм і грецький культурний центр при ньому знову відчинили двері парафіянам і гостям. Обходжу дорогі автомобілі, припарковані біля церковної огорожі, прямую в бік річки.
Університет Тюлейн розташувався в тіні вікових дубів у західній частині міста вище за течією. Юридичний факультет цієї стародавньої школи відомий своїми дослідженнями в галузі морського права. Запитую, як змінилася кількість абітурієнтів після Катріни. «Збільшилась», — усміхається жінка в приймальній комісії. Навколо університету знаходяться історичні квартали. Великі дерев’яні будинки з двосхилими дахами, колонами й різьбленими віконницями на вікнах схожі на стародавню Москву. Неподалік — парк з майданчиком для гольфа й зоопарком. Американці забезпеченого виду прогулюють собак, здійснюють обов’язкові ранкові пробіжки й махають ключками на лужку. Поряд плескається каламутними водами старенька Міссісіпі. Ніщо не нагадує про трагедію, крім заржавілих рейок непрацюючого трамвая.
Старий автобус привозить мене в даунтаун. Діловий центр міста завмер в очікуванні серйозних інвестицій, людей на вулицях майже не видно. Посеред хмарочосів сяє купол сумно відомого стадіону «Супердом». У серпні — вересні 2005 року 20 тис.біженців провели тут шість днів, страждаючи від браку води та їжі, поки державні відомства з’ясовували, хто й куди повинен вивезти постраждалих. Крокую у Французький квартал. Дорогою зустрічаю-таки вцілілий трамвай. У нас такі ходили років 100 тому. Французький квартал був не випадково заснований колонізаторами на місці індіанського поселення. Це найвища місцина в окрузі, що майже ніколи не зазнає затоплення. Дома побудовані з цегли й металу, щоб більш успішно протистояти вогню й воді. Ажурні ковані балкони й затишні дворики воскрешають у пам’яті Андріївський узвіз рідного Києва. На цокольних поверхах — численні художні й сувенірні магазинчики, кафе й ресторани. На центральній площі здіймається собор Св. Людовіка. Усюди люди з фотокамерами.
Туризм — ось що не дає померти колись славетній столиці півдня, яка суперничала в розкоші з Нью-Йорком і Вашингтоном. Місто, де можна легально пити спиртне на вулицях, а казино й стрип-бари зустрічаються в центрі так само часто, як бензозаправки, просто не може не бути одним із туристичних центрів країни. Орлеанці навчилися отримувати прибуток навіть зі свого горя. На вітрині одного з магазинів — набори листівок і книжок, що розказують в яскравих картинках історію повені. Катріна-туризм став ще однією статтею міського прибутку. Деякі фірми возять туристів на Ловер Найн Ворд, щоб ті могли удосталь нафотографуватися поблизу мальовничих руїн, чим викликають бурхливу негативну реакцію з боку нечисленних жителів, що повернулися.
Одна з вулиць приводить мене до старовинного кладовища, що нагадує окреме місто, огороджене цегляною стіною. Високий рівень ґрунтових вод не дозволяв жителям ховати покійних у земляних могилах, а примушував їх будувати багатоповерхові склепи. Біля одного з таких склепів — квіткові гірлянди й ряди з трьох монеток. Напис говорить, що тут покояться останки Марії Лаво — знаменитої королеви традиційної негритянської релігії вуду. Традиція наказує кожному, хто хоче попросити заступництва Марії, покласти на її могилу три монетки в ряд або намалювати на надгробку три маленькі хрестики. Старовинні вірування й досі збереглися серед афроамериканського населення Луїзіани. Сутеніє. Повертаюся під ковані балкончики Французького кварталу. Знаменита вулиця Бурбон гостинно відчинила двері своїх нічних клубів. Звідусіль лунає джаз і латиноамериканська музика. Заходжу в один із барів. Невибагливий дизайн нагадує типове кафе на Контрактовій площі. На сцені джаз-бенд з трьох немолодих музикантів. Життєрадісна музика розганяє сутінки тютюнового диму й змушує забути про зруйноване місто всього в кількох кварталах звідси. Старий Новий Орлеан готується до Марді Грассу — щорічного параду-карнавалу, коли тисячі туристів з’їдуться в це гостинне місто, щоб вдихнути нове життя в його безлюдні вулиці.
