Болгарія між двома світовими війнами,
або Пошук третього шляху
Болгарія програла поспіль Другу Балканську війну 1913 р. та Першу світову. Паризька мирна конференція виявилася конгресом переможців, а не асамблеєю всіх європейських народів. Союзники зробили все для того, щоб країна ізолювалася від своїх сусідів-переможців, накопичуючи ненависть і прагнення відновити справедливість. Найболючішим було те, що македонські землі залишалися в руках Югославії та Греції, і лише 10% — у складі Болгарії. Серби не знайшли кращого способу її інтеграції до новоствореної країни як примусову сербізацію. Безпардонне адміністрування в Югославії і Греції спричинило хвилю біженців до Болгарії. Організовані та енергійні македонські болгари намагалися контролювати політику, економіку, освіту країни, створили напіввійськове формування — Внутрішню македонську революційну організацію (ВМРО), яка тероризувала політиків, що байдуже ставилися до проблеми возз’єднання Македонії, та робила набіги за кордон з вбивствами в югославській і рідше — грецькій частинах. По суті, македонці всередині Болгарії являли собою державу в державі, що було значною проблемою для влади і сприяло ще більшій ізоляції країни.
Були й оптимістичні чинники для розвитку держави. Зрікся престолу на користь сина король Фердинанд, чия недолуга дипломатія призвела до череди катастроф. Значного розриву між багатими та бідними не було, Болгарія не мала дворянства, землі османської еліти було розподілено між селянами ще в XIX ст., а система освіти була престижною і доступною для всіх. Болгар називали «балканськими прусами» або «японцями слов’янського світу» за працелюбність, бережливість, прагматичність. Народ пишався своєю трудовою культурою, на противагу войовничим сербам або румунам і грекам з їхньою культурою меркантилізму.
Однак болгарські політики не дали трудовій культурі розвиватися спокійно. На тлі розчарування та апатії парламентські вибори виграли Аграрний союз з демагогічним і войовничим лідером Александром Стамболійським, який очолив уряд, та комуністи. Ідеологію Стамболійського, проводячи паралелі з вітчизняною історією, можна назвати народницько-есерівською у найбільш радикальному варіанті. Болгарський лідер рішуче відкидав як західний капіталізм, так і російський комунізм з його диктатурою пролетаріату. Він був сповнений рішучості втілити третій шлях: запровадити диктатуру села і селянства в Болгарії та за її межами, знищити цінності ненависних міст, або «содомів», та їхнє паразитичне населення. Чудовий оратор, людина широких знань, але брак закінченої освіти давався взнаки, — добродійними Стамболійський вважав два стани: сільськогосподарський і ремісничий, натомість інші (найманої праці, промисловий, комерційний та адміністративно-бюрократичний) підлягали ліквідації. Паразитами з паразитів він вважав юристів та, звісна річ, журналістів, яких розпочав притискувати й залякувати першими.
Комуністи, окрилені як російськими успіхами, так і власними на виборах, явно недооцінили супротивника, вважаючи його «болгарським Керенським»: Стамболійський жорстоко придушив організовані ними робітничі страйки з допомогою напіввійськової Оранжевої гвардії Аграрного союзу. В подальшому Оранжева гвардія неодноразово допомагала дошкулити «гріховним класам», тероризуючи опозицію. 1922 року головорізи цієї організації забили до півсмерті групу провідних політиків, яких Стамболійський узяв під «захист» в одній із провінційних в’язниць, а після сутички з ВМРО вторглись у Софію, щоб звільнити крісла опозиційних партій, врешті вдалися до банального грабежу.
Втілення селянської концепції вилилося в низку цікавих соціальних експериментів. Уряд наділяв землею малоземельних і безземельних селян, обмежуючи наділи власників, що не самостійно їх обробляли, досягаючи таким чином аграрної рівності. Бідняків поселяли у «непомірно великих» резиденціях багатіїв. Запроваджувалася трудова повинність: для чоловіків — вісім місяців, для незаміжніх жінок до 30 років — чотири місяці. На вимогу союзних держав можна було купити звільнення від неї за чималеньку суму. Було введено монополію держави на закупку зерна (за вигідними для селян цінами), але ця ініціатива Стамболійського не пройшла цензури Контрольної комісії союзників, які вважали його уряд «помаранчевими більшовиками», стримуючи дивні для західної демократії реформи.
На початку 20-х років два видатні болгарини прагнули створення конфедерацій у Центрально-Східній Європі: Християн Раковський (від імені УРСР) — на теренах колишньої Російської імперії, а Александр Стамболійський — на Балканах, починаючи з болгаро-югославського союзу. Обидві ідеї були утопічні. Остання нажила авторові ворогів в особі царя Бориса III, який боявся конкуренції югославської династії, та у вигляді ВМРО, що вирішила помститися цьому «зрадникові» Македонії. Ворогів Стамболійському не бракувало, відчути небезпеку завадила манія величності; загіпнотизований тим, що три чверті населення були «його» селяни, Стамболійський помилково вважав, що це виправдовувало та гарантувало його владу.
Переворот 9 червня 1923 р. здійснили військові на чолі з таємним Військовим союзом, а також політики, бізнесмени, інтелігенція, об’єднані в організацію «Національна злагода». Не обійшлося без пасивної підтримки Бориса III та вкрай активної участі ВМРО, яка придушила малоефективний опір Оранжевої гвардії. Загони ВМРО катували Стамболійського, відрубали голову і розчленили тіло.
Новий кабінет очолив професор Александр Цанков, економіст і керівник «Національної злагоди». Тут оговталися Москва та Комінтерн, пояснюючи своїм болгарським товаришам, що ті проморгали не буржуазний міжсобойчик, а конфронтацію селянства з буржуазно-мілітаристською верхівкою, з якою треба було покінчити, як більшовики з Корніловим 1917 року. Болгарські більшовики у вересні 1923 р. покірно і відчайдушно вдалися до повстання, яке було непродуманим і виконувалося невміло, тому придушене було швидко й зі значними жертвами. НЕП по-болгарськи закінчився не суцільною колективізацією, а поверненням «розкуркуленої» землі. Москва оцінила болгарських комуністів як стійких «більшовиків», а Захід Цанкова — як міцний оплот проти комунізму. Спекулюючи на цьому образі, він проводив «білий терор» проти прихильників Селянської та Комуністичної партій, на який останні відповідали терактами. Врешті після вибуху в Софійському соборі 1925 р., де загинуло 128 осіб, Цанков перевершив сам себе і вдався до привселюдних страт. Репутація Болгарії в очах Європи була остаточно підмочена, через рік Цанков пішов у відставку.
Перед урядами кінця 20-х — початку 30-х років стояли неминучі проблеми — як упоратися з економічними наслідками світової депресії, їх підривали вбивства і здирництва ВМРО, хронічна торгівля урядових партій портфелями, непристойна поведінка багатьох міністрів. До влади знову рвалися Селянська та Комуністична партії під зміненими назвами.
Без нового перевороту було не обійтися, і його здійснили ті ж самі офіцери, що і 1923 року, а також цивільні клубу «Звено», яких радянська історіографія називала не інакше як «фашистами», хоча вони були вкрай далекими від цього явища. Нових наївних політиків вміло усунув хитрий цар Борис, який після антимонархічного перевороту спромігся встановити режим особистої влади. За пропагандистським іміджем Бориса як скромної, невибагливої і простої людини, чия пристрасть водити локомотиви брала верх над державними справами, по суті, ховався цинічний, вмілий інтриган і махінатор. Він теж шукав свій третій шлях, цього разу — в зовнішній дипломатії. Борис дотримувався пронімецького та проіталійського курсу (на відміну від профранцузької політики Стамболійського), але при цьому намагався обдурити Молотова та підтримувати зв’язки з Югославією. Але й цього разу третій шлях не вдався: реваншизм і спокуса територіального грабунку взяли гору, і країна покотилася до чергової катастрофи в Другій світовій.
