Боротьба двох отаманів

У роки громадянської війни становищу С. В. Петлюри — голови української Директорії і головного отамана армії УНР — навряд чи можна було позаздрити. Його війська практично не виходили із важких, кривавих боїв, воюючи з різними ворогами УНР — захисниками режиму гетьмана Павла Скоропадського, німецькими окупантами, більшовиками, білогвардійцями, поляками, повстанськими відділами «батька» Махна.... Всього цього могло, що називається, з верхом вистачити для будь- якого військового керівника. Однак, як свідчить чимало фактів, значні труднощі Симона Васильовича цим не вичерпувались. Об’єктом великої тривоги стала для головнокомандуючого і керована ним армія, яка завжди була політично неоднорідною. Ведучи спільну боротьбу проти внутрішніх і зовнішніх ворогів УНР, петлюрівські солдати і старшини нерідко відстоювали різні варіанти державного устрою України, піднімаючи при цьому меча на своїх товаришів по зброї. У січні, лютому і грудні 1919 року спалахнули повстання петлюрівських отаманів Зеленого, Григор’єва, Волоха, Данченка та деяких інших, які виступали за утворення незалежної радянської України. А у квітні того ж року відбувся «правий» переворот отамана Оскілка, який поставив собі за мету покласти край уряду Петлюри і тій соціалістичній програмі, яку цей уряд збирався втілити у життя.....

ЛЮДИНА НА СВОЄМУ МІСЦІ

Майбутній противник Симона Петлюри і керівник «правого» заколоту Володимир Пантелеймонович Оскілко народився у 1892 році на Волині. Є дані, що деякий час Володимир працював народним учителем, але його мирна професія тривала недовго — незабаром він пішов служити у царську армію. В деяких статтях і книгах можна прочитати, що там молодий Оскілко особливо нічим не відзначився і дослужився тільки до чину прапорщика. Однак така думка не відповідає історичній правді. Відомо, що в армії Миколи II Володимир Пантелеймонович отримав чин підполковника, а якщо врахувати, що самому офіцерові було тоді не більше 25 років, то є серйозні підстави говорити про прекрасну кар’єру Володимира Оскілка у старій армії. Однак Лютнева революція, покінчивши з царським режимом, назавжди зупинила швидке сходження майбутнього петлюрівського воєначальника по службових сходах збройних сил Російської імперії. Щоправда, і у бурхливому водовороті подальших подій колишній підполковник аж ніяк не загубився. На початку 1918 року Володимир Пантелеймонович був комісаром Центральної Ради у Рівненському повіті, а пізніше, за гетьмана Павла Скоропадського, — начальником охорони стратегічно дуже важливого Коростенського залізничного вузла. Тривалий час майбутній отаман-бунтар вірно служив гетьманському режиму й тільки завдяки сильному впливові свого начальника, командуючого гетьманськими залізничними військами генерала Осецького (він пізніше став одним із військових керівників антигетьманського перевороту) Оскілко опинився у революційному таборі. Треба, однак, зазначити, що народній революції, яка змела гетьманську владу, він послужив не менш сумлінно і завзято, ніж режимові Скоропадського. Вчорашній гетьманський офіцер став організатором великих повстанських загонів, які досить швидко ліквідували контрреволюційну владу на Волині. Незаперечний військово-організаційний талант Оскілка був належним чином оцінений Симоном Петлюрою. Починається стрімка кар’єра молодого воєначальника — на цей раз в армії Української Народної Республіки. У грудні 1918 року Оскілко стає полковником збройних сил УНР, а вже у січні 1919 року — генерал-хорунжим і командуючим Північної групи військ Директорії, загальна чисельність якої наближалася до 40 тисяч бійців. Згодом Петлюра довірив Оскілкові командування північно-західним фронтом — одним iз чотирьох фронтів української армії. Так у загальних рисах відбувся запаморочливий злет петлюрівського отамана і генерал- хорунжого, якому було тоді тільки 27 років. Паралельно Володимир Пантелеймонович зробив і досить успішну політичну кар’єру, ставши одним iз керівників української партії соціалістів-самостійників.

Слід додати, що як генерал армії УНР Оскілко був справді «людиною на своєму місці». Вояки Північної групи вигідно відрізнялись від солдатів більшості інших українських підрозділів вмінням воювати і долати численні труднощі військового лихоліття. Крім того, їхнiй командир виявився непримиренним до мародерства, корупції, казнокрадства та інших характерних вад армійського життя, не роблячи при цьому винятків навіть для свого найближчого оточення. Водночас генерал-хорунжий пильно стежив за тим, щоб його військо не потрапило під ворожий політичний вплив. Одного разу Оскілко наказав віддати під суд... цілий полк — за те, що його вояки посміли відкрито виявити свої симпатії до більшовиків...

БУНТІВНИК

Можна тільки гадати, якою могла б бути доля цього молодого, але вже заслуженого і авторитетного воєначальника, якби він залишився назавжди у петлюрівській армії. Дуже вірогідно, що він зміг би піднятись по кар’єрній сходинці ще вище. То що ж примусило Володимира Оскілка вчинити бунт проти Симона Петлюри? Немає сумнівів, що причини, які штовхнули його на цей крок, були ( принаймні в розумінні самого воєначальника) досить серйозними. Адже отаман прекрасно розумів, що у випадку невдачі виступу він втратить все, а така успішна людина, як він, звичайно, мала що втрачати...

Витоки бунтівних настроїв командуючого північно-західним фронтом, перш за все, слід шукати у загальній військово-стратегічній обстановці, яка далеко не кращим чином склалася для України на кінець квітня 1919 року. На той час під ударами радянських військ армія Української Народної Республіки втратила більшу частину території Східної України. Як вже досвідчений воєначальник і стратег, Володимир Пантелеймонович не міг не замислюватися над питанням: «Як це все могло статися? Як трапилося, що армія УНР, яка ще зовсім недавно контролювала більшу частину української території, так швидко відкотилася на Захід, по суті — на маленький клаптик землі, давши народу конкретний привід для іронічних висловлювань на кшталт: «У вагоні — Директорія, а під вагоном — територія»? З часом у отамана сформувався самостійний і по-своєму оригінальний (хоча і далеко не безспірний) погляд на це питання, суть якого можна звести до такого. Досить швидко владу в держапараті та армії УНР захопили більшовицькі агенти, і саме їх підривна діяльність і призвела до таких сумних наслідків. Щоправда, самого Симона Петлюру Оскілко ніколи не називав агентом Москви, але вважав його людиною безхарактерною і непослідовною, яка швидко потрапила під сильний вплив «зрадників-генералів»...

Те, що ситуацію слід сприймати саме так, Оскілка переконали події, які відбулися у Рівному — тоді це місто було столицею УНР — 12 квітня 1919 року. У той день Симон Петлюра сформував новий, лівий кабінет міністрів на чолі з українським соціал-демократом Борисом Мартосом. Новий уряд не приховував своїх намірів створити в Україні «республіку трудових Рад» (інакше кажучи, запровадити радянську владу), здійснити радикальну земельну реформу (соціалізацію землі) і укласти мирну угоду з більшовицькою Росією. Отаман анітрішечки не сумнівався в тому, що «українські більшовики», які, мовляв, повністю орієнтувалися у своїй діяльності на «російських колег», рано чи пізно доведуть справу до приєднання незалежної України до радянської Росії...

Та чи правильно сприймав ситуацію генерал-хорунжий Володимир Оскілко? На нашу думку, ні. Не можна, звичайно, заперечувати, що на невеликій території УНР дійсно діяла певна кількість більшовицьких агентів, частина з них зуміла знайти шляхи і до української армії. Але разом iз тим практично неможливо уявити, що старі, випробувані командири Симона Петлюри (Коновалець, Осецький, Капустянський, Василь Тютюнник) свідомо працювали на ворога. Якби це дійсно було так, то керована «генералами-зрадниками» армія УНР навряд чи змогла б двічі — 31 серпня 1919 року і 7 травня 1920 року — відбити Київ у більшовиків. Безсумнівно показовим є й інший факт. Свого часу Оскілко пообіцяв опублікувати документальні докази «зрадницької діяльності» петлюрівських воєначальників, але так ніколи і ніде не зробив цього. Практично немає сумніву, що справді солідних доказів у Володимира Пантелеймоновича просто не було. Крім того, не існує ніяких фактів на підтвердження того, що члени уряду Бориса Матроса працювали на поглинання незалежної України більшовицькою Росією. Вони вели мову лише про мирний договір двох незалежних держав — УНР і РСФСР, а не про чергове возз’єднання України з Росією.

Якби отаман Оскілко подивився на речі хоча б трішечки тверезіше, то він би зрозумів, що головна причина великих невдач армії УНР на початку 1919 року полягала зовсім у іншому. Прийшовши до влади у грудні 1918 року, Директорія не тільки не проголосила в Україні Радянську владу (якої бажала переважна більшість українських робітників та селян), а й вдалася до репресивних заходів щодо її прибічників. Наслідок цього був швидкий і природний: вже через лічені тижні уряд УНР зіткнувся з досить малоприємним фактом масових робітничо-селянських повстань проти себе.

Незважаючи на свою явну тенденційність і помилковість, властиві Оскілку погляди досить швидко розповсюдились серед членів опозиційно налаштованих щодо Петлюри «правих» партій — соціалістів-самостійників, соціалістів-федералістів, народних республіканців та інші, які так само, як і отаман, побачили в уряді Б. Мартоса «червону загрозу». При цьому, відбиваючи інтереси заможних кіл українського суспільства, вони були налякані не тільки перспективою втрати української незалежності, а й тим, що українська дрібна буржуазія (перш за все — куркульство) постраждає від ліворадикального курсу нового уряду. Близькими однодумцями отамана виявилися також і його безпосередні підлеглі — полковник Гемпель, керівник оскілківської контррозвідки Шапула і начальник штабу Північної групи генерал Агапієв...

Про начштаба Володимира Оскілка слід сказати окремо. Генерал Агапієв був заслуженим і досить досвідченим командиром, ветераном російсько-японської війни. Разом iз тим, як і чимало військових, кар’єра яких по-справжньому відбулась у старій, царській армії, Агапієв не був щирим прихильником Української Народної Республіки, віддаючи перевагу старим, дореволюційним порядкам. Контррозвідка армії УНР дізналася, що генерал встановив і підтримував агентурні зв’язки з білогвардійською офіцерською організацією у Варшаві та деякими проденікінськи налаштованими радянськими воєначальниками. Але коли контррозвідники Петлюри сповістили про це отамана Оскілка, Володимир Пантелеймонович відповів їм, що таємні контакти свого начштабу йому нічого невідомо....

Досить вірогідно, що слова генерал-хорунжого були дійсно щирими. Начштабу Агапієв, судячи з усього, зумів приховати своє «закулісся» від командуючого північно- західним фронтом, ведучи при цьому свою власну і до того ж досить складну гру. Можна припустити, що у цій грі Володимиру Оскілку відводилася роль звичайної розмінної монети. Спочатку, очевидно, Агапієв планував підштовхнути отамана до повстання, яке скинуло б і самого Симона Петлюру, і його «міністрів-більшовиків». А вже потім при активній участі генерала прибічники денікінців скинули б і саму отаманську владу...

...Дні й тижні, що потікли після приходу уряду Мартоса до влади, позначились різким загостренням політичної обстановки в Рівному. Отаман Оскілко, члени його штабу та представники різних «правих» партій, відкинувши будь- яку толерантність і делікатність, звинувачували Симона Петлюру, що називається, в усіх смертних гріхах. Рупором опозиціонерів стала місцева газета «Українська справа», яку особисто патронував Володимир Пантелеймонович.

Сам Петлюра і його міністри прекрасно розуміли реальну можливість перевороту з боку «правої» опозиції і зробили низку кроків, спрямованих на її нейтралізацію. За розпорядженням уряду опозиційну газету «Українська справа» було закрито. Однак незабаром Оскілко заснував інший друкований орган — газету «Українське діло», яка за своєю політичною спрямованістю виявилася аж ніяк не кращою для Петлюри і Мартоса... Тоді на прохання Симона Васильовича його воєначальники — Євген Коновалець та Василь Тютюнник — провели довгу і ґрунтовну бесіду з Оскілком з метою примусити отамана відмовитись від ворожого ставлення до уряду УНР. Однак на їхні енергійні умовляння молодий воєначальник ніяк не піддався... Це примусило Петлюру діяти більш рішуче. Своїм наказом він усунув з посади начштаба північно-західного фронту генерала Агапієва, будучи переконаним, що саме від нього виходить увесь «контрреволюційний вплив»... Однак Оскілко відмовився підкоритись цьому розпорядженню, і свою високу посаду Агапієв зберіг. Це був вже відкритий виклик головному отаманові армії УНР. А взагалі чим далі, тим більше молодий командуючий фронтом виявляв схильність до непокори, перетворюючись на такого собі незалежного удільного князька, який став належати тільки самому собі. Характерний факт : одного разу, коли до Рівного вступив вірний Петлюрі полк, Оскілко своїм наказом негайно вислав його за межі міста...

Звичайно, Симон Васильович міг будь-якої хвилини наказати своїм контррозвідникам заарештувати строптивого воєначальника, який до того ж став досить небезпечною політичною фігурою. Але Петлюра добре розумів, що такий наказ може легко спровокувати оскілківські війська на заколот, який був би, м’яко кажучи, абсолютно зайвим під час напруженої боротьби армії УНР iз більшовицькими і польськими військами. Головнокомандуючий вирішив діяти по-іншому, спробувавши переключити увагу Оскілка на фронтові проблеми. В останні дні квітня 1919 року Петлюра двічі наказав генерал-хорунжому виступити зi своїми військами на більшовицький фронт. Але обидва розпорядження головного отамана Оскілко відверто зігнорував...

Все це свідчило, що Володимир Оскілко остаточно перестав підкорятися центральному військовому командуванню, тим самим фактично поставивши і самого себе, і своїх вояків поза армією УНР. У ситуації, що склалася, Петлюрі не залишалося нічого іншого, як усунути отамана Оскілка з посади і поставити на його місце іншого і до того ж — лояльного щодо уряду УНР воєначальника. 28 квітня 1919 року Оскілко отримав черговий наказ головнокомандуючого, згідно з яким він мав передати своє військо іншому командиру — генералу Желіховському. Володимир Пантелеймонович (принаймні зовні) підкорився цьому наказу, заявивши, що хоче особисто здати справи новому командуючому північно-західним фронтом. Але, як засвідчили наступні події, то був лише отаманський маневр, розрахований на приспання противника...

Вечір 28 квітня 1919 року, здавалося, не віщував ніяких грізних подій. Отаман Оскілко особисто передавав справи генералові Желіховському, в самому місті було спокійно. Щоправда, за ситуацією в Рівному пильно стежили старшини і солдати жандармського корпусу, заздалегідь введеного до міста. Однак дії петлюрівських спецслужб були б іншими і набагато рішучішими, дізнайся вони про таємний план отамана Оскілка і його найближчого оточення. Але контррозвідка Петлюри виявилася тоді аж ніяк не на висоті. Її начальник Микола Чеботарьов пізніше свідчив, що заколот отамана Оскілка став для нього цілковитою несподіванкою...

Справа в тому, що ще раніше, 24 квітня 1919 року, Володимир Пантелеймонович прийняв рішення здійснити виступ проти уряду Симона Петлюри і скинути його, сповістивши про це кількох членів ЦК партії самостійників — соціалістів і отримавши на це їхню згоду. Сам виступ мав відбутися 30 квітня, але у зв’язку з тим, що 28 квітня Оскілко був позбавлений посади, він вирішив прискорити його, завдавши удару по «зрадницькій владі» вже вранці 29 квітня. При цьому кожний із близьких спільників отамана мав виконати під час заколоту чітко визначену функцію. Генерал Агапієв мав стягнути до Рівного значну кількість оскілківських військ, начальник контррозвідки Шапула — заарештувати петлюрівських міністрів. Сам Оскілко брав на себе арешт свого наступника — генерала Желіховського...

КРАХ

29 квітня 1919 року близько шостої години ранку голову уряду УНР Бориса Мартоса підняв iз ліжка дзвоник у двері. Гадаючи, хто міг завітати до нього у таку рань, прем’єр-міністр відчинив двері й побачив у коридорі начальника контррозвідки Оскілка Шапулу в оточенні групи старшин. Коли офіцери увійшли до квартири прем’єра, один iз них сказав, що він, Борис Мартос, заарештований за наказом Оскілка. Однак сам Мартос був не з тих, хто легко кориться небажаному ходу подій. Він резонно відповів, що не збирається виконувати накази воєначальника, усунутого з посади. У відповідь Шапула сказав, що він і інші старшини прибули сюди для того, щоб заарештувати прем’єр-міністра... за наказом Петлюри! Така відверта брехня вкрай розлютила Бориса Матроса. В обличчя оскілківських старшин, які заарештовували його, полетіли гнівні звинувачення в тому, що вони діють у змові з більшовиками... Щоправда, викривальна промова голови уряду не справила ніякого враження на головного контррозвідника Оскілка, і вже через десять хвилин заарештований Мартос крокував до арештантського вагону, який стояв на залізничній станції. Незабаром там же опинилась і переважна більшість інших петлюрівських міністрів. Зазначимо, що іхнiй арешт контррозвідниками отамана відбувся легко і безкровно: майже всі вони не користувались особистою охороною. А ще раніше Оскілко і його штабісти заарештували генерала Желіховського...

На дев’яту годину ранку столиця УНР Рівне опинилася під владою чисельних і озброєних заколотників. Путчистам вдалося захопити казну УНР, що складала приблизно три мільйони українських карбованців. Близько 11 години ранку газета «Воля» надрукувала кілька звернень отамана Володимира Оскілка до українського народу, в яких він сповіщав про скинення «влади зрадників», обіцяв селянам віддати землю у приватну власність і завести на українській землі тверду владу, порядок і спокій. Себе ж Володимир Пантелеймонович оголосив новим головнокомандуючим армії УНР.

Залишалося, однак, одне суттєве «але». У руки заколотників ще досі не потрапив Симон Петлюра, який під час перевороту перебував не у Рівному, а на фронті в районі Здолбунова. Його арешт Оскілко довірив великому загону своєї кінної гвардії на чолі з отаманом Гризлом...

Отримавши суттєве підкріплення у виді бронепотягу, кавалеристи Гризла вирушили на Здолбунів. І Оскілко, і підлеглий йому командир серйозно розраховували на успіх цієї операції, думаючи, що у ставці Петлюри ще ніхто не знає про заколот. Але вони помилилися. Як тільки оскілківські кіннотники наблизилися до Здолбунова, їх відразу ж оточили вірні Петлюрі підрозділи, і отаман Гризло, який вже збирався увійти в історію як полонитель головного отамана, сам опинився із своїми людьми під реальною загрозою полону. Командир-кавалерист і його бійці вирішили не приймати бою і, досить легко вирвавшись iз оточення, повернулись до Рівного. Незабаром Оскілко повторив спробу заарештувати Петлюру, надіславши до Здолбунова один iз кращих своїх загонів на чолі з отаманом Білоусовим. Але оскілківців знову спіткала невдача...

У такій ситуації Володимир Пантелеймонович вирішив на певний час відкласти справу арешту Петлюри. Він почав формування нового уряду, який мав очолити Архипенко (він отримав високу посаду комісара цивільних справ). Одночасно отаман зробив деякі кроки для забезпечення міжнародних умов утвердження нової влади. Оскілко надіслав телеграму голові уряду Західноукраїнської Народної Республіки Євгену Петрушевичу з проханням не втручатися у «внутрішні справи» УНР, а до Варшави виїхала довірена особа отамана, яка від імені Оскілка мала запропонувати польському урядові припинити українсько-польську війну. Але чим далі, тим більше думка про те, що Петлюру поки що не вдалося нейтралізувати, непокоїла Володимира Пантелеймоновича. Він прекрасно розумів, що допоки головний отаман залишається на свободі та користується підтримкою значної частини української армії, перемога заколотників є далеко не повною. Десь після опівночі отаман запросив до свого особистого потягу генерала Агапієва, який мав представити йому новий план наступу на Здолбунів...

Ділову бесіду двох воєначальників перервали гучні постріли, що пролунали десь зовсім недалеко. Швидко вийшовши з вагону, Оскілко i його начштабу при тьмяному світлі ліхтарів побачили у сотні кроків від себе густу лаву наступаючих солдатів. Керівники заколоту миттєво здогадалися, що перед ними — війська Петлюри, які несподівано увірвалися до міста... У такій ситуації Оскілку та Агапієву було вже не до прийняття стратегічних рішень. Скочивши на коней, вони швидко зникли у темряві холодної квітневої ночі...

...Володимир Пантелеймонович і його найближчі спільники явно помилялися, думаючи, що на момент відбуття кавалеристів Гризла до Здолбунова у ставці Петлюри ніхто не знав про військовий переворот у Рівному. Воно, скоріше за все, і дійсно було б так, якби не одна випадкова обставина. Щоправда, можливо, вона була й не такою вже випадковою з огляду на те, яку велику силу впливу має іноді просте людське слово. Справа в тому, що гнівні звинувачення Бориса Матроса на адресу оскілковських старшин глибоко вплинули на одного молодого офіцера. Коли прем’єра вели до арештантського вагону, разагітований оскілківець непомітно відстав від своїх і майже побіг до міністра праці Безпалка (його заколотники ще не встигли заарештувати), якому розповів все. Прекрасно зрозумівши серйозність ситуації, Безпалко негайно вирушив до Здолбунова і, порівняно швидко діставшись до міста, особисто розповів Симону Петлюрі про переворот отамана Оскілка... До речі, спочатку Симон Васильович, як і Мартос, зрозумів справу так, що бунтівний воєначальник діє у змові з комуністами...

Головний отаман вирішив ліквідувати оскілківський виступ сильною і несподіваною нічною атакою на Рівне, в якій мали бути задіяні корпус Січових Стрільців Євгена Коновальця, загони петлюрівської польової варти і один бронепотяг. На 10 годину ранку 30 квітня переворот Оскілка зазнав повної поразки. Усі міністри і воєначальники Петлюри, заарештовані заколотниками, були швидко звільнені. До речі, один iз партійних колег Володимира Пантелеймоновича, Андріївський, радив отаманові негайно розстріляти «міністрів-зрадників», але не зробив цього. Очевидно, не був остаточно впевнений у власній перемозі...

Зрозуміло, що, незалежно від намірів отамана Оскілка, його невдалий заколот значно зашкодив УНР. Скориставшись тим, що петлюрівський північно-західний фронт був значно послаблений завдяки переміщенню великої кількості оскілківських військ до Рівного, більшовицькі війська перейшли у енергійний наступ, внаслідок якого армія УНР втратила Коростень, Бердичів, а пізніше — і саму столицю УНР... У той же час, вміло використавши бажання Оскілка укласти мирну угоду з Польщею, польські війська практично без усяких перепонів увійшли до Луцька...

Під час придушення перевороту отаман-невдаха перебував в одному з сіл у 8 кілометрах від Рівного. Щоправда, надовго в ньому Оскілко не затримався. Впевнений, що на нього енергійно полює контррозвідка Петлюри, отаман постійно переїжджав iз місця на місце, не забуваючи, однак, надсилати до Рівного своїх агентів для з’ясування ситуації. Агентурні дані виявилися для нього невтішними: у місті відновлена влада Симона Петлюри. Врешті-решт у ніч з 7 на 8 травня 1919 року у вузькому колі своїх прибічників, яким теж поталанило не потрапити в петлюрівський полон, Володимир Оскілко прийняв рішення припинити боротьбу і незабаром перебрався на територію Польщі... На початку 20-х років, поживши у декількох європейських країнах, Володимир Пантелеймонович повернувся до Рівного (це місто тоді перебувало у складі польської держави), де зайнявся літературною працею, ставши головним редактором пропольської газети «Дзвін». У 1926 році колишній отаман, якому було лише 34 роки, був вбитий невідомими особами. Є версія, що його, як і Симона Петлюру, знищили агенти радянських спецслужб. Однак, на нашу думку, вірогідніше те, що сам Оскілко загинув від рук агентів Української Військової Організації, яка не простила йому його співробітництва з польською владою.