Чи має комуніст Вітчизну? Українська відповідь
Закінчення. Початок див. в № 196 на стор. «Історія та «Я»
Розгром харківської боротьбистської організації, заборона місцевого партійного органа і арешт її головного редактора унеможливили тимчасову боротьбистсько-більшовицьку домовленість і розпалили багаття збройної боротьби в Україні. 16 лютого 1920 утворено Революційно-оперативний штаб протибільшовицького повстання у Гадячі і Повстанський комітет Лівобережної України, який оголосив про ліквідацію більшовицьких ревкомів і мобілізацію населення. Керівником новоутворених українських військових частин був Коваль. Миттєвому поширенню повстання на всій Полтавщині сприяли фальсифікації більшовиків на місцевих з’їздах рад, недопущення боротьбистів до обрання у виконкоми і скасування виборів при перемозі боротьбистів. Наведемо два документи з архіву НКВС УСРР.
Телеграфне повідомлення зав. відділом управління Гадяцького повіту товаришки Мусієнко до ЧК: «Зараз в Гадячі і повіті спокійно. 16 лютого вночі відбувся контрреволюційний виступ охоронної сотні при воєнкомі. Утворено штаб із трьох осіб — Коваля, боротьбіста, який вийшов із партії за день до виступу сотні, анархіста Буховцевського і Дмитренка, який є симпатиком боротьбістів. Штаб, що зорганізувався, заарештував члена ревкома Мусієнко, начальника міліції Середу і помічника воєнкома Домашенка, бо вони могли їм протидіяти. (...) Ревком запропонував штабу негайно здати зброю, але отримав відмову. З’ясувалося, що Буховцевський є анархістом. Він зі своєю компанією бажав утворити вільні ради, про що штаб видав наказ. Ревком зі свого боку оголосив наказ не підкорятися розпорядженням штаба, всім радянським працівникам залишатися на місцях і продовжувати біжучі справи. Для більшої довіри штаб Буховцевського запросив до себе голову ревкома і парткома комуністів товариша Кириченка і голову парткома боротьбістів Бацулу, міркуючи отримати підтримку більшовиків і боротьбістів, але отримав відмову. На 23 лютого була запланована безпартійна конференція, вже були проведені вибори, чим і скористалися. Штаб прискорив початок конференції і запросив з’їхатись на 18 лютого. Дізнавшись про це 17 лютого вночі, на допомогу ревкому виступив із Зінькова у Гадяч латиський загін. (...) Зараз у Гадячі і повіті ревком оголосив військовий стан».
Місцевий ревком провів формальне розслідування, звинувативши у організації повстання боротьбистів. 5 травня було надіслано до ЧК телеграму: «Гадяч. Начальник міліції Середа заарештував за контрреволюційну причетність до Гадяцького повстання сотні Коваля голову і членів парткома боротьбістів Бацулу, Тютюнника і Коцуру. Проти них є матеріали. Арешт не викликав протеста з’їзду рад».
Діяльність підпільного українського уряду розкрито за відомостями московських спецслужб 1920 року. Організаційним центром підпільного руху тоді була Полтава. Тут у травні засновано Комітет визволення України на чолі з професором Приймою. Комітет складався із політичної комісії на чолі з офіцерами армії УНР Баликом і Лойком, кооператором Ващиним, і відділів: адміністративно-організаційного — на чолі з заступником голови комітету працівником губернського відділу народної освіти Нінковським; військового — на чолі з комендантом театрів Юрченком; фінансового, яким керував Балик. Незалежники делегують до комітету у Денисенка і Левченка, а есери — Чубукова-Дорошенка. Після приїзду Прийми до Петлюри комітет називає себе підпільним урядом. Йому підпорядковано Полтавський губернський повстанський комітет на чолі з Сопаром-Нельговським.
Зі звіту Центрального управління ЧК за 1920 р.: «Полтавський повстанський комітет було утворено Михайлом Гаврилком, який приїхав із Галиції. Спочатку до організації входили петлюрівські офіцери Воїнов, Бородай та ін. Комітет підтримував зв’язок із Тютюнником через свого члена Кованька. Коли організацію було викрито, її керівники, зокрема проф. Прийма (голова «Комітету визволення України»), були арештовані. Гаврилко зробив спробу отримати амністію… В Лохвіцькому повіті членами повстанського комітету були студент Приходько, член партії УКП, Семен Калениченко і Козухо (Сірко)… Головою комітету Криворозької повстанської організації був Скляр на прізвисько Веснянський або Богмета, секретарем — Власенко, членами — Михайличенко на прізвисько Бурлак, Власенко і Федір Ткаченко на прізвисько Коршун. Місцевий військовий штаб перебував у селі Гуровці. Там були і загони контррозвідки».
Загальноукраїнське повстання було узгоджене зі спільною компанією військ Петлюри і Пілсудського. 14 травня 1920 року Фелікс Дзержинський повідомляє про ситуацію до Москви: «У зв’язку з наступом поляків вся Україна перетворилася на киплячий чан. Вибухи повстань скрізь. Україна не очищена від петлюрівців». З того часу відомий маніфест Раковського, підтриманий більшовицькими радами. «Польські пани… — сказано в ньому, — у спілці з Петлюрою зорганізували на Україні широку шпигунсько-провокаторську мережу, задачею якої є не тільки повідомлювальна служба про наші військові частини, але і руйнування нашого апарату постачання, а також підготовка в тилу нашої армії бандитських кулацьких і різних контрреволюційних виступів». Тоді відбулося чимало більшовицьких нарад, які засуджували буржуазних націоналістів на чолі з Петлюрою. На екстреному засіданні Колегії Наркомату юстиції УСРР від 28 травня 1920 року ухвалено: «Колегія НКЮ… враховуючи специфічні умови політичного життя України, діяльність ще не придушеної контрреволюції, яка супроводжується рушийними кулацькими повстаннями, з огляду на зрадницький напад на українських робітників і селян польської шляхти і Петлюри, що продався їй, одноголосно ухвалила: «Вважати необхідним як і раніше збереження на Україні права застосування до ворогів радянської влади вищої міри покарання...»
Всеукрревком вбачає задіяними у польській інтризі Григорієва, Петлюру і батька Махна, яких оголошує поза законом. Виразно показує тогочасну політичну ситуацію і розвій підпільної мілітарної боротьби за Україну звіт контррозвідки штабу армії УНР від 26 лютого 1920 року, де сказано: «...3) 25 лютого був наскок на станцію і містечко Фастів…4) При захопленні повстанцями м. Полтави вбито 13 комісарів, 10 чекістів і розігнано гарнізон силою в 12000. Все військове майно з Полтави вивезено. 5) 20 лютого отаман Тютюнник узяв Умань…6) Отаман Шепель 23 лютого захопив м. Вінницю. Бій був чотири дні».
Незважаючи на часті повідомлення більшовицьких силових служб про ліквідацію українського підпілля, повстання ще більше поширюється по всій Україні. Так, 2 березня 1920 року НКВС повідомила, що у Полтаві «розкрито петлюрівську змову і арештовано штаб зв’язку з Катеринославом і Харковом». Катеринославська губЧК на чолі з Альповим ретельно досліджує причини і хід «петлюрівського повстання» у губернії. Доповідну записку про змову у губернії складає заступник голови губревкому Леонюк, в якій сказано: «В місті Катеринославі було розкрито змову, метою якої було захоплення міста і вбивство відповідальних працівників губвиконкома, губЧК та ін. Ініціатором змови був Гуткін-Грабський... Він, як з’ясувалося пізніше, був керівником пограбування Кам’янського фінвідділу. Все проводилося за участю значного петлюрівського діяча Мелешка, який є організатором петлюрівського повстання у губернії». Леонюк пов’язує з цим «змову боротьбістів у Криворозькому повіті з метою винищення керівних працівників-комуністів, якою керував Сиденко». Змовники планували захопити Новомосковськ на чолі з петлюрівцем кулаком Ковтуном, а у Катеринославському повіті фельдшер Левін побажав утворити військову самооборону. Леонюк наголошує, що в губернії «спостерігається посилений рух бандитизма, який вже не піддається обрахунку».
Повстанські загони мають петлюрівську і рідше махновську ідеологію. Найбільше петлюрівське формування Клепача має 10 тисяч вояків з кулеметами на трьох бронеавтомобілях. Інформ відділ НКВС повідомляв: боротьбисти в Одесі працюють з галицькими частинами, Петлюра має зв’язок із загонами Ромашки на Чернігівщині; у Зінькові відбулася нарада повстанців, на яку прибув сам Махно; в Одесі Гусак-Гусаченко і Георгій Тютюнник на базі Червоної армії намагаються утворити частини армії УНР. Тогочасні повідомлення більшовиків про бойові дії мають грізний характер: «Бандитизм має форму масового збройного виступу. Зазвичай, банди роблять напади вночі. Були випадки захоплення працівників продовольчих загонів, над якими були вчинені звірячі насильства. Місцева контрреволюція підіймає голову і агітує проти радянської влади» (Повідомлення з Полтавщини до ЧК за липень 1920 р.). «В Ново-Московському, Криворізькому і Верхньо- Дніпровському повітах продовжують діяти кілька банд. Бандитизм скрізь має петлюрівський колір. Петлюрівщина пов’зана з махновщиною, які працюють разом. Махновські банди наповнені боротьбістами. Там працюють Матяш і Олелько, колишні члени Катеринославського губпарткома боротьбістів. Черкаський повіт. Бандитизм поширюється. Рух по Дніпру на Київ припинено. 3 жовтня бандити здійснили наступ на Черкаси… В південній частині Козелецького повіту діє банда… Стан серйозний, сил для боротьби немає. Гасло банди: «В єднанні українців — сила» (Повідомлення інформаційно-інструкторського відділу НКВС від 18 серпня і 20 жовтня 1920 р. за звітом штаба військ Харківської округи). «Із захопленої переписки банди Левченка з’ясувалося: Вся організація має характер військової частини. Левченко пов’язаний з Петлюрою. Банда називається ударним загоном і полком. При отамані банди було утворено штаб, відділ постачання, лазарет і агітвідділ. Штаб видає накази... Є переписка з махновцями, з якої можливо зробити висновок, що Левченко має по селах таємних агентів» (Зі звіту штаба військ Південного фронта з Полтавщини від 1 грудня 1920 р.). «Спосіб боротьби з бандитизмом за допомогою військових частин, до того ж піхотних, не дає потрібного результату… Банди в будь-який час можуть щезати від переслідування військових частин, бо є дуже рухомими, легкими, можуть за короткий час зібратися і зникнути у будь-якому напрямку» (Зі звіту Полтавської губернської військової наради від 5 грудня 1921 року).
За рекомендацією Комінтерну 20 березня 1920 року конференція УКП(б) оголошує про розпуск партії. Через «невірний національний ухил» 5 квітня 1920 року ЦК РКП(б) розпускає ЦК КП(б)У. Боротьба націонал-комуністів мала великий вплив на генезу самої КП(б)У. Якщо в лютому 1919 року голова більшовицького уряду Раковський на перших зборах Київської Ради на вимоги присутніх відповідав, що переведення документації на українську мову «є шкідливо для української революції», то вже в середині 20- х років КП(б)У визнає УРСР як незалежну державу з правом входження і виходу з СРСР. Провідники УКП були ідеалістами. З першими деклараціями про самостійність УРСР, проголошеними Конституцією, вони 24 грудня 1924 року оголосили про самоліквідацію. Так само розпустилися українські соціал-демократи, які перебували у глибокому підпіллі. Більшість членів УКП було перереєстровано, вони були першими будівниками політики скрипниківської «українізації», у незворотність якої щиро вірили.
Зміна курсу КП(б)У у напрямку впровадження національної політики в Україні породила в суспільстві дискусію, чи УРСР є самойстійною державою і чи відрізняється вона, припустiмо, від Франції або іншої країни. Андрій Річицький був переконаний, що політика українізації КП(б)У була спрямована проти українського шовінізму. А тому з русифікації пролетаріату «логічно випливає орієнтація на буржуазну інтелігенцію». Тоді ніхто не міг передбачити, що український харківський бомонд буде за кілька років винищений новим кремлівським диктатором. Це інша тема й інша розмова. Про участь опозиції у харківському громадському і літературному житті поговоримо наступного разу.
