«Політика — це забіг на довгу дистанцію»

Голові Волинської ОДА Борисові Петровичу КЛІМЧУКУ завтра — 60! Він міг вийти на заслужений відпочинок із посади дипломата, але, незважаючи на вік, свідомо зробив свій вибір на користь максимально активного господарського і політичного життя. Залишивши в Азербайджанській Республіці налагоджене життя Надзвичайного і Повноважного Посла України, він того самого дня, коли Президент України запропонував йому посаду голови Волинської ОДА, прилетів у Київ. «Я хочу на Волині, де народився, виріс і відбувся як господарник-політик, завершити роботи, які розпочав, — у мене здорові амбіції. Президент, з яким я працював шість років пліч-о-пліч, призначив мене — і я погодився», — коротко пояснив він автору цих рядків своє рішення. Напередодні дня народження Президент України Віктор Янукович продовжив йому термін «державного життя» ще на п’ять років. Як цей шанс буде використаний — залежить від самого Бориса Клімчука.

«Я НЕ ЗАХОЖИЙ ВОЄВОДА...»

Успішний адміністратор і політик — прагматично, з нуля, сходинка за сходинкою зростив себе. При всьому цьому — фігура яскрава і колоритна. То хто ж він такий — чинний голова адміністрації області: політик чи адміністратор? Відповідь залежить від того, звідки на нього дивитися. Із Адміністрації Президента він здається найманим менеджером, якого в будь-який час можна замінити. Але для жителів Волині — від мера обласного центру до простого робочого підприємства — він майже цар і бог, який визначає їхнє життя, ясна річ, тією мірою, в якій воно взагалі залежить від влади. Він прекрасно володіє знанням про предмет розмови і не прийме рішення, поки інформації в нього не буде предостатньо. Як тільки прийнято рішення — він будь-що реалізовуватиме його і сам ретельно контролюватиме виконання. Є багато інших людських якостей, набутих у процесі життя, які знадобились йому в політичній кар’єрі, серед них — уміння відійти в тінь, коли це необхідно, здатність домовлятися з людьми і впливати на них. «Я не зайшлий воєвода з диктаторськими звичками і тимчасовим статусом, а керівник, який прагне, щоб люди згадали з повагою мій внесок у розвиток цього древнього, милого серцю, дивного краю», — говорить голова виконавчої влади Волині. Йому властиві всі риси досвідченого політика: розум, хитрість, рішучість, досвід, освіченість, незліченна кількість потрібних зв’язків. У нашій державі має шанс стати лідером людина, вища за оточуючих на півголови або яка вміє здаватися такою, але не на «цілу голову». Люди хочуть бачити в лідерах таких, як і вони самі. Якщо у сфері творчості цінується оригінальність поглядів, то у сфері політики — навпаки: більше шансів має той, хто висловлює те, що хоче почути більшість. Це добре розуміє і мій співрозмовник.

Клімчук — педагог і юрист. Він закінчив Харківський національний університет ім. В. Каразіна і Харківську юридичну академію. Деякі інтелігентні спеціальності розвивають уміння красиво говорити, але не обтяжують відповідальністю й адміністративними обов’язками. Говоруни — велика небезпека для політичних рухів. Наш герой, на щастя, не належить до таких. Голова адміністрації заворожливо говорить, але й підтверджує свої слова конкретними справами.

Велике значення в житті політика і господарника має здатність справляти хороше враження на оточуючих. Воно цілком може замінити героїчну біографію і правильну політичну позицію. Люди хочуть бачити перед собою чесну, доброзичливу, урівноважену і розсудливу людину. Борисові Клімчуку у всій повноті властиві такі якості.

Він жорсткий, тому швидко позбавляється від людей, яким не можна доручити будь-яку відповідальну справу, бо вони її успішно поховають.

Є високопосадовці, які живуть в іншому світі, — їздять за кордон, катаються в Альпах на лижах; пережовують у французьких ресторанах устриць, запиваючи шампанським; їхні діти навчаються в Англії, але вони — радянські за способом дій і мислення. Клімчуку вдалось уникнути цієї драми. Він має вигляд сучасного політика без важкого тягаря радянської ідеології.

Він — не політичний «забіяка» і давно зрозумів, що бушувати між виборчими кампаніями — завдавати шкоди собі. У виборців коротка пам’ять, зате хороша пам’ять у політичних противників. Обставини мінливі, і за кілька місяців біле може перетворитися на чорне, друг — на ворога, а злочинець — на мученика, тому краще утриматись від висловлювання крайніх оцінок. Клімчук узяв на озброєння цей постулат ще на початку 1990-х років. Він поклав край політичному розбрату в області. Відтак почав зміцнювати господарську дисципліну і відповідальність керівників за доручену справу.

«НЕ ОБІЦЯЙ!»

Після першого терміну його губернаторства в область прийшов міліцейський генерал Анатолій Француз, який став втіленням хаотичної безглуздості посади голови ОДА. Губернатором, очевидно, має бути не генерал — весільний чи бойовий, — а державний чиновник, здатний уладнати й примирити величезні поточні протиріччя. 2005 року на зміну Анатолію Французу прийшов Володимир Бондар, і йому пощастило: почалися «золоті роки» загального відродження української економіки. Він надто був закоханий у бізнес, і особливо — в результативний. І не приховував цього. Може, тому сталося те, що мало статися: влада, тінню якої він був, як мачуха, відвернулася від нього. Він щосили намагався хоч частково щось відновити на останніх виборах до місцевих рад, але курчат із яєчні відновити не можна. Микола Романюк — жорсткий і послідовний — продовжив курс реформ в області із «соціальним відтінком», але протримався недовго — прийшла нова влада. І ось — знову Борис Клімчук. Друга каденція з перервою у вісім років.

Навіть виїхавши з Волині, він піклувався про землю, де народився. Перебуваючи на посаді Надзвичайного і Повноважного Посла України в Литві, він створив у Ковелі велике спільне підприємство «Кальвіс» із випуску опалювальних котлів на твердому паливі. Вони сьогодні успішно розходяться не лише в Україні, а й у багатьох державах СНД. Перебуваючи в Азербайджані, він лобіював просування української продукції. Сьогодні триває серйозна робота над нафтопроводом Одеса-Броди, а 2009 року не без допомоги колишнього дипломата ним пішла перша азербайджанська нафта на Кременчуцький НПЗ.

— Прокручуючи в пам’яті віхи й події мого життя, дедалі частіше доходжу висновку, що пізно прийшов в адміністративну владу. Хоча у 29 років я вже був директором школи, і це було щось схоже на владу над ввіреними мені дітьми й педагогами, і саме школа сформувала мене як особистість. У 39 років я прийшов на роботу в представницьку владу на посаду заступника голови міської ради Ковеля. Зі штатом 29 осіб із прибиральницею ми одночасно будували дві школи, торгували хлібом і панчохами (щоб зменшити черги — грошей багато, а товару немає), рішення приймалися сьогодні на сьогодні. А голова міської ради вчив мене: «Не обіцяй. Приходь на роботу о сьомій ранку і пиши собі на перекидному календарі: «Не обіцяй! Подумай, можеш ти це зробити, чи ні». Я вдячний йому за цю пораду. 1990 року я був обраний депутатом Волинської обласної ради, а 1992-го голова Волинської ОДА Володимир Блаженчук покликав до себе і сказав: «Завтра за тебе голосуватимуть, і ти можеш стати головою представницького органу влади області». Через тиждень я став наймолодшим головою обласної ради в Україні. Хвилювався і переживав, але ретельно приховував свої слабкості, адже мене вчили: «Генерал, що біжить, викликає паніку». Намагався тримати себе впевнено, але ніколи не переходив на самовпевненість — це дуже небезпечно.

Далі — більше. Вибори 1994 року, але жодних засобів, окрім друкарської машинки «Ятрань» і паперу. Ніякої агітації — найчистіші вибори всіх часів і всіх народів. Таким чином виграв вибори третій американський президент — купив виборцям бочку квасу. Я квасу не купував, але вибори виграв і став головою облвиконкому й облради одночасно. Мій попередник тиждень не виходив із кабінету, не повіривши в мій виграш. На виборах до місцевих рад 2010 року питання стояло не менш серйозно, адже 86% виборців регіону підтримували блок Юлії Тимошенко, та й інші політичні сили не дрімали. Словом, була серйозна боротьба за владу. У результаті виборів більшість в обласній раді сформувалася на базі партії Регіонів, членом якої я став напередодні виборів. Сьогодні ця група під назвою «Нова Волинь» нараховує 47 депутатів із 80-ти. Є ще багато таких, які симпатизують, але через низку обставин (психологічний пресинг соратників по партії) вони ще стримуються. Ніхто їх не ламає «через коліно»: політика — це не результат «сьогодні на сьогодні», це результат тривалої й копіткої роботи, це забіг на довгу дистанцію. Є результат: моїй групі депутатів вдалось припинити в обласній раді чотирирічну «кориду» між представницькою й виконавчою владою області й повністю відновити саму систему влади, напівзруйновану і деморалізовану попереднім головою обласної ради Анатолієм Грицюком. У суспільстві у будь-які періоди є політичні діячі, які мають певний шанс на прихід до влади. Один із шансів — захищати ту групу, яка є їхньою «соціальною базою». Відносно неї можна бути самостійною фігурою — лавірувати, шукати опору в поточний момент або відпрацьовувати «соціальне замовлення» впливової групи й зберігати їй вірність за будь-яких поворотів долі. Я обрав змішаний шлях і, як бачите, не помилився. З тим, щоб мати можливість проявляти себе у такому виді діяльності, як політика, лідер має бути людиною, яка вміє досягати успіху й перемагати. Тому найважливішим завданням громадського діяча перед обличчям публіки стає вироблення оптимального стилю самовираження, конструкція публічного «я». При цьому створений імідж відображатиме, звісно, не всі особистісні якості політика, а, за можливістю, лише ті, які приваблюють публіку. Звична помилка політика — бачити в основній масі співгромадян своїх однодумців: кожній людині її власні переконання уявляються найприроднішими й найбільш правильними. Проте основна маса завжди думає не зовсім так, а інколи і взагалі не так. Це теж треба враховувати. Я врахував це й на останніх виборах. Якщо вже говорити про виборчу кампанію, то розповім вам таку річ. Для пропагандистської кампанії буває важливо вибрати ворога (принаймні — так вважають) — когось, хто є (або щось, що є) головною причиною «всенародних бід». Оскільки називати справжнього ворога нерідко виявляється небезпечною або навіть забороненою законом справою, обмежуються або натяками, або вказують на другорядного ворога, або вигадують доволі переконливого псевдоворога. У більшості людей є достатньо виражена потреба ненавидіти, і цю потребу варто задовольняти. Я ніколи не користувався цими «прийомами». Я не вмію вишукувати ворогів, ніколи не писав і не публікував жодних блискучих передвиборних «маніфестів», оскільки політичні ідеї привабливі не самі по собі, а залежно від того, хто, кому і в якій ситуації їх висловлює.

Річ у тім, що деякі політичні ідеї підхоплюють усі або майже всі партії. В результаті ці ідеї перестають бути відзнакою певного руху, а також частково втрачають силу впливу. Не згадати про ці ідеї в програмі ризиковано, а згадати — означає знизити їхню ефективність. Головне, щоб не звучало так, ніби Батьківщина у страшенній небезпеці й без моїх активних дій може зовсім загинути. Вихід: спробувати модифікувати ідеї, а також знайти для них ефектне словесне оформлення. Це мій метод політичної агітації. Я залишусь у боржниках, якщо нічого не скажу про шановані мною ЗМІ. Співвідношення реальних рис, притаманних політику, й актуальність потреб суспільства у певних, властивих лідеру якостях в іміджі кожного політичного діяча породжує безліч приводів для дискусії. Ніхто ніколи не бачив, щоб від «нападів» преси (місцевої й столичної) на моєму обличчі хоча б раз з’явилася тінь занепокоєння. Я вам скажу інше: своєю критикою вони мене піарять. Кожен негатив про себе в ЗМІ я сприймаю як інформацію про погоду. Критики не боюсь: я оцінюю інших, інші повинні оцінювати мене. Це все природно, як після ночі має настати день. Якщо взагалі говорити про ЗМІ як про збірний образ, то людство так влаштовано, що постійно творить міфи і споживає їх. Тепер міфологічну роль виконують деякі ЗМІ. Я акцентую — деякі! Звичайно, у них є пряме й більш нудне покликання — інформувати людей про реальні події. Проте ця діяльність часом пов’язана з великим ризиком. Рецепт вигадування міфів простий: щоб історія набула рис легкозасвоюваної легенди, треба взяти будь-який ходячий архетип і присмачити якомога більшою кількістю «фантастичних» подробиць. Сидить в нас цей змій Горинич і злісно блазнює, баламутить із будь-якого приводу і без нього. Тим часом, уже давно ніхто не сперечається про те, що «четверта влада» — це метафора. У неї дві функції — вплив на владу і влада знань. Владою знань вони повинні щедро ділитися з читачами і глядачами. Я більше схильний до аналітичної публіцистики, яка завжди була однією з прикметних властивостей ЗМІ. Вона визначала обличчя газети і каналу, була мотором тих демократичних змін, які відбувалися в країні, представляла голоси не лише політичної, а й творчої, освітньої й наукової еліти. Хотілося б, щоб це повернулося.

«ВЕЛИКІ СПРАВИ СКЛАДАЮТЬСЯ З ДРІБНИЦЬ»

— Сьогодні я з мером міста побував на відкритті пральні після її десятирічної реконструкції в другій міській клінічній лікарні Луцька. Здається — дрібниця, але враховуючи те, що в 1990-ті люди сюди приходили зі своїми простирадлами й наволочками, це дуже важливо. Все складається з дрібниць. Якщо я сьогодні чую, що у нас усе погано і важко, я говорю «ні!». Крок за кроком ми робимо непримітні речі, які в сумі стають доволі примітними й потрібними, в чому й полягає тактика Бориса Клімчука. Інший приклад: освітлення наших темних, як у громадянську війну, сільських вулиць. Я беру чотири села в різних районах області й за рахунок мого фонду «Рідна Волинь» оплачую виготовлення проектів. Голови районних адміністрацій разом із головами сільських громад отримують цей проект у «подарунок», і до великодніх свят вони повинні освітити свої села. У такій зв’язці працюють в області дві «непримиренні» в недалекому минулому гілки влади. Візьмімо агропромисловий комплекс регіону. Хто сьогодні більше потрібен Волині — «віртуальні» козаки-генерали-осавули без війська, одягнені в золотом розшиті мундири, чи сіячі гречки, жита, пшениці й буряка? А, може, більше потрібні невігласи із «Свободи», які, страждаючи від спрощенства, для пояснення своїх меркантильних націоналістичних проблем хапаються за примітивні, як граблі, гасла? Сьогодні за посів жита і гречки ми доплачуємо по 100 гривень за гектар. Це, звичайно, зовсім небагато — не 700 євро, як у ЄС, але це вже щось! Посіви цих культур нинішнього року в області збільшаться удвічі. А цукровий буряк? У 90-ті роки за рахунок селянських дворів, які сіяли по 15—20 соток буряка, ми зберегли свої чотири цукрові заводи й майже не скоротили виробництво цукру. Місяць тому голови сільських громад отримали типові договори з умовами виробництва цукрового буряка, молока й м’яса. Вони знають, що за здану продукцію до бюджетів сільських рад надійдуть кошти. Реакція — більше, ніж позитивна. Висновки: людям треба дати знання, навчити, проінформувати, переконати, підтримати.

Взагалі, я себе часто запитую: що сьогодні заважає селу? В умовах одержавлення простору всі рівні ієрархії влади копіюють один одного, і влада доходить до самого низу. Сільський район копіює своїм набором установ Київ. У провінційній глибинці впадає у вічі велика кількість районних установ і районних чиновників. Від них рябіє в очах. У кожному районі з населенням інколи в кілька тисяч осіб — півсотні районних «міністерств»; дивно бачити вранці на сільській грунтовій дорозі сонм офіційно одягнених осіб у краватках, туфлях відомої італійської фірми з пряжками, як у циганських баронів, шкіряними портфелями, упереміш із курми, гусьми, вівцями та коровами. Там, де панує справжнє патріархальне життя і люди зайняті своїми буденними справами, далекими від державних, частка місцевих чиновників серед населення найбільша. Максимальна відносна їхня концентрація аж ніяк не в столиці держави, а в глибинці. Вертикаль влади упирається в таку глушину, що займає в її державних установах мало не все населення. Я — за посилення ролі держави, але не за розширення її політичних функцій, а за підвищення ефективності роботи держапарату. Можна поставити запитання: чому влада спотикається на рівному місці? Відсутність чітких цілей для суспільства, поганий менеджмент, «інтелектуальна недостатність» влади, управління регіоном, як і державою — це рівень гросмейстера. А у нас нерідко за шахівницю сідають хлопці з четвертим розрядом. Повернімось до села. Сільське господарство області має унікальні можливості. Зокрема, йому властива реліктовість, яка майже зникла в передових аграрних державах, та й у багатьох регіонах України: через порівняно невеликі об’єми внесених добрив, пестицидів та інших отрутохімікатів грунти ще порівняно не перенасичені токсинами. У сучасному світі виробництво продовольства в природних умовах стає глобально конкурентною перевагою. Тут можна розраховувати на отримання свого роду рентного доходу від реалізації продукції, виготовленої, головним чином, природними способами. Це треба підтримати на рівні держави. Але ця ж сама держава не враховує того, що селянство, на противагу робочому класу, з’явилося в глибоку давнину, пройшовши через усі формації. Потреба в продуктах аграрного сектора належить до вічних проблем. Спочатку все-таки потрібен хліб, а вже потім — видовища. Голод — основний ворог свободи і демократії, тому, враховуючи, що сільське населення здатне до відтворення (якщо розвивати АПК), воно стане не лише економічним, але й пріоритетним соціальним проектом. Але це вже зовсім інша окрема тема розмови. Я знову повертаюся до наших маленьких проектів, які складаються у великі справи. Йдеться, даруйте, про теплі туалети в сільських школах. Це не дрібниця. Чи може дівчинка-п’ятикласниця бігати взимку в туалет з вигрібною ямою за 150 метрів від школи, коли у неї на парті стоїть сучасний комп’ютер (сучасність і дике середньовіччя)? Ні, не може! У нас є й такі проекти, про які говорять: «Голова адміністрації поїхав у глибинку відкривати теплий шкільний туалет». Ми робимо роботи, про які в цивілізованому світі вже навіть ніхто не згадує. І я роблю це, анітрохи не соромлячись. Експериментатори визнають, що кращий час для випробувань нового і ризикованого настає тоді, коли вам уже нічого втрачати. Можна зробити десятки і сотні «відкриттів» в економіці області, але вони ні для чого не придатні. А можна, добре вивчивши економіку, прийнятну для умов нашого регіону, не ризикувати, а з першого разу зробити щось корисне. Річ у тім, що люди хочуть працювати, їм потрібен сенс того, що відбувається, тому вони перестали відвідувати мітинги. Що їм сьогодні можуть запропонувати вуличні вожді, окрім «геть!» і «ганьба!»? Сьогодні громадяни хочуть жити іншими цінностями — зберегти відносне благополуччя. Владі потрібна працююча опозиція, а не протестуючий натовп перед будівлею держадміністрації. Натовп небезпечний, натовп — це бунт. Нам бунт не потрібен, опозиція — це переговори, пошук компромісу. Сьогодні страшилки і прогнози так званої опозиції працюють слабо. Вони наганяють на людей страх. Усе це має дуже похмурий вигляд — народові потрібні світлі ідеї. Втомилися ми від цих страшилок.

ЕПІЛОГ, АБО «ПОДАРУНКИ СОБІ»

2002 року Борис Клімчук створив свій благодійний фонд «Рідна Волинь». Його дуже люблять святі отці і, очевидно, є за що. Фонд підтримує фінансування будівництва в області понад 60 православних храмів, а в селі Воля Любитовська Ковельського району, де герой нашого нарису народився і виріс, за його рахунок побудовано церкву Петра Могили. Якщо ж говорити про найбільш важливе, що зробив голова Волинської ОДА для своєї області, то таку місію нехай він виконає сам. — Якщо говорити за великим рахунком, то днями ми прийняли в експлуатацію районну поліклініку в Шацьку — райцентрі й містечку, що асоціюється з двома волинськими святинями, — найкрасивішим і найбільшим у Європі комплексом Шацьких природних озер «на чолі» зі Світязем і Шацьким національним природним парком. Так сталося, що я починав її будівництво 1996 року, і воно почекало мене: жителі району мають поліклініку на 600 відвідин на день, прийом хворих у якій проводитимуть лікарі 17 спеціалізацій. Кошторисна вартість будівництва — 22,5 мільйона гривень. На моїй «совісті» — будівництво і введення в експлуатацію корпусу «А» і корпусу «Б» обласної клінічної лікарні, оснащені найсучаснішим медичним обладнанням. Так склалося, що корпус «А» було здано в експлуатацію 1999 року, а корпус «Б» — минулого року було добудовано всього за п’ять місяців. А єдиний в Україні Музей Волинської ікони, яким я безкінечно пишаюсь!? Хто його не знає!? Вклонитись унікальній Іконі Холмської Богоматері, перед якою стояли навколішки польські королі XV—XVI століть, люди їдуть навіть із Камчатки. Я вже не говорю про таку гордість України, як музей-садиба Лесі Українки і сім’ї Косачів у Колодяжному Ковельського району. Він відомий на весь світ. Я все зробив, щоб у нас був такий музей! Долю довгобуду розділив і перинатальний центр Волинської обласної дитячої клінічної лікарні. Його було закладено при мені 2001 року, і ось уже десять років у бур’янах, які виросли вище, ніж забиті у фундамент палі, можна знімати американські трилери. Добудувати його — це моя мрія, центр буде найкращим подарунком дітям Волині! Я обов’язково це зроблю, якщо Бог дасть мені здоров’я. У найближчій перспективі — будівництво університетського містечка на 15 гектарах колишнього військового містечка — там виростуть сучасні навчальні корпуси, лабораторії й гуртожитки. На цей майбутній інтелектуальний центр із нетерпінням чекають студенти і викладачі Волинського національного університету імені Лесі Українки. А ще на місці колишнього військового містечка буде зведено житловий масив на десять тисяч населення зі школою і дитячими садочками та найсучаснішою інфраструктурою. Всього не перерахувати. І це має бути зроблено!