33-й: уроки гуманiтарної катастрофи
Американський День Подяки майже збігається з українським Днем Скорботи — днем пам’яті жертв великого Голодомору 1933 року. Для американців День Подяки — це одне із тих свят, які «формують» спільну свідомість народу, один із багатьох факторів, що сприяють «сплаву» різних націй в один американський народ. Таку саму роль грає багато інших пам’ятних дат на честь історичних подій — святкування вибореної самостійності, згадки про епопею успішної боротьби з Великою Британією (саме тоді укладено державний Гімн США), перемога у Другій світовій війні...
У кожного, хто вивчає iсторію України, мимоволі з’являється усвідомлення безперервного лихоліття, того, що формування нації проходило виключно у вогні, бурях, жахливих подіях. Татарські походи, польське лихоліття, російське ярмо, совєтський терор — це етапи розвитку України. Сюди, безумовно, належить не тільки голодомор 1933 року, але також його злочинне заперечення. Адже Москва навіть в останні роки «перебудови» не хотіла чи боялася зізнатись у скоєному геноциді.
У дні моєї юності, однак, голодомор і відзначення пам’яті тих, хто згинув від голоду, було невід’ємною сторінкою в житті «українства» в еміграції. Зазначу, що психологічні наслідки того голоду досі ніхто не вивчав. Між тим, троє моїх знайомих, народжених в голодні роки, покінчили з собою — за умов повного достатку в США та в розквіті своїх кар’єр. На всіх конференціях, дискусіях, з’їздах, що проходили на Заході, ми — українці — активно «проштовхували» тему того голодомору в Україні. А останнє десятиліття пильно слідкуємо за висвітленням голодомору на сторінках української преси, за тим, як цю тему сприймає широкий загал країни. Роль Станіслава Кульчицького у цьому процесі особливо яскрава.
Тому, як звичайно, з великою цікавістю прочитала статтю професора Станіслава Кульчицького «Як таємне стає явним» (« День», 24 листопада, 2001 ), в якій цей провідний дослідник сучасної історії України переповідає останні намагання радянської влади будь-що приховувати голодомор 1933 року. Відкрито й без пафосу автор відзначає повільне намагання влади таки заговорити про це страхіття. Так Кульчицький оповідає про слабку спробу Шелеста згадати голод ще в 1966 році і про те, що тільки 25 грудня 1987 року Щербицький дав, на засіданні ЦК КПРС, свого роду дозвіл на дослідження голодомору. Підкреслюючи, що він був спричинений посухою та неврожаєм. Та коли почалися історичні розвідки, правди вже не можна було приховати. Хоча, як і кожну іншу правду, цю правду можна було перекручувати та заперечувати. Бо чи немає таких, хто заперечує навіть винищення євреїв гітлерівцями?
Варто згадати, що жіночі українські діаспорні організації постійно використовували всі нагоди, щоб «ширити правду про Україну.» А в сам період голоду відома діячка Мілена Рудницька («День» писав про неї) вжила свої зв’язки з Міжнародною Радою Жінок, намагаючись — правда даремно — поставити справу голоду на обговорення однієї з комісій Ліги Націй.
Тут хочу подати відомість про, мабуть, перший випадок (1985 рік), коли громадянка Української Радянської Республіки на міжнародному зібранні публічно підтвердила реальність голодомору. Правда, вона говорила, що голод був не тільки на Україні, але і на Кубані; та вона підтвердила, що голод 1933 дійсно мав місце. Це була пані Ніна Ковальська, сьогодні посол України в Ватикані. Пишу це без її відома, тому не знаю, чи цей виступ був загодя підготовлений, чи просто вже накипіло в її душі.
Я була свідком виступу Ніни Ковальської. В той час, коли Радянський Союз доживав останні роки, я входила в провід Ради жінок США і 1985 року поїхала на Світовий жіночий форум, що проходив у липні 1985 року у Кенії. В Ефіопії в той рік був жахливий голод, і обговорення цього голоду дало нам привід говорити про голод 1933 року. Молоді жінки з Товариства оборони чотирьох свобод України вважали всіх делегатів з Радянської України запроданцями й агентами режиму і тому не спілкувались з ними (До речі, ці жінки голодували перед входом до Форуму у яскравих вишиванках і тим привертали увагу перехожих до долі жінок-політв’язнів в СССР). Саме там і тоді я зустрілася з Ніною Ковальською, яка схвально приймала деякі мої твердження. Після сесії ми дійсно знайшли спільну мову До речі, атмосфера на Форумі була взагалі вельми дружньою — єврейки і палестинки величали себе сестрами та присягалися спільно боротись з екстремізмом.) Всі ми говорили про небезпеку всевладних ідеологічних структур для цілого людства, а українська діаспорна делегація постійно пропонувала до обговорення справу голодомору 1933 року та його замовчування. Якраз тоді Ніна Ковальська заявила, що про голод знають, але це був голод не тільки в Україні, але і на Кубані. Француженки, представниці активних лівих угруповань, намагались повернути обговорення до злочинів імперіалістів в Африці. Але я, скориставшись своїм викладацьким голосом, крикнула, що я не можу мовчати коли, моя «українська сестра з Радянського Союзу» відважилась заговорити про досі замовчуваний голодомор. Тоді зал зацікавився досі не знаним страшним злочином, трагедією, яка не входить до списку найбільших трагедій, скоєних у світі.
Не знаю, чи пані Ковальська мала якісь прикрощі за свій емоційний виступ — адже вона представляла Українську РСР. І, власне, вона, тоді ще радянська жінка — публічно, на міжнародному форумі, в липні 1985 року — визнала існування голодомору! Це був відважний крок, сьогодні, на жаль, призабутий.
А за мою фразу «Моя українська сестра» мені дісталося в Нью-Йорку — колеги по жіночому діаспорському руху звинуватили мене у «радянськофільських» ліберальних зрадницьких поглядах.
Сьогодні історики України, такі, як пан Кульчицький, своїми популярними статтями несуть необхідні знання широкому загалу. Бо, як показує історичний досвід, один голодомор не дає ніякої гарантії, що іншого більше не буде.
