«Батіг» і «пряник» Пілсудського
Ескізи з польського політичного життя часів «санації»
Як кожен справді видатний письменник має свій унікальний стиль (недарма ж кажуть, що, наприклад, Гоголя можна впізнати, прочитавши лише один рядок цього автора й навіть не знаючи заздалегідь, кому ж цей рядок належить), так і дійсно видатний політик теж відрізняється власним, неповторним, сказати б, «почерком». У польській (а можливо, і європейській загалом) політиці першої половини ХХ ст. таким своєрідним «почерком» був наділений «відновитель» новітньої польської держави, Маршал Польщі і Начальник Держави Юзеф Пілсудський (1867—1935; він же Комендант, Бригадир, «гетьман», «магдебурзький в’язень», «відлюдник», а в останні роки — Вождь та Отець Народу). Йдеться про особистість винятково складну, яскраву та неоднозначну, людину, з одного боку, схильну до популістських, ефектних політичних ходів, але з другого, здатну блискуче прораховувати співвідношення сил противника та своїх сил — якість, найголовніша для будь-якого серйозного політика. Якщо ж додати до цього, що в практиці керування державою Маршалу Пілсудському постійно доводилося стикатися з проблемою реального та фіктивного парламентаризму (та, отже, співвідношення виконавчої влади, яку він фактично очолював у 1926—1935 роках, і влади законодавчої), — то можна побачити чималу актуальність тодішніх польських політичних колізій і для нас. У Маршала була своя «реформа».
Отже, ми не зупинятимемося на інших сторінках бурхливої та тривалої політичної й військової кар’єри Юзефа Пілсудського, а зосередимось на тих роках, коли його влада мала в Польщі, по суті, необмежений характер. Цей період (1926—1935 рр.) ще називають «режимом санації» (оздоровлення). Відразу виникає запитання: оздоровлення від чого чи від кого? Сам Маршал відповідав на це так: від політичних чвар, безпринципності та жадібності політичних партій, які жодною мірою не захищають інтереси народу , але ведуть запеклу боротьбу за владу, котра загрожує основам існування польської держави — зауважимо, держави, у відновлення якої Пілсудський зробив справді історичний внесок; саме на цьому незаперечному факті, а не на популістських жестах грунтувалась слава Маршала. (Пілсудський полюбляв, одягнувши скромну сіру куртку та непоказну військову фуражку «мацеювку», спілкуватись із простими солдатами «на рівних», але ж ті чудово розуміли, що саме ця людина зупинила червоні війська біля Варшави в 1920 році!)
Отже, в травні 1926 року колишній Начальник Держави, який в 1922 році залишив цю посаду й передав владу законно обраному президенту Габріелю Нарутовичу (той, людина помірковано лівих поглядів, тут же загинув від рук убивці-терориста), а потім жив «відлюдником» у власному маєтку під Варшавою та звідти «нагороджував» депутатів сейму такими, наприклад, словами: «Повії, які обслуговують то одну партію, то іншу», «Банда, якій геть байдужа честь Польщі» тощо — вирішив очолити ним же ретельно запланований і підготовлений державний переворот. Зовні це виглядало як «добровільна» відставка з посади президента Войцеховського під тиском «обуреного» народу, а надто військових частин легіонерів, особисто відданих Пілсудському. Пролилась кров, але Маршал здобув такою ціною практично необмежену, мало не диктаторську владу. Подивимось, як він нею розпорядився.
Що є передовсім цікавим — взявши владу, Пілсудський не побажав займати пост президента; такі «формальності» його не цікавили — за його вказівкою Сейм обрав главою держави професора хімії Ігнація Мосцицького, постать абсолютно несамостійну. Питання про призначення чи зняття членів уряду Пілсудський вирішував одноосібно. Режим «санації», що склався вельми швидко, базувався на ідеї надкласової, позасоціальної «польської національної єдності», живим втіленням якої й був Маршал. Генетично пов’язаний із лівим рухом, колишній соціаліст, Отець народу розробив концепцію, згідно з якою національні інтереси Польщі є незрівнянно важливішими, аніж соціальні суперечки чи норми формальної парламентської демократії. Такий підхід мав, зрозуміло, далекосяжні наслідки.
Політичною опорою режиму «санації» були, з одного боку, «силовики» (в першу чергу армія, а також «дефензива» (служба безпеки), з другого — дуже цікава коаліція політичних сил: від лівої Національної робітничої партії, яка своєрідно поєднувала елементи марксизму з «національним солідаризмом», до ліберальних партій, що відстоювали інтереси підприємців та землевласників. З роками «політтехнологія» Пілсудського вдосконалювалась: суть її можна передати в коротких словах — «невпокореним» призначався батіг (який — побачимо), покірним — пряник. З «покірних» партій і рухів було створено так званий Безпартійний блок, чия платформа формулювалась просто: підтримуємо Маршала!
Але Пілсудський зберіг суто зовнішні, декоративні елементи парламентаризму: постійно діючий Сейм (за Конституцією, вищий орган влади; причому депутат оголошувався представником всієї нації, а не окремої партії), кілька опозиційних газет (в основному лівосоціалістичних, бо сам Маршал відчутно еволюціонував вправо). Втім, Сейм все більшою мірою став заважати неформальному керівникові держави в здійсненні його планів зміцнення авторитарної влади; вже в 1927—1928 рр. польський парламент неодноразово голосував «не так», як того хотілося Маршалові (не затверджував бюджет, що було його конституційною прерогативою, вимагав від Пілсудського відставки близьких до Коменданта міністрів, маршалом, тобто спікером Сейму, було обрано опозиціонера Ігнація Дашинського тощо). У відповідь Маршал вдавався як до тонких «політтехнологічних», так і до досить грубих силових заходів.
Прикладом перших може бути так званий конституційний прецедент (автор ідеї — керівник канцелярії президента Польщі Станіслав Цар). Він полягав у тому, що президент, котрому належало формальне право відкриття сесій Сейму, справді оголошував про це, але... лише на кілька хвилин, і ще до прийняття офіційного порядку денного відкладав її на 30 днів (за Конституцією Польщі він мав на це право). Таким чином робота Сейму була не раз практично паралізована — а згадаймо, що президент Мосцицький був фігурою суто декоративною, його «призначив» Пілсудський. Але навіть в таких умовах Безпартійний блок Маршала ніяк не здобував у парламенті більшість місць.
Слід чітко підкреслити, що з роками в стилі владарювання Маршала все ясніше простежувались риси диктатури (дарма, що він постійно повторював: «Моя єдина мета — очистити Сейм і Польщу загалом від крадіїв, морально оздоровити націю» ). Депутатів-опозиціонерів викрадали й піддавали тортурам, опозиційну пресу невблаганно придушували. Ще в березні 1928 року в Сеймі відбулась трагічна сцена. Пілсудський зачитав ним же написане звернення президента до парламенту (там містився, зокрема, заклик до депутатів «рахуватися з існуючими реаліями життя та шукати розв’язання великої проблеми гармонійного співробітництва різних гілок влади за допомогою здорової моралі повсякденності» ). А в той же час поліція й солдати брали під арешт та виводили із залу десятки депутатів від опозиції (як лівої, так і правої).
Пілсудський помер у травні 1935 року в зеніті влади та слави. Маршал наголошував, що все, ним зроблене, мало одну мету: зміцнити сильну й незалежну Польщу. Якщо згадати, що через чотири роки після цього Друга Річ Посполита була розтерзана двома тоталітарними хижаками — із Заходу та Сходу — то мимоволі напрошується висновок: режим «сильної руки», навіть коли лідер — справді сильна особистість, а суспільство згуртовано навколо нього — не є панацеєю (а не слід ще забувати про пригноблення українців і білорусів у тодішній Польщі). Втім, вивчення «політичного почерку» Пілсудського залишається актуальним завданням і для українських, і для польських істориків та політиків.
