Тит ГЕВРИК: Яким чином українці думають мати європейський стандарт життя, вимахуючи червоними прапорцями?

Сьогодні презентуємо інтерв’ю з Титом Гевриком, уже знайомим читачам газети «День». Це дійсний член Української вільної академії наук в Нью-Йорку, дійсний член і голова мистецтвознавчої секції Наукового товариства ім. Шевченка у США, відомий архітектор тa історик архітектури, колишній головний архітектор Пенсильванського університету (Філадельфія, США), громадянин США. Сьогодні він живе у Києві — як консультант розробок відомого проекту «Мистецький Арсенал». Тит Геврик і його дружина Софія Геврик надзвичайно уважно, зацікавлено і з болем у серці слідкують за тими політичними (чи псевдополітичними?) подіями, які сьогодні шматують Україну.

— Якими, на ваш погляд, були дійсні (а не декларовані сьогодні) причини перманентного політичного протистояння в Україні?

— Почну з того, що відповісти на ваше запитання, тобто описати коріння сучасної політичної ситуації в Україні дуже важко. Хоча ми перебуваємо в Києві вже кілька місяців і дуже уважно слідкуємо за всім тим, що відбувається. Майже неможливо бути безстороннім спостерігачем — логіка і емоції постійно переплітаються. Але у будь-якому разі, можна твердити, що сучасна ситуація виникла з бажання помсти та устремління до влади Януковича, з одного боку, та нездарності урядової політики Ющенка, з іншого. Але звідки все це береться? У роздумах постійно виринають такі думки:

(1) Більшовики таки зуміли домогтися свого: не всі жителі України мають почуття того, що вони належать до українського народу. Постійні голодовки, Голодомор, примусові переселення, нищення інтелектуалъної еліти, терор, депортації, ненормально жорстоко проваджені війни — усі ці лиха, як тепер здається, зламали таки хребет нації.

Через це сьогодні виникають такі, насправді абсурдні проблеми, як вибір між «Європою чи Євразією», «демократією чи сильною рукою?» та ін. І в той самий час, усі бажають «євроремонту», уживають «німецьку хімку», купують до своєї кухні європейські побутові машини, вбираються в джинси, гасають на західних автомашинах, хочуть жити «як європейці», їдуть у відпустки до Європи тощо. Адже ніхто ніколи не говорить, що хоче жити «як росіяни», «як євразійці», або так «як чеченці»! При цьому майже усі — проти ЄС та НАТО! Запитання: яким чином українці думають мати європейський стандарт життя, вимахуючи червоними прапорцями?

Можливо, сучасна поведінка українців є також результатом того, що в радянські часи було не бажано думати, було не бажано мати особисту думку, яка тепер є конче необхідним для кожного? А може все це — лише стара своєрідна українська психіка пасивності («моя хата скраю») часів битви під Крутами?

(2) Зважаючи на вислови Путіна та Московського патріарха, не можна не наголошувати на важливості рідної мови. Між тим, згідно з повідомленнями ЗМІ («Дзеркало тижня» від 28 квітня 2007 р.), українською мовою в Україні спілкуються 38%, російською — 39,2%, а українсько-російською мішаниною — 22,6%. Особливо підкреслимо, що за останні 12 років кількість російськомовних українців зросла більше, ніж україномовних! Чому? І до чого це приведе? Дехто каже, що українська мовна ситуація дуже подібна до естонської. Але ж лише 50% потенційної п’ятої колони Естонії мають естонське громадянство, тоді як в Україні таких людей 100%!

Чи може, майбутнє українства має бути пов’язане лише з тими територіями, де громадяни спілкуються українською або вважають українську своєю рідною мовою? Може українцям варто скористатися прикладом Фінляндії, яка в певний момент історії вирішила віддати частину своєї території агресору і тим врятувала націю?

(3) Наш народ не лише мучився в часи більшовицького лихоліття — тоді він також втратив моральні цінності. Ніхто не вірить нікому — всюди панує цинізм. Втрачено також почуття ініціативи та сумлінність праці. Тоді як ті самі українці, виїхавши в чужину, вміють будувати нове життя і часто вибиваються наверх — у чужому середовищі! Як воно так виходить?

Зараз багатьом здається, що за «життя» небіжчика Союзу всі були майже рівні (або так вважалося). Сьогодні ж в країні існує ненормально велика різниця — прірва між вельми багатими («елітою») та посполитим бідним народом. Люди це бачать, бо та прірва й не приховується — реклама на телебаченні, вітрини найдорожчих крамниць в містах тощо. І тут повстає запитання щодо реакції бідних: чи йдеться їм лише про ображення моральних почуттів людей, чи вони, головним чином, заздрять?

У Києві ми добре усвідомили, що замало декларувати добрі наміри — треба вміти будувати, необхідна енергія та діловитість. То ж почекаємо на нове покоління українських провідників і менеджерів. Втіхою є те, що в країні багато творчих людей, що маємо такі шляхетні почини, як, скажімо, видавництво «А-Ба-Ба- Га-Ла-Ма-Га» чи «Глодоський конкурс», Могилянка, Мистецька галерея та стипендії Віктора Пінчука, стипендії газети «День» в Острозькій академії, та ін.

(4) Багато людей, які вважаються сучасними лідерами України, вельми часто не думають і не діють, як громадяни України. Більше того — вони є вірними послідовниками денаціоналізованої, русо-центричної номенклатури більшовицьких часів. Україна для них ніщо — головне фінансові ресурси, за які й ведуться постійні «битви».

У країні ніхто не думає, так би мовити, довгостроково. А навіщо? Через 20 років всі олігархи, їхні поплічники в регіонах, їхні діти, їхній капітал будуть не в Україні, а на Заході. Людей же просто використовують, людьми й тепер постійно маніпулюють. Нам шкода людей з Донбасу, шкода, що доля зробила їх захисниками лідерів, які їх обманюють і обдирають. Одного дня Софійка (моя дружина) і я пройшли через «військо» Януковича — через «масу» пасивних біло-голубих, що стояли на майдані Незалежності. І хоча в наших руках був помаранчевий прапорець, нам ніхто нічого не сказав чи хоч би подивився вороже — демонстранти були пасивні, змучені й байдужі...

Постійно шокує поведінка деяких росіян в Україні — їхнє ставлення до українців, до української мови та культури. Дуже часто ці люди все проукраїнське сприймають як антиросійське! Деякі росіяни все ще вважають себе власниками країни — так само, як деякі їхні співвітчизники в Естонії. Така поведінка нагадує колишнє поводження британців в Індії. У США, однак, я не зустрічав такого, хоча в нас проживають люди різних національностей і різних упереджень. Протягом тридцяти років ми з дружиною і дітьми проживали в районі міста, де мешкало багато негрів. Нашим найближчим сусідом була сім’я негрів; у моєму офісі працювали чорношкірі люди. Але попри існування різних проблем між чорними і білими, я ніколи не бачив виявів упередження, подібні тому, яке демонструють деякі росіяни.

Але ще більше шокує поведінка українців — їхня пасивність (може це обережність), брак енергії та діловитості. Скажімо, чи є гідна, гласна реакція українців на ксенофобію Дмитра Табачника або на прояви російського фашизму у виступах Вітренко? Наведу для порівняння кілька прикладів.

У Німеччині пам’ятників Адольфу Гітлеру та його сатрапам немає. Тим більш, не можна уявити, щоби там хтось наполягав на збереженні пам’ятника Гітлеру на головній вулиці Берліна. Під претекстом, що то є художній твір, мистецька пам’ятка! Не можна так само уявити, щоби статую Адольфа Гітлера — високоякісну мистецьку роботу німецького художника — експонували в Ізраїлі. А ось в Україні, де партія Леніна та Сталіна спровокувала Голодомор, таке існує. Більше того, українців успішно переконують у тому, що художні статуї ворогів людства потрібно залишити в спокої, бо то — художні твори! Через це в Києві все ще є, зокрема, вулиця Павла Постишева — російського більшовика, який проводив Голодомор в Україні!!! Я дуже надіюся, що, рано чи пізно, на тому місці на Бессарабці, де тепер стоїть статуя кривавого Леніна, кияни з часом поставлять пам’ятник своїм співвітчизникам, яких фашисти вішали там підчас німецької окупації Києва 1941—1943 років.

— Чи існує деінде практика організації довгострокового «політичного стояння» значної інертної маси людей в центрі столиці держави? При цьому — за досить таки суттєву, як за нашими мірками, грошову платню? Бо ж бачили на Майдані не громадян України, а найбідніших українських заробітчан!

— Коли виникає питання «стояння», я можу уявити собі лише стояння за переконання, а не за гроші. Особливо важко зрозуміти те, що дітей чи підлітків везуть з Одеси на «протистояння» до Києва, а потім ці діти попадають в автомобільну аварію. А уряд не переслідує тих, які намовляють дітей не ходити до школи. А найголовніше те, що суспільство і преса не обурюються і не засуджують належним чином такі каригідні вчинки.

Короткотривале «стояння» я знаю зі студентських років. Приміром, пам’ятаю день, коли я не пішов на університетські лекції, а попри заборони батька, цілий день стояв за барикадами перед будинком Об’єднаних Націй в Манхеттені й безперервно кричав «MURDERER» («Вбивця!»). Це відбулося з нагоди відвідин Нікіти Хрущова ООН. У подальших роках мої друзі, подруги та я майже щороку брали участь в походах чи маршах головною магістраллю Манхеттену — в такий спосіб ми намагалися відзначати Голодомор в Україні. Це, як правило, відбувалося у вихідні дні і на наш марш, треба визнати, мало хто звертав увагу. Мої друзі-студенти демонстрували проти війни у В’єтнамі. Такі вияви незадоволення ставали щораз частішими, але не пригадую собі, щоб протистояння тривало цілодобово. Може такі довгострокові «стояння» були тоді у Вашингтоні. І сьогодні в Америці постійно відбуваються демонстрації — проти війни в Іраку, за рівні права для жінок, негрів, інвалідів та іммігрантів тощо.

Виборчі кампанії так само збирають мітинги, на котрих кандидати закликають голосувати за себе. Ніхто з моїх друзів ніколи не звертає уваги на такі мітинги — це дарма згаяний час. Бо найважливіше тут — дослідити попередню поведінку кандидатів і відповідно голосувати.

— Як ви оцінюєте адекватність наших ЗМІ, зокрема ТБ, усьому тому, що відбувається сьогодні в Україні? Наскільки зміст і акценти програм віддзеркалюють нагальні потреби суспільства?

— Вражає той факт, що в пресі, на телевізійних «дебатах» та й у Парламенті, майже ніколи не обговорюються можливі вирішення таких ключових питань як...

— Освіта, мораль, етика виховання...

— Медична обслуга, суспільна опіка, смертність.

— Екологічне забруднення, питна вода, каналізація села тощо.

— Наркотики, алкоголізм та куріння серед дітей та молоді.

— СНІД.

— Туберкульоз.

— Довгостроковий прогноз, згідно з яким до 2050 року населення України зменшиться до 25 мільйонів громадян.

— Енергозберігаючі технології та альтернативні джерела енергії.

— Cело, потреба селянських кооперативів.

— А також те, що Україна є одним з найбільших джерел закордонних невільників, про що постійно пише преса світу.

Загалом, відсутність у публічному обговоренні найважливіших, найболючіших проблем суспільства свідчить про відсутність зацікавлення у поліпшенні добробуту країни. Можливо, деякі політики над цими питаннями роздумують, але загальна політична культура в країні цими проблемами не цікавиться. Ніхто не б’є в барабани!

— Чи не здається вам, що сьогодні політичними «барикадами» керують — з обох боків — однакові люди, які «воюють» за право необмежено розпоряджатися ресурсами країни? Чи так завжди буває на виборах, хоча і в різних формах?

— Бажання необмежено розпоряджатися ресурсами України не є оригінальним, але захланність та брак міри в української «еліти» є справді унікальними. Останніми роками, втім, я зауважив певні прояви подібної захланності і в США, але там пересічний громадянин не є настільки бідний, як в Україні, і до того він вміє використати уроки минулого і відповідно реагувати. Саме тому в США час від часу саджають високих осіб до в’язниці.

— Наскільки ви впевнені у тому, що «пропрезидентська» сторона дійсно зможе домовитися між собою — на довший час? Чи, як звичайно, цей «союз» триватиме тільки до кінця чергового конфлікту? Що могло би посприяти дійсному єднанню прозахідних сил?

— Це дуже болюча проблема. Вона тісно пов’язана з нерозумінням таких понять, як «хто я є» чи «що скоїлося у XX столітті», а також з браком громадсько- політичного виховання в минулі десятиліття. Можливо, що продовження (або погіршення) теперішнього неадекватного правління та прихід нового, молодого і орієнтованого на Захід/Європу покоління, зможе змінити ситуацію?

— Чи вплине 2012 рік на долю, зокрема «Мистецького Арсеналу»? Чи буде там хоча що-небудь, дійсно, завершене до 2012 року?

— «Мистецький Арсенал» можна вживати як ілюстрацію чи символ сучасних обставин в Україні. Маю враження, щодо Арсеналу та нової експозиції в Музеї Шевченка зараз провадиться добре обдумана війна, прихована від людських очей. У мене дуже багато сумних та суперечливих думок щодо «Мистецького Арсеналу». Згідно з моїми спостереженнями останніх місяців, важко надіятися на успішне завершення цього проекту. Але Арсенал — то велика тема, яка заслуговує спеціальної бесіди.

— Мені відомо, що недавно ви і ваша дружина Софія відвідали дорогі для вас місця — де ви народилися, де поховані ваші рідні та предки. Які враження винесли ви з цього паломництва?

— Це дійсно так — ми сповнили своє давнє бажання. Більше того, до нас приїхали з Америки наші три сини, невістка і дві внучки. Й усі разом ми поїхали відвідати наших предків: моя дружина Софійка народилася у Львові, а я у Дрогобичі. Це був може останній раз для Софійки і для мене — разом із синами помолитися на могилах рідних...

У Дрогобичі ми відвідали могили моїх діда і баби, прадіда і прабаби, предків — Гевриків та Кушнірів. А також дім, де я народився, дім, де мій тато народився; колишній будинок суду, в якім мій тато колись обороняв земляків перед польським правосуддям; пам’ятник близького родича — героя Радянського Союзу Григорія Геврика. У місті знаходяться староруська оборонна вежа з XI століття, костьол з XIV—XV століть, дві визначні пам’ятки дерев’яної архітектури середини XVII століття. Дуже гарні особняки кінця XIX та початку XX століть, найбільша синагога Галичини. Ця остання будова — в дуже поганім стані. А у Львові, як ви знаєте, п’ять днів — то дуже замало...

У далекій Америці мій батько розповідав мені про рідне місто. Запам’яталося, як тато розповідав, що підчас Першої Світової війни, в околиці міста Дрогобича померло багато турецьких воїнів, які билися на австрійсько-німецькій стороні. Померлих турків поховали на новоствореному цвинтарі на краю Завіжного передмістя. Наша сім’я має якусь частину турецької крові. Тато розказував, як після війни, в роки панування Польщі з Туреччини приїздили турки відвідувати своїх загиблих родичів, похованих на дрогобицькім турецькім цвинтарі. Минулого тижня я також відвідав цю місцину. Цвинтаря там вже немає — на пустирі планують будувати котеджі. Стоячи на краю знищеного цвинтаря, я не міг не пригадати собі, як під час нашої першої поїздки до Львова в 1967 р., Софійка і я бачили і фотографували нищення могил Січових Стрільців на кладовищі у Львові. Згадалися також недавні вислови Володимира Путіна та мерів Харкова й Полтави.

У моєму рідному Дрогобичі й у Львові ми та наші сини знову і знову були здивовані варварською політикою радянського режиму — не лише до цвинтарів, але також до будь-яких свідків минувшини нашого народу — архітектурних пам’яток, нашої ідентичності. Це, дійсно, не царські палаци, але це наші скарби!