Олександр РОДНЯНСЬКИЙ: «Загальнодемократичний принцип діяльності ЗМІ — це принцип балансу висвітлення подій, а не ідеологічного забезпечення»

ПОЧНЕТЬСЯ ДІАЛОГ ПОЛІТИКіВ — БРАТИМЕ В НЬОМУ УЧАСТЬ І ТБ

— Ваше бачення нинішньої ситуації в телепросторі України: які, з точки зору розуміння загальнодемократичних принципів функціонування ЗМІ, ви могли б відзначити кроки вперед і кроки назад?

— Ситуація змінилася, і досить помітно, унікальним чином поєднавши і позитивні зміни, і кроки назад. Іншими словами, політична криза в країні принесла відчутну відвертість у діяльності ЗМІ. Безліч тем, сюжетів, та що гріха таїти, словесних зворотів — таких, які не мали права на життя ще кілька місяців тому, — раптом почали звучати у відкритому ефірі. Причому почали звучати у відкритому ефірі каналів чи газет, які важко запідозрити в причетності до опозиції. Складність нинішньої політичної ситуації плюс численні невідповідності в поведінці осіб, що представляють владу, зокрема, «силовиків», призвели до того, що ЗМІ, обговорюючи цю ситуацію, були політично гострими у ставленні до вищезазначених осіб і, відповідно, до влади загалом. У результаті в ефірі сталося явне розмороження внутрішнього психологічного самоцензурного режиму. І сьогодні ми, дійсно, виглядаємо значно ближче до ЗМІ, що описують відкриту політику в доступних формах. А також — діяльність безпосередніх учасників політичного процесу, а не той «пiдкилимовий» процес з його мало кому зрозумілою візантійською системою умовних знакових сигналів, чим займалася українська політична журналістика раніше.

Але, з іншого боку, все-таки ЗМІ розчахнуті між політичними таборами. Тим часом загальнодемократичний принцип функціонування ЗМІ — це принцип балансу висвітлення, а не принцип ідеологічного забезпечення тієї або іншої політичної лінії. Наявність ряду видань — друкованих та електронних, які радикально змінюють принципи балансу, безперечно, є кроком назад. І вже стає абсолютно очевидним, що ніхто й ніщо не зможе «примусити» ці ЗМІ працювати по-іншому, ніж це уявляють їх засновники, власники та роботодавці. Це, звичайно, сумне становище. З іншого боку, в цьому є плюс. Ми чітко розуміємо, хто жорстко розділяє точку зору опозиції, хто близький до точки зору «хардлайнерів» (як кажуть в Америці та Англії), тобто жорсткої лінії влади, і хто розділяє точку зору ліберальної гілки влади. Останні вважають, що політика повинна бути більш відкритою та ефективною, а не агресивною та грубою, як це мається на увазі при ставці на силові методи. Ми бачимо, зрештою, і тих, хто намагається висвітлювати нинішні події, прагнучи дати максимально повне та ефективне уявлення про суть політичних та громадських процесів, що відбуваються в країні.

— Чи не здається вам, що багато телеканалів, у тому числі і «1+1», часом деяким фрондерством підмінюють справжній діалог різних політичних сил, якого, власне, і чекають телеглядачі від ТБ?

— Загалом вітчизняні канали багато в чому показали себе краще, ніж від них чекали. Я говорю і про «1+1», і про СТБ, і про «Інтер». Мені здається, що наші глядачі могли з достатньою точністю стежити за тим, що відбувалося в країні. Ніхто не замовчував того, що відбувається, ніхто не намагався недоговорити. Звичайно, хтось більшою мірою, хтось меншою. Принаймні, та обставина, що сьогодні більшість глядачів інформована, — це багато в чому заслуга й телеканалів. Що ж до деякого фрондерства, то, відверто кажучи, я не помітив. І не думаю, що хтось у нашому середовищі на ньому зосереджений. Стосовно ідеї діалогу різних політичних сил, то, оскільки я бачу роль телебачення не як учасника процесу, а як спостерігача, як засобу масової інформації, який відображає, а не формує і направляє, то я вважаю: почнеться діалог різних політичних сил, тоді й телебачення, безперечно, в ньому братиме участь. А на даному етапі є явне конфліктне зіткнення різних політичних інтересів і, мені здається, ми адекватно подаємо точки зору діаметрально протилежні, як опозиції, так і того спектру думок, який існує у представників влади.

— Чи не здається вам, що у нас зараз і в жанрах перебір програм «публіцистичної аналітики» («Акцент» Валерія Лапікури, «7 днів», «Епіцентр») — і дуже мало діалогічних форм? До речі, чому ви свого часу відмовилися від «Проти ночі»?

— Я не вважаю, що це перебір. Я можу відповідати тільки за канал «1+1». У рамках «1+1» існують свої дебатні формати, наприклад, щотижневе «Табу», ми часто робимо студійні спецвипуски. Разом з тим я вважаю, що тривалий час програми діалогічних форм, що існували у нас в ефірі, не завжди виправдовували своє існування інтересом глядачів. Дуже довгий час наші спроби, в тому ж «Епіцентрі», та й у інших програмах, не приносили успіху. І це, безперечно, було однією з причин припинення вдалої загалом програми «Проти ночі». Звичайна проблема: спробуйте самі знайти 50 цікавих людей поспіль, і щоб їх вистачило на півтори години розмови й діалогу в щоденному форматі. А перетворювати «Проти ночі», яка спочатку планувалася як програма для інтелігентного спілкування, в політичний щоденник, актуальні обговорення того, що трапилося, ніколи й ніхто не хотів — це зовсiм іншого жанру програми. Виникне зміна ситуації в країні, діалоги, конфлікти, дискусії стануть продуктивними, — безперечно, ми тут же зуміємо це організувати і перейти на цей телевізійний формат у той же день. Нас важко звинуватити в нестачі, у нас були і «Ночі виборів», і «Епіцентр-дебати», і дебати в період парламентських виборів, і протягом усієї нашої діяльності — це основна форма нашого існування.

НАШІ ТЕЛЕВІЗІЙНІ Й СУСПІЛЬНІ ПЕРСОНАЖІ ПОКИ ЩО НЕ ГОТОВІ ДО ПРОЕКТІВ, ПОДІБНИХ ДО РОСІЙСЬКОЇ «ЦИВІЛІЗАЦІЇ»

— Чому на українському ТБ так мало програм, що осмислюють Час? Не конкретику перипетій, баталій, скандалів, а Час? Немає проектів рівня, скажімо, «Цивілізації» Льва Ніколаєва?

— Я думаю, що це проблема, загалом, українського суспільства. Ми занадто стурбованi актуальними проблемами і проблемами побутовими. Дуже далекі від системи критеріїв, характерних для суспільства, що певним чином знаходиться в пошуках власної ідентифікації. Давним- давно (я вже не говорю про телебачення) щось не чути про масштабні й цікаві дискусії, пов'язані з місцем і роллю України в геополітичному контексті, в загальнокультурному («День» без зайвої скромності може відзначити, що у нас такі дискусії постійно ведуться. — Ред. ). Давним-давно щось не чути про живі й повноцінні художні дискусії. Давним-давно не відчувається в суспільстві інтересу до науки як фундаментальної, так і прикладної. Давним-давно втрачена престижність професії дослідників: і генетиків, і фізиків, і біологів. І мало хто цікавиться сьогодні суттю справді революційних змін, що відбуваються в цих галузях. Боюся, що ось це соціальне очікування суспільством програм подібного роду, що осмислюють час, як ви запитуєте, — воно перебільшене. Мені здається, що мало хто їх сьогодні чекає. Хоч, можливо, якщо вони з'являться, то і відчується відразу це жадання. Може, тут, дійсно, варто б самим ризикнути і спробувати. Тут вже питання практичне. Давайте подумаємо, а хто, власне кажучи, виявиться на рівні і зможе робити ці програми? Хто виявиться на рівні і зможе брати участь у цих програмах і забезпечувати гідний рівень обговорення? Я, безперечно, вважаю такий формат необхідним і важливим, як цілющі вітаміни. Навiть бiльше, як щось, що непрямим чином спроможне перетворити моральну сторону нинішньої ситуації на кращу, що може нагадати і про етичні чинники, що, зрештою, може сформувати певну систему критеріїв поведінки на рівні індивідуальної психології і поведінки на рівні великих суспільних процесів. Іншими словами, все чудово, але спробуймо це зробити. Я недавно прохав одного з наших ведучих зробити варіант «Цивілізації». Мені це не вдалося. Не далі як сьогодні я дивився цикл документальних передач, що чимось нагадують цей проект. Але ми шукаємо по-справжньому сильну особистість, автора, якого одного б вже вистачило на подібного роду проект.

— Ваша думка про ті технології, які використовують в нашій країні московські іміджмейкери? Чому, на ваш погляд, взагалі влада звертається до послуг зарубіжних фахівців? Що це — вияв недовіри влади до власних піарщиків і журналістів? Або навпаки — недовіра наших журналістів до влади (серед яких тому і важко знайти тих, хто погодився б iз нею професійно, якісно співпрацювати)?

— Я спокійно ставлюся до залучення будь-яких московських або американських фахівців. Це особиста справа тих, хто їх залучає. Якщо вони вважають, що це якісна й повноцінна послуга — ну, ради Бога. Насправді це є природний процес в ринковій економіці. З іншого боку, звичайно, сумно, що переважно в подібних випадках притягуються не лідери і не якісно відмінні за рівнем надання послуг компанії з Москви або ще звідкись, а явні аутсайдери, що просто не справилися з викликом складного конкурентного московського ринку, але зуміли якимсь чином справити враження на своїх українських замовників. Сумно, тому що з самого початку явно закладається не більш високий стандарт, а, щонайменше, не кращий, ніж існує в нашій країні. Однак тут обопільний процес. Нинішня полiтика, в масі своїх випадків, і не вимагає ще по-справжньому професійних піар-послуг. Я думаю, саме цим пояснюється низький рівень російських професіоналів, якi працюють тут (постійно, а не консультативно). Те, що вимагають, і те, як вимагають, не дає можливості, як мені здається, досить сильним і ефективним кріейторам, людям, творчо здатним на реалізацію складних завдань, співпрацювати з потенційними замовниками. Важко співпрацювати на рівні, скажемо прямо, досить примітивних технологій, розрахованих на дуже умовного споживача. Співпрацювати без знижок на нібито недорозвиненість загалом і нашого суспільства, і його окремих індивідуумів. Тому тут зводяться разом два чинники — і недовіра до своїх, цілком природна для провінційних у минулому республік Радянського Союзу. (Нiбито Москва — це центр, і саме там формуються якісні кадри. Та обставина, що дуже часто ці кадри якраз і формувалися з тих, що приїжджали з провінції, зокрема, з України — не береться до уваги.) А з іншого боку — і небажання якісних професіоналів працювати в умовах неможливості бути адекватними із замовниками.

Ключова різниця українських і заїжджих політтехнологів полягає в тому, що українським тут ще жити. І вони хочуть робити ці послуги таким чином, щоб, загалом, не зашкодити загальній ситуації і ефективно вплинути на неї на краще. А заїжджим досить факту підпису у відомості про зарплату, незалежно від результату. Це також має певне значення.

— Чому зникли з екрану «Великі перегони»? І чи мають вони шанс повернутися — в тому ж складі авторів? (Одним з сценаристів є Дмитро Джангіров, нинішній редактор газети «Слово Батьківщини». — Прим. ред. )

— «Великі перегони» повертаються в ефір. Зараз ми робимо спецпроект «Великих перегонів», величезний 90-хвилинний фільм, тими ж авторами написаний. Проект надзвичайно складний і, мені здається, дуже цікавий, побудований на політичних подіях усього ХХ століття. Що стосується програми, що відбиває актуальні події щотижня, то просто, відверто кажучи, не справляємося. Ця технологія розрахована була на характерний для України ще три місяці тому назад сонний характер розвитку політики, спокійний. Сьогодні ж події щодня змінюються в новинах з калейдоскопічною швидкістю … Немає просто сенсу. Та й сил немає при наявності такого великого 90-хвилинного проекту з тими ж авторами — Дмитром Джангіровим і Валерієм Зайцевим — на чолі з Валерієм Бабичем, режисером і постановником.

ЗБАЛАНСОВАНЕ ВИСВІТЛЕННЯ І РЕПУТАЦІЯ — РЕЧІ ВЗАЄМОПОВ'ЯЗАНІ

— Які помилки, на ваш погляд, демонструють у взаєминах з владою багато хто з журналістів, яких прийнято вважати «зубрами» професії? І, навпаки, які помилки влади у відносинах з журналістами?

— Їх так багато, і вони такi застарілi. І ці помилки побудовані на взаємному недовір'ї, якщо чесно. Вони, власне, відбуваються через те, що влада навіть гіпотетично не в змозі зрозуміти елементарні ази журналістської етики і професійної діяльності, приймаючи їх за примхи окремо взятих журналістів. Не розуміючи, що, скажiмо, збалансоване висвітлення й репутація — є речі взаємопов'язані. Репутацію не купиш і, власне кажучи, і не продаси. Її можна тільки напрацювати… і втратити. Тому це не примхи, а речі, нерозривно пов'язані з довірою до засобів масової інформації. Однак влада дуже часто ображається і робить природні помилки у ставленні до великих журналістів, вважаючи, що вони так чи інакше обов'язково залучені до безпосередніх політичних процесiв. Влада відразу робить висновки про існування змов або певних політичних зв'язків — цілком маніакальне прагнення побачити за всім політичні пояснення. Як правило, на 95 відсотків це грубе перебільшення. З іншого боку, помилки журналістів у ставленні до влади — вічне прагнення видати бажане за дійсне. Легкий самообман. Хочеться не мати ніяких ножиць з лінією влади. Кому потрібні, насправді, ці прикрощі? Жодній здоровій людині, талановитому, знаному журналісту — ні. Тому, коли з'являється великий чиновник, виходить і щось заявляє — дуже хочеться, щоб він був розумний, гарний iз себе і говорив надзвичайно розумні речі, повідомивши про які, і у випадку, якщо це не новинна програма, відкоментувавши їх, можна було б журналісту задоволено зітхнути: гаразд, все розвивається чудово, і я хороший, і влада відмінна — жодних проблем. Але, як правило, все виходить навпаки, і було б дуже цікаво, якби хтось з політиків уявив собі, як себе відчувають журналісти, яким треба протягом чотирьох тижнів повідомляти п'ять цілком протилежних точок зору, що викладаються одним і тим же представником влади. І це було б дуже корисним в процесі знаходження взаєморозуміння. Адже озвучуються ці мінливі позиції журналістами. А вони хочуть виглядати краще, і симпатичніше, і приємніше, і викликати довіру, а не виглядати брехунцями, які намагаються покрити огріхи людей, що займають значно вищi посади. Ось iз цим і пов'язане нерозуміння або часом повне нерозуміння у стосунках вiдомих журналістів з владою. Крім того, у журналістів наступає втома у цих стосунках, і тоді вони, дійсно, зсуваються у бік опозиції. Однак це вже питання кожного конкретного вибору. На відміну від вибору у бік влади, який, як правило, — пов'язаний з бажанням комфортно і вдало існувати, вибір у бік опозиції, як правило, все- таки вчинок. Тому, коли представники влади дивуються, чому до опозиційних журналістів ставляться краще, ніж до тих, хто очевидно працює на владу, то тут, мені здається, трохи лукаве здивування. Вони ж самі значно більше цінять опозиційних талановитих журналістів, ніж тих, хто механічно виконує їхнi замовлення. Люди, здатні на жорсткі вчинки, викликають повагу. Навіть якщо ці вчинки і їхню мотивацію ти не розділяєш.

— Ваша оцінка сьогоднішньої опозиційної преси: прийомів, рівня аналізу, аргументації? Чи є позитивні приклади? А який, на вашу думку, рівень професіоналізму взагалі політичної журналістики?

— Я би сказав, що для опозиційної преси загалом характерні багато в чому ті ж недоліки, що і для преси, близької до влади. Тобто, відчуття себе виразником єдино правильної точки зору і абсолютно жорстка ідеологія, що часом не вимагає системи аргументацій, доказів і всього, що пов'язане з балансом. Але це природно. Їх же, цих засобів масової інформації, набагато менше в опозиції — тому хочеться справити враження на публіку, хочеться бити на сполох. Це все одно, що вимагати від герценiвського «Колокола» в інші часи балансу і м'якого, серйозного аналізу. Я ставлюся до цього досить спокійно. Я вважаю, нема чого владі боятися опозиційних точок зору. Абсолютно спокійно їй треба йти на діалог, нема чого боятися опозиційних журналістів, серед яких багато дуже талановитих людей. Безперечно, є позитивні приклади. Однак, з іншого боку, я б ніколи не переходив на особистості, як це властиво деяким опозиційним журналістам. Тому що це справляє, чесно кажучи, грубе враження, і навіть якщо за цим стоять якісь конкретні факти, мені здається, що це підриває довіру до позиції, якщо мова йде про таке відверте, грубе, знущальне ставлення до особистості. Проте рівень професіоналізму в нашій політичній журналістиці, мені здається значно вищим, ніж рівень будь-якої іншої журналістики в цій країні. Принаймні, саме в політичній журналістиці працює з десяток блискучих «майстрів пера», серед яких і Мостова, і Рахманін, і Портников, і Вересень...

— Коли вам було важче працювати, утримуючи баланс — під час президентських виборів чи зараз?

— Звичайно, під час президентських виборів. Це очевидно. Зараз набагато більше інформаційних приводів дають усі сторони конфлікту, і тому, мені здається, сьогодні нас дивитися цікавіше, тому що політична картинка представлена значно більш стереоскопічно.

НЕ МАЛЮВАТИ СОБІ ОБРАЗ ЗЛОБНИХ ЗАХІДНИХ АГРЕСОРІВ, А ПРОСТО РОЗУМІТИ, ЩО ІСНУЮТЬ ПРАВИЛА ГРИ

— Як ви вважаєте, на які саме зразки в політичному ТБ потрібно звертати увагу вітчизняним телевізійникам? Чому? Ваше ставлення до нинішнього конфлікту НТВ з російською владою?

— Я вважаю, що політичне телебачення — це телебачення суспільне, реалізуюче, передусім, інтереси суспільства стосовно того, яким чином виконавча влада захищає інтереси цього самого суспільства або реалізовує свої передвиборні обіцянки. І тут дуже багато прикладів. У дуже стабільних суспільствах, звичайно ж, безперечний приклад — це дебати. Наприклад, в Америці, на всіх рівнях — і регіональних, і місцевих, і локальних виборiв. І, природно, на виборах національних. Це все нескінченно детальне, на наш погляд, навіть нудне, тому що кожний виборець отримує повне уявлення про те, який же конкретний пункт у програмі одного з конкретних кандидатів відрізняє його від інших. У чому суть різночитань, яким чином в майбутньому будуть реалізовуватися ці плани... І таким чином, кожний в цьому стабільному суспільстві розуміє, що те, над чим завжди сміються звиклі до наших жорстких політичних баталій і журналісти, і часом, виборці, — це насправді більш ніж переконливі приклади функціонування виконавчої влади в умовах демократичного прозорого суспільного механізму. Для нас це більш ніж далека перспектива, і тому не є зразком конкретним і прикладним. А що стосується конкретних і прикладних зразків, то безперечно, це «Глас народу» на НТВ. У ньому присутні, як правило, жорсткі опоненти телеканалу, які мають можливість разом з ключовими журналістами і всіма гостями, які цікавляться тією або іншою проблемою, обговорювати в прямому ефірі важливі для громадської думки теми. І, звичайно ж, в той момент, коли ми перемістимося в площину подібного роду, я буду упевнений, що ми існуємо в рамках виразного і переконливого політичного телемовлення. Але боюся, що таке телемовлення далеко не завжди і всіх влаштовує, тому що поява в ефірі того чи іншого персонажа буде однозначно трактуватися чи то владою, чи то опозицією, як ідеологічне ангажування. Не бажання подати глядачам і цю точку зору, можливо, важливу для них, далеко не завжди симпатичну або загальну, однак важливу — а безперечну ангажованість каналу або газети тією чи іншою точкою зору. А стосовно конфлікту НТВ з російською владою — все очевидно. Дуже переживаю, мені більш ніж сумно, що, безперечно, кращий телевізійний канал або краща телевізійна команда колишнього Радянського Союзу виявилася в такому принизливому і так цинічно вибудованому становищі. Зрозуміло, що власники «Медіа-Моста» програли політичну битву, політичну війну. Зрозуміло, що ті, кому вони допомагали і з ким співпрацювали, виявилися в програші. І платою за таку характерну раніше для чудової команди НТВ збалансованість виявилася така груба дія російської влади. І це сумно, оскільки на тому етапі, коли ще російську владу представляли «голуби», кажучи політичною термінологією, у вигляді Лесина і Волошина, все ще було відносно терпимим. Зараз, коли з'явилися яструби у вигляді Устинова та інших, є ганебним для російської влади здiйснювати обшуки і арешти рядових менеджерів «Медіа-Моста». Ганебні виклики в прокуратуру журналістів. Зрештою, все це соромно і шкода, що дивовижний канал, медіа-імперія, абсолютно чудово побудована з нуля, з нічого, не успадкована кимось з радянського минулого, а вибудована на пустому місці, сьогодні, по суті, знаходиться в критичному стані.

— Ваше ставлення до того, як зарубіжні ЗМІ висвітлюють ситуацію в Україні зараз? Чи є там та ж об'єктивність, яку вони декларують у своїх внутрішніх проблемах?

— Ну, сьогодні важко навіть встигати за західною пресою, я за звичкою її читаю кожного ранку. Зараз просто категоричний обвал статей про Україну. Як правило, всі дуже негативні, викликані побоюванням альянсу з Росією, викликані багато в чому і касетним скандалом, і політичною кризою, і безперечно, як інформаційний мотив, величезну роль зіграв візит Путіна в Україну. З'явилося просто безліч статей у всіх провiдних газетах світу про Україну і про те, що в ній відбувається. Я не знаю, наскільки вони об'єктивні, але те, що вони збалансовані, і те, що вони реєструють ряд тих фактів, які сьогодні зовні найпомітніші, це очевидно. І інша справа, що, на жаль, з боку нашої влади на даному етапі не зроблено жодних зусиль для того, щоб серед цих фактів кількість позитивних про Україну перевищувала кількість негативних. Так, очевидно, і в західних ЗМІ є перекіс. Але тут повинні ефективно діяти представники української влади. Не відмахуватися від проблеми і не малювати собі образ злобних західних агресорів, а просто розуміти, що існують правила гри, що існують загальноприйняті принципи сприйняття ситуації в країні через деякі базові індикатори. Одним з цих базових індикаторів є стан справ зі свободою слова, втягнення влади в можливе пригнічення свободи слова і безліч інших індикаторів: стан справ в економіці, стан справ в проведенні реформ... Є, з іншого боку, і безліч таких, які могли б бути подані позитивно для України, але ніхто над цим не працював протягом багатьох років. Тому стійкої позитивної репутації Україні не створено.

УКРАЇНОМОВНА ВСЕСВІТНЯ КОМУНІКАТИВНА МЕРЕЖА — ЦЕ НАШІ ПЕРСПЕКТИВИ

— Декілька питань — безпосередньо про конкретні проекти «1+1». Чи повернеться до «Версій» Ольга Герасимюк?

— Вона від них ніколи і не відходила, і безперервно цим займається. І я не вважаю, що чудова за напругою й унікальнiстю людська історія «Кровна помста» — не соціально необхідна тема. Ми просто перед усіма авторами документальних фільмів ставимо завдання, пов'язані не стільки з публіцистичним змістом, скільки з людським наповненням і професійною реалізацією. Тобто, ми хочемо, щоб це були не просто публіцистичні відозви або маніфести та нариси, а щоб це були практично повноцінні телевізійні документальні фільми з людськими долями, з драматургією, з тим, що може викликати співчуття і переживання в аудиторії. — «Без Табу» — сеанс психотерапії — з чуток, одна з найулюбленіших зараз передач генерального продюсера «1+1». Чому?

— Ну, це очевидно. Тому що для мене це одне з найбільш близьких наближень до сучасного телебачення. Це телевізійна п'єса, дія в якій відбувається з реальними персонажами просто в студії, коли глядачі і багато хто з учасників не підготовлені до того, що станеться далі. Відповідно, їх емоційне ставлення до того, що відбувається, абсолютно щире і непідробне. І для мене це в базовому розумінні творить телебачення, яке дуже важко замінити яким-небудь іншим ЗМІ. Цілком очевидно, що люди, їхнi долі, їхнi стосунки — єдина цікава тема для дослідження. Абсолютно зрозуміло, що розкривати справжні стосунки і характери є надзвичайно складним, професійно складним завданням, якому вчать роками, а вдається небагатьом. Та обставина, що чудовій команді цієї передачі з її двома чудовими ведучими це вдалося, радує мене надзвичайно. І я сподіваюся, що це буде продовжуватися довго.

— Ваша мрія, як генерального продюсера, яка вже близька до здійснення?

— Я думаю, що у нас незабаром складеться те, заради чого я, чесно кажучи, для себе і розпочинав «1+1». У нас складеться система міжнародних коопродукцій в галузi кінематографа. Принаймні, за останні декілька днів я отримав декілька проектів, і це переконливе свідчення того, що ми в змозi вже всерйоз розмовляти з нашими західними партнерами, не тільки європейськими, але й американськими, про ті проекти і фільми, які могли б викликати інтерес у аудиторії як в Україні, так і далеко за її межами, навіть за океаном. І для мене це є річ абсолютно принципова, і я сподіваюся, що це здійсниться.

— Найграндіозніші плани «1+1»?

— Я думаю, що найграндіознішими планами «1+1» є створення україномовної комунікативної мережі, всесвітньої. Де це можливо — через супутник, де можливо — через online. Таким чином, щоб компонентами цієї мережі були не тільки якісні новини, документальні передачі, ток- шоу, але і власні фільми та серіали, зроблені в достатній кількості, щоб задовольнити інтереси всіх глядачів україномовного телебачення в усьому світi. І ця річ є базовою, найграндіознішою, для реалізації якої треба бути сильними й у виробництві новин, і серіалів, і побудувати власні студії. Але для цього потрібен зовсім інший рівень технологій. Тобто, звучить це досить просто, і багато в чому НТВ виявилося близьким до реалізації цієї задачі. Але росіянам у цьому плані — набагато простіше: традиційно успадковані російські глядачі по всьому світу, повсякчасний інтерес до Росії, успадкована система супутникового мовлення, у них інший стан економіки... У нас здійснення таких проектів надто ускладнене. Але це не означає — що неможливе.