Бухенвальдський набат: заклик до живих

Німецьке місто Веймар здавна було відоме всьому світу великими традиціями культури й гуманізму. Тут жили й працювали І. С. Бах, І. Ф. Шиллер, І. А. Мозеус, І. В. Гете, Г. Г. Гердер, Ф. Ліст, Ф. В. Ніцше та інші видатні композитори, поети, художники, історики, архітектори. Кожен із них у свій час милувався красою, величними дубами і буками гори Еттенберг, що височить за вісім кілометрів від міста. Її п’янке повітря дарувало їм гарний відпочинок, надихало на роздуми, давало наснагу творчості.

Та ось у 1936 році на горі завищали пилки, застукотіли сокири. В короткий час нацисти спорудили концентраційний табір для противників фашизму, назвали його Бухенвальд (Буковий ліс). Cтали звозити сюди політв’язнів, а потім і полонених із окупованих фашистами країн Європи у Другій світовій війні. Бухенвальд не був таким самим табором смерті, як Освенцім, Дахау, Майданек, Треблінка, Заксенхаузен, Саласпілс та інші. В ньому над в’язнями проводили смертельні медичні досліди на ефективність дії різної отрути, зараження хворобами, що викликають епідемії. Тут був режим нечуваного терору й експлуатації на найважчих і найнебезпечніших роботах із виготовлення зброї для рейху, зокрема літаків-снарядів «Фау-2». Знесилених пристрілювали, а з людської шкіри робили рукавиці, абажури, дамські сумочки, футляри для ножів.

Серед в’язнів сформувалась інтернаціональна організація опору. Дізнавшись про підхід союзних військ, майже 20 тисяч ув’язнених 11 квітня 1945 року підняли повстання, роззброїли і захопили в полон 800 есесівців і солдатів охорони. Цим не тільки визволили самі себе, а й врятувались від знищення, бо ж напередодні гітлерівці видали наказ про фізичне знищення всіх в’язнів. З ініціативи ООН цей день тепер увесь світ відзначає як Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів.

Через Бухенвальд із дня його заснування пройшло 238380 в’язнів — понад 56 тисяч померли або були вбиті, серед яких сім тисяч радянських полонених. Про Бухенвальд написано багато. Та є два твори, які знають всі народи планети. Це повість «Бухенвальдский набат» колишнього в’язня табору, одного з організаторів повстання, радянського підполковника Івана Смірнова і пісня «Бухенвальдский набат» композитора Вано Мураделі. Автора слів поета Олександра Соболєва майже тридцять років ніде не називали.

Все життя Олександра (Ісака) Володимировича Соболєва було нелегким. Народився він у серпні 1915 року в містечку Полонному на Хмельниччині у багатодітній бідній єврейській родині. Складати вірші почав дуже рано, підбираючи тихим шепотом рими. Батько захвилювався його бурмотінням, навіть намагався відвести до лікаря, мати заперечувала, мовляв, вчиться ж добре. А хлопчина вже в сім років урочисто прочитав їм власного вірша. На випускному вечорі однокласники зіграли спектакль за його п’єсою.

Мати хлопця рано померла, батько привів у дім мачуху, тоді підліток поклав у плетений із рогози кошик з двома ручками латану білизну та зошит зі своїми віршами й поїхав до старшої сестри в Москву. Вступив там до ФЗУ, оволодів спеціальністю слюсаря, працював на механічному заводі. Вечорами відвідував літературне об’єднання, відшліфовував свої поетичні вправи. Його твори друкувала заводська багатотиражка, міська преса. За порадою одного з редакторів підписував свої вірші й прозові матеріали літературним псевдонімом — Олександр Соболєв.

Коли почалася війна, пішов на фронт. Воював кулеметником стрілкової роти. У години між боями теж писав вірші про однополчан у армійську газету. Мав кілька поранень і дві контузії. Демобілізувався сержантом запасу та з довічною другою групою інвалідності. Їхати було нікуди. Всі його родичі під час війни загинули. Хто на фронті, хто у фашистській окупації. Залишився в столиці. На заклик трудового фронту влаштувався слюсарем ливарного цеху авіамоторного заводу. Отримав місце в гуртожитку та хлібну картку, а потім йому як інваліду війни дали в бараку «квартиру» — убогу кімнату без води, опалення, з комунальною кухнею за кілька метрів по коридору. Згодом перейшов на посаду відповідального секретаря в заводську багатотиражку. В цій газеті познайомився з Танюшкою, яка потім стала для нього не лише дружиною — музою, щастям, опорою й надією, з якою вони прожили дружно й мило сорок років, спільно пройшли життєву невлаштованість, конфлікти з владою, невизнаність колегами по перу.

З приходом нового секретаря газета змінила не лише поліграфічне оформлення, а й пожвавішала, з’явились цікаві вірші, гуморески й фейлетони, що викривали недоліки й несправедливість, окозамилювання, зловживання з боку управлінського персоналу й керівництва підприємства. Це щоразу викликало невдоволення начальства. Йому навіть відверто не раз говорили, щоб «не ліз не в свої справи». Наївність молодого журналіста, прагнення справедливості не могли ужитися в його свідомості з реаліями навколишнього життя на заводі. Перед начальством він був прямий і принциповий у своїх судженнях. Соболєва звільнили за скороченням штатів і відправили на лікування.

Після майже п’яти років перебування в лікарнях і госпіталях отримав довідку лікарсько-трудової експертної комісії про фактичну заборону на будь-яку роботу. Іноді хвороба відступала і він прагнув хоча б десь влаштуватись. Та коли у відділах кадрів дивилися його паспорт, побачивши запис про національність, відразу відмовляли під різними приводами. Інструктор міськкому партії, до якого він звернувся за допомогою, подивився на його паспорт і запитав: «А чому б вам не піти працювати в торгівлю?»

Не заладилося з роботою і в Тетяни Михайлівни. На початку 1953 року в Московському міському і обласному радіокомітеті, де вона тоді працювала, звільняли з роботи євреїв. Над Соболєвою, хоча вона була русявою, зеленоокою росіянкою, теж нависла загроза звільнення. Щоправда їй конфіденційно запропонували розлучитися «з тим євреєм», тоді й залишать у спокої. Вона не погодилась, а повернувшись із чергової відпустки дізналась, що її посаду ліквідовано, а вона звільнена. За допомогою одного з фейлетоністів «Известий» її поновили на роботі, але ненадовго. У грудні 1957 року Московський радіокомітет перетворюють в Головну редакцію радіомовлення на Москву і Московську область. Усіх працівників попередньої структури від керівника до прибиральниці звільняють і того ж дня в редакції працював увесь колектив ліквідованого комітету, крім євреїв та росіянки Тетяни Соболєвої. Як і її чоловік, вона намагалася знайти роботу, але все було марно.

Жити повним життям, переборюючи хворобу, Соболєву допомагала творчість та підтримка люблячої дружини. Він багато писав, але для публікації його віршів ніхто не брав. Іноді щось вдавалося надрукувати у міських газетах. Серед написаного яскраво виділялися сатиричні твори. Перед сміливими і гострими віршованими та прозовими фейлетонами не міг встояти редактор журналу «Крокодил» Мануїл Семенов. Він друкував їх у журналі й навіть видав три тоненькі збірочки в серії «Бібліотека журналу «Крокодил», за що впав у немилість серед ідеологічних кураторів видання.

Та все ж основною темою у Соболєва були війна та боротьба за мир. Він пише вірші «Саперы», «Вспоминается наступление», «Навечно з живыми», «Землю нужно любить» і багато інших. Майже всі вони залишились у шухляді столу. Він, як і всі, боляче переживав, що далеко в акваторії Тихого океану, на найвіддаленіших від населених пунктів, судноплавних районів, авіаліній і риболовецьких просторів атолах Бікіні, Еневейтак, Маршаллових островах капіталістичні держави проводили ядерні випробування, що сприймалося в країні як підготовка до нової, тепер уже атомної війни.

Влітку 1958 року Соболєви відпочивали у родичів Тетяни Михайлівни в містечку Озера за півсотні кілометрів від Москви. Одного разу, настроюючи радіоприймач, він почув, що в колишньому концтаборі Бухенвальд відкрито меморіал. На гроші жителів НДР у ньому споруджено вежу із дзвоном, який буде нагадувати людям про жертви фашизму.

Під час служби в армії на території НДР я не раз бував біля цього меморіалу. Моторошні почуття, жаль і смуток огортають кожного, хто приходить сюди. Під вежею — бронзова скульптурна група в’язнів-повстанців табору, поруч із дорослими — невинний ні в чому малий арештант років десяти. Високо на вежі — дзвін. Своєю формою він нагадує старовинний вулик, там, де мають бути провушини, відлито дві людські руки, скручені колючим дротом. Вони наче з мольбою хочуть вирватися з кровавих пут і розхитують дзвін. Його важкі густі звуки пливуть по схилах гори Еттерсберг, нагадують усім живим, що тут коїлося, тривожать кожного, закликають берегти мир.

Почуте радіоповідомлення настільки схвилювало колишнього фронтовика, що Соболєв відразу взяв папір, ручку і сів до столу. Через дві години він читав Тетяні Михайлівні «Бухенвальдский набат». Наступного дня поїхав до Москви й запропонував вірш газеті «Правда». Через кілька днів одержав його перекресленим навскіс без будь-яких пояснень. Обійшов із віршем ще кілька видань. І от газета «Труд» надрукувала його. Знайомі порадили Соболєву надіслати твір композитору Вано Мураделі, можливо вийде хороша пісня.

Вано Мураделі у той час був під враженням недавнього відвідання колишнього концтабору Освенцім у Польщі. Там він побачив печі крематорію, на каменях яких глибокі тріщини, бо ж навіть величезне каміння не витримувало смертельного вогню, що поїдав живих в’язнів табору. Бачив гори дорослого й дитячого взуття, купи сивого людського волосся і, як промінчики сонця, золотаві дитячі локони. В одному з бараків на перевернутому ящику запримітив клаптик обгорткового паперу та уламок олівця. Йому розповіли, що то невідомий композитор-в’язень на порозі смерті писав симфонічну поему про життя й свободу. Але жити йому не довелось. Його повели і він більше не повернувся. Недописана мелодія згоріла разом із ним у крематорії. Мураделі захотілося підхопити ту недоспівану пісню композитора-антифашиста. Після повернення в Москву він шукав слова для пісні про трагедії мільйонів людей, про боротьбу за мир. І ось такі слова йому принесли. Через два дні він зателефонував Соболєву: «Пишу музику й плачу... Який вірш! Йому й музика не потрібна. Я постараюся, щоб чути було кожне слово!».

На Всесоюзному радіо, куди Вано Мураделі відніс пісню, сприйняли її байдуже, навіть розкритикували й зауважили, що слід більш розбірливо ставитися до віршів, та все ж таки з поваги до композитора взяли «для разового виконання».

Саме в цей час ішла підготовка до VII Міжнародного фестивалю молоді й студентів, який мав відбутися з 26 липня по 4 серпня 1959 року у столиці Австрії Відні. Соболєв відніс її в оргкомітет. Там її прийняли як таку, що відповідала концепції фестивалю. У Відні «Бухенвальдский набат» співав хор студентів Уральського університету. За спокійною суворістю перших тактів почулись гнівні сплески голосів, пісня звучала як реквієм померлим і заклик до народів усіх країн до боротьби за мир і дружбу, вона викликала у присутніх величезне емоційне потрясіння. Учасники фестивалю переклали пісню своїми мовами й повезли по всьому світу. А коли вона прозвучала в радянському фільмі «Весняний вітер над Віднем» — стала популярною і в своїй країні.

Її співали М. Бернес, О. Ведєрніков, Є. Нестеренко, Л. Харитонов, М. Магомаєв, самодіяльні колективи, дитячі ансамблі. Навіть В. Винокур, відпочиваючи в знаменитому «Артеку», за виконання пісні «Бухенвальдский набат» на міжнародному конкурсі табору завоював перше місце, а золоту медаль переможцю вручив космонавт Юрій Гагарін. Червонопрапорний ансамбль пісні й танцю Радянської Армії під керівництвом Б. Александрова включив її в свій репертуар і вона загриміла над країною. На всіх концертах оголошувався лише один автор — композитор Вано Мураделі. Завжди, тільки-но зазвучать перші слова соліста ансамблю, весь зал вставав, дехто підспівував, а потім стоячи аплодував. Під час гастролей ансамблю в Парижі, один вдячний глядач після концерту прийшов за куліси й поцікавився, як він може передати авторові тексту пісні легковий автомобіль у подарунок. Чоловік, який супроводжував колектив артистів, відповів, що в автора є все йому необхідне. А Соболєв і тоді все ще жив у бараку.

Популярність пісні зростала з кожним днем, вона звучала з радіоприймачів і сцен, друкувалась у пісенних збірниках. Всюди вказувалось тільки прізвище композитора. Фірма грамзапису «Мелодія» випустила майже дев’ять мільйонів грамплатівок із піснею «Бухенвальдский набат», але на жодній із них не було вказано ім’я автора слів. У 1963 році пісня, що облетіла всю планету, була висунута на здобуття Ленінської премії. Вже після першого туру прізвище О. Соболєва зникло. Не отримала вона відзначення й у другому турі. Промовчав член комітету з присудження Ленінських премій Вано Мураделі — можливо, через свою скромність і делікатність, а може, пам’ятаючи ті уроки, які виніс у 1947 році з критики його опери «Велика дружба», що не сподобалася керівництву країни.

Відомий письменник К. Федін у газеті «Советская культура» писав: «Я не знаю цього поета, я не знаю його інших творів, але тільки за один «Бухенвальдский набат» я поставив би йому за життя пам’ятник». Ще один поет-пісняр І. Шаферан у 1979 році, через двадцять років після створення пісні, в газеті «Культура и жизнь» відзначав: «Це — пісня-епоха, і скажу без перебільшення — світ завмер, почувши її».

У газетних матеріалах під заголовками «В гостях у автора «Бухенвальдского набата», «Почта автора «Бухенвальдского набата» та йшлося тільки про В. Мураделі. До Соболєва журналісти з інтерв’ю не зверталися. Єдиний раз одна московська поетеса зателефонувала йому й бадьорим голосом сказала: «Соболєв, давай я про тебе в «Советской культуре» нарис напишу. Ти фронтовик, інвалід війни, автор такої пісні!» Знаючи, як вся преса замовчує його ім’я, він відповів: «Пиши. А тобі відомо, що я єврей?» Та запевнила, що це не має значення, й обіцяла скоро зателефонувати. А потім зникла й більше ніколи не нагадувала про себе.

До 40-річчя Перемоги було вирішено видати авторські книги літераторів-фронтовиків. Запропонували й Соболєву подати рукопис. Він підготував збірку із 160 поезій. Довго її читали то одні рецензенти, то інші. Після довгих митарств нарешті вийшла друком малесенька брошурка «Бухенвальдский набат» із 48 віршів. Та все ж таки після цього у всіх текстах і назвах звукозапису пісні з’явився автор слів О. Соболєв.

У поета були й інші пісні. Разом із композиторами А. Новиковим, Б. Терентьєвим він написав «Вечный огонь», «Голуби мира», «Голос моей страны», «Розы на море». Вони теж були популярними й виконувались різними колективами.

Олександр (Ісак) Володимирович Соболєв помер у вересні 1986 року. Вдова Тетяна Михайлівна ціле десятиріччя намагалася видати неопубліковані твори свого чоловіка. І хоч куди вона зверталася — ніде не мала підтримки. Тоді продала трикімнатну квартиру, яка дісталась їй від мами, а собі купила однокімнатну. На гроші, що залишилися, невеликим тиражем видала у 1996 році ще одну підготовлену до друку збірку віршів «Бухенвальдский набат. Строки-арестанты» обсягом 272 сторінки. В 1999 році — «Ефим Сагал, контуженый сержант» — автобіографічний роман О. Соболєва про молодого журналіста й поета, фронтовика, який повторює тернистий шлях автора. Тетяна Михайлівна в 2006 році видала вже свою книгу як сердечний пам’ятник другові й чоловікові «В опале чесный иудей...» накладом лише 500 примірників... Ця розповідь, побудована на конкретних фактах про чесного, талановитого літератора, назвала прізвища всіх тих, хто хоч якось допомагав йому, сприяв у творчості. Не забула і тих, хто утискував, від кого зазнав замовчувань і гонінь. З її слів, більше третини творів Олександра Володимировича так і залишились неопублікованими.