Блокада Ленінграда: кому смерть, а кому свято
75-річчю зняття блокади Ленінграда, що сталося 27 січня 1944 року, в Росії надають особливого значення, оскільки нинішній Петербург і колишній Ленінград є рідним містом президента. При цьому наголос робиться на жертви й страждання ленінградців, що їх вони зазнали за 900 днів блокади, передусім через голод. Але ціла низка тем залишається табуйованою ще з радянських часів. Кажучи про смерть через голод, не рекомендується педалювати досить поширені в блокадному Ленінграді випадки трупоїдства й людоїдства. І зовсім уже не можна згадувати про те, що в умовах страшного голоду, жертви якого деколи втрачали людську подобу, існував вузький номенклатурний прошарок, який у доступі до гостродефіцитного продовольства був набагато «рівніший» за основну масу ленінградців.
Пригадаємо, що головний партійний бос Ленінграда Андрій Жданов, якого після війни і аж до його передчасної смерті 1948 року, внаслідок алкоголізму й невігластва кремлівських лікарів, Сталін розглядав як свого наступника, до війни вирізнявся нездоровою огрядністю. І, судячи з усіх фотографій і кінохроніки як часів блокади, так і одразу після її зняття, Андрій Олександрович примудрився ніскільки не схуднути. Тут одразу згадуються фотографії Паулюса, Шмідта й інших сталінградських генералів вермахта одразу після полонення. Не знаю, може, у генералів у сталінградському «котлі» пайки були трохи більші, ніж у рядових. Але виглядали Паулюс і його штаб виснаженими, нехай і не до дистрофії. Відчувається, що своїх солдатів вони не об’їдали. А от Жданов і його соратники, яких було, напевно, кілька тисяч, у крайньому разі — трохи більш як 10 тисяч, анітрохи не сумнівалися у своєму праві жирувати тоді, коли сотні тисяч ленінградців вмирали від голоду.
Ось, наприклад, що записав у щоденнику 9 грудня 1941 року, в розпал найважчої блокадної зими, інструктор Відділу кадрів Ленінградського міськкому партії Микола Рібковський: «З харчуванням тепер особливої нужди не відчуваю. Уранці сніданок — макарони, або локшина, або каша з маслом і два стакани солодкого чаю. Удень обід — перше щі або суп, друге м’ясне щодня. Учора, наприклад, я з’їв на перше зелені щі зі сметаною, друге котлету з вермішеллю, а сьогодні на перше суп з вермішеллю, на друге свинина з тушкованою капустою. Якість обідів у їдальні Смольного значно краща, ніж у їдальнях, у яких мені доводилося в період байдикування й очікування обідати».
А якби той же Рібковський обмежувався б за обідом однією стравою, а не двома, він би, напевно, врятував від голодної смерті двох-трьох людей. В умовах, коли багато ленінградців сиділи на 125 «блокадних» грамах хліба з великою домішкою висівок, тарілка наваристих щів або порція свинини з тушкованою капустою могли наситити кількох людей. І той же Рібковський ще 17 листопада 1941 року, до того, як його зарахували інструктором міськкому партії, з тугою записував у щоденнику: «Якщо продовжувати бути «утриманцем», — пропав». А ось ставши інструктором, Микола Андрійович сповна пив чашу життя. От як він описує 5 березня 1942 року своє перебування в блокадному раю — в стаціонарі міськкому партії, розташованому в одному з павільйонів будинку відпочинку партійного активу Ленінградської організації в Мельничному струмку: «Харчування тут немов у мирний час у хорошому будинку відпочинку: різноманітне, смачне, високоякісне, смачне. Щодня м’ясне — баранина, шинка, курка, гусак, індичка, ковбаса; рибне — лящ, салака, корюшка, і смажена, і відварена, і заливна. Ікра, балик, сир, пиріжки, какао, кава, чай, триста грамів білого і стільки ж чорного хліба на день, тридцять грамів вершкового масла і до всього цього по п’ятдесят грамів виноградного вина, хорошого портвейну до обіду і вечері. Харчування замовляєш напередодні за своїм смаком. Я і ще двоє товаришів отримуємо додатковий сніданок, між сніданком і обідом: пару бутербродів або булочку і стакан солодкого чаю. До послуг відпочивальників — книжки, патефон, музичні інструменти — рояль, гітара, мандоліна, балалайка, доміно, більярд. Але, ось чого бракує, то це радіо і газет. Відпочинок тут чудовий — з усіх поглядів. Війна майже не відчувається. Про неї нагадує лише далекий грім гармат, хоча від фронту всього кілька десятків кілометрів. Так. Такий відпочинок, в умовах фронту, тривалої блокади міста, можливий лише у більшовиків, лише за Радянської влади. Товариші розповідають, що районні стаціонари ніскільки не поступаються міськомівському стаціонару, а на деяких підприємствах є такі стаціонари, перед якими наш стаціонар блідне. Що ж іще краще? Їмо, п’ємо, гуляємо, спимо або просто байдикуємо слухаючи патефон, обмінюючись жартами, бавлячись «козелком» у доміно або в карти. Одним словом, відпочиваємо!.. І всього сплативши за путівки лише 50 рублів».
Цікаво, а у скількох людей забрали життя ось ці свята в номенклатурних стаціонарах? Адже вся маса спожитих там делікатесів для людей типу Рібковського, що й без того отримували ситне триразове харчування, була явно надлишковою. Знову-таки, якби хоч би половину споживаних у таких стаціонарах продуктів розподілити серед простих ленінградців, кілька тисяч, а може — й десятків тисяч людей удалося б врятувати від голодної смерті.
Звісно, наявність таких оазисів ситості й благополуччя ретельно приховувалася від населення Ленінграда. Цікаво, а як би відреагували ленінградці, якби дізналися? Напевно, зі злості лінчували б щасливчиків, якби залишку сил вистачило. При цьому той же Рібковський був людиною загалом не злою й навіть готовий був допомогти вмираючим з голоду ленінградцям у тих випадках, коли подібна допомога не вимагала від нього особливих жертв і зусиль. 1 лютого 1942 року Микола Андрійович зафіксував у щоденнику страшну сцену: «Поклавши на труну мотузку, жінка зайшла ззаду, навалилася грудьми на труну й впала. Я вже запізнювався на пленум Петроградського райкому партії, квапився. Допоміг підвезти квартал».
При цьому номенклатура чітко відокремлювала себе від основної маси блокадників: «Доречно зауважити, зараз дуже багато міськомівців хворіє. Чому б, здавалося, така «пошесть»? Якщо в місті, серед населення, багато шлункових захворювань, то можна пояснити виснаженням і тим, що водою користуються просто з Неви, часом вживають не прокип’ячену як слід через нестачу палива, випорожнюються прямо в квартирах потім де попало виливають і руки перед їдою не миють. Деякі миються рідко, замурзаними, з наростом грязі на руках ходять. Зустрінеш таку людину, а зустрічаються такі часто, неприємно робиться. Ні водопровід, ні каналізація не працюють ось уже три місяці. А у нас у Смольному, чому? Харчування, можна сказати, задовільне. Каналізація і водопровід працюють. Кип’ячена вода не виводиться. Можливості митися і мити руки перед їдою є. У самому Смольному чисто, тепло, світло. І все-таки люди хворіють на розлад шлунку».
Вочевидь, справа була в епідемії дизентерії й інших шлункових захворювань, від яких не рятували кип’ячена вода і затишок Смольного, ситі мешканці якого, проте, переносили ці захворювання набагато легше, ніж прості блокадники.
Щоденник Рібковського надихнув режисера Олексія Красовського зняти фільм-комедію (досить похмуру) «Свято», який у перші дні цього року став доступний для глядачів. Він знятий у камерній манері, що нагадує фільм Нікіти Міхалкова «П’ять вечорів». Уся дія обмежується кількома годинами. У фільмі показана зустріч нового 1942 року на околицях Ленінграда одержувачами номенклатурних пайків. Спочатку вони намагаються приховати своє благополуччя від простих ленінградців, які випадково опинилися на святі, а кінчають тим, що відкрито проголошують своє безумовне право на привілеї. І у сьогоднішнього російського глядача все те, що відбувається, асоціюється швидше не з епохою блокади, а з сучасною Росією, де високопоставлені чиновники дедалі голосніше публічно затверджують своє право зневажати народ-»бидло».
Чи треба говорити, що ще до виходу «Свята» у Росії почалося цькування режисера й лунали заклики заборонити йому знімати фільм. Красовський вимушений був робити картину майже виключно своїм коштом і навіть не звертався по прокатне посвідчення, чудово розуміючи, що ніхто йому його не дасть. Зате Красовський розмістив «Свято» у вільному доступі в інтернеті, тим самим дозволивши подивитися фільм мільйонам глядачів. Революції поки не сталося, але росіяни, принаймні, ознайомилися з тією правдою про війну й блокаду, що разюче відрізняється від того, що можна знайти в сусальних працях офіційних російських істориків.
Якщо дискутувати про кількість жертв блокади серед мирного населення зовсім не забороняється (оцінки коливаються від 600 тис. до 1,2 млн осіб, останнє є ближчим до істини), то щодо втрат Червоної Армії під час оборони Ленінграда виходити за межі офіційних, явно занижених, цифр дослідникам категорично не рекомендується. Тим часом втрати радянських військ за час блокади були величезними. 18-та німецька армія, що здійснювала блокаду міста, в період із другої декади вересня 1941 року до кінця січня 1944 року, коли завершилася операція зі зняття блокади, втратила вбитими 58051 людину й зниклими безвісти 9940 осіб. За нашою оцінкою, в цей період співвідношення втрат убитими на всьому радянсько-німецькому фронті становило 16,6:1 на користь німців. Відповідно, в боях проти 18-ї німецької армії втрати радянських військ убитими можна оцінити в 1 млн осіб, а з урахуванням померлих від ран і хвороб — мінімум 1,1 млн осіб.
Таким чином, кількість загиблих червоноармійців і червонофлотців у боях за Ленінград приблизно дорівнює кількості жертв серед мирного населення, а загальна кількість загиблих перевищує 2 млн осіб. Так, у січні 1944 року, під час прориву блокади, 196-та стрілецька дивізія Ленінградського фронту втратила 2 894 убитих і поранених (без зниклих безвісти) з 6 945 осіб, що налічувалися на початку боїв. Втрати 18-ї німецької армії були лише в 1,9 разу більшими, адже проти неї билася не одна, а більш як 50 радянських дивізій.
На жаль, для російської влади блокада дедалі більше стає лише приводом піаритися на її жертвах.
