Азбука братовбивства

У будь-якій трагедії є щось фатальне, що вище будь-якi політичнi пристрастi. Братовбивча громадянська війна на безкрайніх просторах колишньої Російської імперії з кінця 1917 року по 1921 рік не була лише боротьбою «червоних» і «білих». Це надто спрощений підхід. На окраїнах Романовської «тюрми народів» на повний зріст постало давно назріле питання про самовизначення пригноблених «інородців». Польща, Фінляндія отримали відступну від Леніна («важко обійняти неосяжне»), країни Прибалтики скинули окови чужоземного ярма, виявилися несприйнятливими до шаленої популістської агітації більшовиків. Республіки Закавказзя і особливо колишні середньоазіатські ханства (червоним потрібен був реванш на Сході) на довгі роки стали ареною громадянського і національного протистояння. Результат відомий — залізною рукою (блискучий фільм «Біле сонце пустелі» — яскравий, геніальний приклад агітки, де все постає у кривому дзеркалі) радянську владу і там насадили. Киплячий кривавий казан бурлив на заможному волелюбному Дону, україномовній Кубані, на Уралі та Поволжі, у Сибіру та на Далекому Сході...

Але все ж найяскравішою, вельми багатогранною та строкатою була картина протистояння у ці чотири з лишком роки в Україні. Під всім відомою назвою «громадянська війна» тут ховалися, нашаровувалися один на інший кілька конфліктів — між «червоними» і «білими», які намагалися відновити «единую и неделимую Россию» кожні у своєму розумінні, між формуваннями — послідовно — Української Народної Республіки, Гетьманату Павла Скоропадського, знову УНР (Директорія) і з іншого боку — їхніх непримиренних ворогів: більшовиків та монархістів генерала Антона Денікіна, барона Петра Врангеля. Не забуваймо анархістів із селянської армії «батька» Нестора Махна, які контролювали величезні простори степової України і воювали в союзі то з петлюрівцями, то з червоними, але ніколи разом з «білопогонниками».

Численні армії інтервентів намагалися контролювати ситуацію в Україні; агонізуючі в 1918 р. Німеччина та Австро-Угорщина — їхній потенціал в боротьбі з Антантою вичерпувався — на багато місяців після Брестського миру окупували Україну. «Влада» гетьмана Павла Скоропадського була яскраво вираженим зразком найпринизливіших сателітних відносин. Французи і греки з’явилися було в 1919 році на півдні в портах Причорномор’я, але ретирувалися після більшовицьких «вакцин»; румуни, які програли буквально всі битви Першої світової війни, «прихопили» Північну Буковину та Південну Бессарабію. Поляки намертво вчепилися у «східні креси» — на Галичині та Волині майже 9 місяців Західноукраїнська Народна республіка героїчно боролася з панською агресією, санкціонованою Антантою.

Незалежна українська держава в рамках Версальської системи на карті Європи після Першої світової війни не «планувалася» — чи то зі столицею у Києві, чи то у Львові. Майже 40-мільйонний народ залишився «бездержавним». Багато десятків селянських «армій» і просто банд (отаманів Зеленого, Григор’єва...) без будь-якої логіки і як адекватна відповідь на безчинства всієї мислимої влади діяли на території України. І як результат: розвал державного життя, розруха, голод, безчинства, єврейські погроми, в яких «відзначилися» майже всі учасники війни, крім, хіба що, обмовлених Радами махновців.

Ось дуже коротка канва подій того часу. Глибший дискурс цікавий, але набагато цікавіші свіжі, гарячими слідами враження мислителів (письменників, публіцистів, філософів і політиків одночасно), людей абсолютно полярних поглядів, але які намагалися все ж таки, внаслідок свого таланту, відзначити, зафіксувати найважливіші болючі точки громадянської війни в Україні. Список їх апріорі не може бути повним. Тому автор поки що (плануючи список розширити і продовжити тему) зупиниться на таких іменах: Михайло Булгаков, Максиміліан Волошин, Дмитро Донцов, Микола Бердяєв, Іван Бунін, Лев Троцький, Володимир Ленін, Максим Горький, Антон Денiкiн...

Ну що ж, поринемо в ті часи, адже цитати аж ніяк не обдурять. Вони є майже неупередженими свідками епохи. Так, у розпалі багато інтелектуалів були категоричними, несправедливими, але чесними (як мінімум, перед собою).

«...Громадянська війна була суцільним тріумфом Радянської влади...» (В. Ленін. Доповідь на IV Надзвичайному з’їзді Рад, 14.03.1918 р.). Пролетарський письменник, прихильник і часом запеклий опонент більшовиків Максим Горький уже в тому ж 1918 році в заборонених, антирадянських за духом «Невчасних думках» пише про «тріумфаторів»: «Нове начальство» так само грубе, як і старе, тільки ще менше зовні виховане. Кричать і тупають ногами у сучасних участках, як і раніше кричали, і хабарі грабають, як колишні чинуші грабали, і людей стадами заганяють до в’язниць».

Але це тільки лише чиновники нової влади. Вчитаймося у ці слова «буревісника революції»: «Переможці — зазвичай великодушні, — можливо внаслідок втоми, — пролетаріат не великодушний, як це видно... до в’язниць потрапляють тисячі, так, тисячі робітників і солдат... але ж революція повинна була затвердити у країні можливу справедливість». А ось і «обгрунтування» необхідності «червоного терору» вустами антисталінця Льва Троцького: «Терор, як демонстрація сили і волі робочого класу, отримає своє історичне виправдання саме в тому факті, що пролетаріату вдалося зламати політичну волю інтелігенції».

Коли громадянська війна навесні 1920 року остаточно перемістилася на окраїни колишньої імперії (бої тривали на радянсько-польському фронті та в Північній Таврії, у Східному Сибіру і на Далекому Сході) той же Ленін, кажучи про терор як «захист робочого класу від експлуататорів» не преминув брикнути і Захід, попереджаючи експлуататорів: «...свобода преси і зборів у буржуазній демократії є свобода змови багатіїв проти трудящих, свобода підкупу газет і скуповування їх капіталістами». Але до того часу вже сталося кардинальне й остаточне «скуповування» однією партією буквально всіх газет майже на 1/6 частині суші. Куди вже там капіталістам!

Надамо слово опонентам більшовиків і задамося запитанням: чому ж «білий рух» зазнав поразки? Відповідь генерала Денікіна в «Нарисах російської смути» скидається на самобичування: він постійно підкреслював усю глибину морального розпаду армії, безсовісні грабежі мирного населення, єврейські погроми, що розбещували вседозволеністю солдат і офіцерів у білих рукавичках (не можна звинувачувати в їх проведенні лише здебільшого неорганізовані петлюрівські полки, незліченних отаманів; свій «внесок» зробили й червоноармійці — перечитайте «Конармію» Ісаака Бабеля, — і ті ж таращанці з дивізії Миколи Щорса). Денікін дивується: «Після визволення нашими військами величезної території ми чекали повстання всіх елементів, ворожих Радянській владі. Такого повстання не сталося...»

Чи не результат це панського ставлення білої гвардії до народу, до «чорної маси»? Блискучу, обоюдогостру характеристику і білим, і червоним зустрічаємо також у киянина за народженням, видатного поета, філософа, літературного критика, художника, архітектора Максиміліана Волошина:

Одни идут освобождать
@TT Москву и вновь сковать Россию,
Другие, разнуздав стихию,
Хотят весь мир пересоздать.

Мислитель продовжував у своєму есе «Росiя розiп’ята»: «Один із оптичних обманів людей, божевільних політикою, в тому, що вони думають, що від перемоги тієї або іншої сторони залежить майбутнє. А насправді майбутнє ніколи не залежить від перемоги принципу, оскільки партії, самі того не помічаючи, у запалі боротьби обмінюються лозунгами і програмами, як Гамлет під час дуелі обмінюється шпагою з Лаертом. Боротьба уподібнює противників один до одного згідно з основним логічним законом тотожності протилежностей!» І саме Максиміліан Волошин, постійно перебуваючи на тонкій межі між життям і смертю, боровся, як і письменник Володимир Короленко, за гуманистістичне ставлення до людини, відкинувши вбік усі пристрасті. Вони врятували сотні життів людей, які, за інших обставин, не роздумуючи, відправили б на ешафот ворога, — будь- хто, чи то комісари і робітники-підпільники, чи то офіцери Добровольчої армії, знаходили притулок у будинку поета в кримському Коктебелі.

Тепер вчитаємося в рядки яскравої, задерикуватої, багато в чому провокативної, але щирої роботи політика і публіциста, основоположника українського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова. Його позиція в різношерстому таборі «самостійників» мала небагато прихильників, але вона вельми точна в характеристиках причин поразки Української революції 1917 — 1921 рр.: «Перший Універсал (23 липня 1917 р. — С.М. ) видано під натиском мас, третій — внаслідок упадку уряду Керенського, четвертий (що проголосив 22 січня 1918 року незалежність України. — С.М. ) — знову проти волі Ради. Мир у Бересті Литовському і закликання німців так само були вимушені. У зовнішню політику не внесла Рада ніякої організуючої, ясної для маси ідеї. У політиці внутрішній вона обмежила своє завдання до гальмування революційної енергії пробудженого націоналізму. Безперестанно оглядаючись на Петербург, вона відучувала маси дивитися на Київ як на осібний центр політичної волі... Природа любить економію: коли Україна устами своїх революціонних провідників хотіла робити те саме, що й Росія, то виявилося, що публіка воліє оригінал, а не кепський плагіат». Краще й не скажеш. Звеличення національного чинника на словах (у цьому Симон Петлюра був «майстром») й ігнорування на ділі, постійні розбрати між соціалістами і лібералами, присутність безлічі різновекторних сил в Україні, які думають не тільки про програми, але й армію, озброєння мас і залучення — часто демагогічними лозунгами — їх на свій бік — ось коріння поразки Української держави. «Вона (Рада. — С.М. ) скінчила тим, чим кінчають зазвичай люди, що сідають між двома кріслами: вона опинилася на землі» («Пiдстави нашої полiтики», 1921 р.).

Що ж, послухаємо тепер затятого опонента «самостійного» табору, великого письменника ХХ століття, киянина Михайла Булгакова. Обмовлюся — він був носієм імперської, реакційної свідомості, викоханої трьома китами Москви — «Третього Рима» — «православ’я, самодержавство, народність». Письменник Ілля Ільф, який добре знав Майстра, в 1936 р. писав: «Міша в глибині душі як був, так і залишився монархістом».

В есе «Грядущие перспективы», написаному на Північному Кавказі, коли його мобілізували як лікаря до білої армії, М.А. Булгаков (до кінця життя письменник приховував від ВЧК- ОГПУ-НКВД цю замітку в газетці «Грозный») писав: «Потрібно буде платити за минуле неймовірною працею, суворою бідністю життя. Платити і в переносному, і в буквальному значенні слова. Платити за безумство березневих днів, за безумство днів жовтневих, за самостійних зрадників, за розбещення робітників, за Брест, за бездумне користування верстатами для друкування грошей... за все! І ми виплатимо. І тільки тоді, коли буде дуже пізно, ми знову почнемо щось творити, щоб стати повноправними, щоб нас допустили до версальських зал». (Коли вже незалежна Україна стане повноправним членом Європейського співтовариства? Поки також невiдомо. — С.М. )

Звичайно ж, М. Булгаков завжди залишався киянином. А його улюблене Місто, що пройшло крізь усі кращі твори (від «Білої гвардії» до «Майстра і Маргарити») пережило в роки громадянської війни аж 14 переворотів: «Що за цей час відбувалося в знаменитому місті, жодному опису не піддається. Неначе уеллсівська атомістична бомба вибухнула під могилами Аскольда і Діра, і впродовж 1000 днів гриміло, і клекотало, і палахкотіло вогнем не тільки у самому Києві...» (оповідання «Київ-місто»).

Кривавий експеримент більшовицької революції таки призвів до катастрофічних результатів. Ще один киянин — геніальний філософ ХХ століття Микола Бердяєв — у 1918 р. знайшов дуже влучне визначення результатів «перебудови світу»: «Боротьба з елітою кращих неминуче призводить до еліти гірших; зрівняти людей можна лише у нікчемності». Через 14 років М. Бердяєв ставить по-чеховськи мiсткий діагноз «перемоги соціалізму»: «Антиелітарність — одна з головних помилок радянської епохи».

Майбутній Нобелівський лауреат, безсумнівно, один із кращих стилістів світової літератури Іван Бунін у збірцi «Окаянные дни» (1919 р.), створенiй в сонячній Одесі, яка пережила також з десяток переворотів і змін влади за роки «тріумфу окаянних днів», дає приголомшуючу картину життя в Україні: «Колчак із Михайлом Романовим несе горілку і погроми...» А ось у Миколаєві Колчака нема, в Єлисаветграді також, а тим часом: «У Миколаєві страшенний єврейський погром... Єлисаветград від темних мас постраждав жахливо. Збитки нараховують мільйони. Магазини, приватні квартири, крамнички і навіть буфетики знесено до фундаменту. Розгромлено радянські склади. Багато довгих років знадобиться Єлисаветграду, щоб оговтатися!» І далі читаємо: «Ватажок солдат, які повстали в Одесі (отаман Григорьєв, незабаром убитий самим Нестором Махно. — С.М. ) та залишили її, громить Ананьїв, — убитих бiльше нiж сто, магазини розграбовано...» «У Жмеринці триває єврейський погром. Як і був погром у Знаменці...» Це називається, за Блоком, «народ оповитий музикою революції — слухайте музику революції!»

«Музику революції» ще в 1917 році В. Ленін розумів зовсім в іншому ключi. Його відома (але рідко згадувана при владі РКП(б) — ВКП(б) — КПРС) фраза з статті «Російська революція і громадянська війна» сприймається після всього прочитаного зовсім по-іншому: «З усіх видів лякань — лякання громадянською війною, мабуть, найпоширеніше». Тому ми повинні дуже уважно вдивлятися у всі, навіть що часто здаються невинними, радикальні рухи (чи то «праві» чи «ліві») і пам’ятати — безумство ворожнечі ніколи не повинне повторитися.