«Дідусь Корній» в інтер’єрі доби

31 березня 2007 року якось непомітно в Україні промайнула справді важлива для всіх нас дата. І не лише тому, що це день народження пророка Магомета. Цього дня 125 років тому в Санкт-Петербурзі народився хлопчик Микола, котрий увійшов в історію всього того дуже складного культурного масиву, що утворився на просторах спочатку Російської, а потім Радянської імперії під іменем Корнія Івановича Чуковського.

А ще він був Микола Васильович Корнійчуков (або Корнійчук) — син матері-одиначки, наймички із Полтавщини. Один із найвидатніших дитячих письменників світу. І не лише дитячий письменник, а й «дорослий» літературознавець, перекладач, літературний критик, мемуарист та педагог у найширшому розумінні цього слова. Людина, котра вміла говорити з використанням різної стилістики в різних жанрах. Енциклопедист у прямому значенні цього слова. А тому про нього нехай краще говорить сучасний енциклопедист, київський культуролог і професор Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ:

«Крім славнозвісних текстів дитячої літератури, Чуковський дуже ретельно працював над зовсім іншими і, здавалося б, далекими від дитячої літератури темами. Десь у середині 1900-х років він першим у світі заговорив про масову літературу, про масове, отже, бездуховне споживання, про відповідні жанри цієї масової літератури. Це було задовго до славнозвісної книжки Ортеґи-і-Ґасета «Повстання мас». Але іспанський філософ говорив про це у філософському стилі, а Чуковський говорив якось дуже спокійно, але по-своєму, надзвичайно глибоко, — пише професор Вадим Скуратівський. — Тоді ж він починає працювати над сюжетами, пов’язаними з найвідомішими письменниками світу — від Волта Вітмена до Вайльда, і закінчує російською літературою. І ті статті Чуковського розгорталися в напрямі винайдення структурних формальних основ цієї самої творчості. Тобто задовго до так званого російського та німецького формалізму Чуковський винайшов метод структурного аналізу, особливої морфології, яка розглядає художній твір як певну цілісність. І нарешті, наприкінці 1920-х років Корній Чуковський починає працювати над так званою дитячою мовою як над системою знаків дитячої психології в її переході від однієї стадії до іншої. Майже водночас над цією самою проблемою працює великий швейцарський психолог Піаже, а в червоній Росії — Лев Виготський. Зрозуміло, що вони навряд чи дивилися у бік Чуковського, який своїми засобами легкої літератури задовго до Піаже й Виготського заговорив про те, як формується взагалі основа основ і людського мислення, і мовної поведінки — шлях дитячої мови у напрямі до мови дорослої. «Від двох до п’яти» — це геніальна книжка».

Краще не скажеш — коротко і ясно. І добре, якщо в теперішній політичній колотнечі про Чуковського в Україні згадають незлим тихим словом. Але погано, якщо в цьому слові вітчизняні автори внаслідок певних причин не помітять дуже важливих сюжетів, що стосуються життя й творчості Чуковського. А вони цього не помітять, якщо підуть в оповіді про автора «Айболита» і «Тараканища» вслід за сучасними російськими джерелами, зокрема новітньою розвідкою Ірини Лук’янової «Корній Чуковський», яка з’явилася рік тому у видавництві «Молодая гвардия».

Річ у тім, що в подібних наукових розвідках пишеться те, мусить писатися в них незалежно від імені автора. Бо ж російська гуманітарна наука у 90% випадків закінчується там, де починається українське питання.

От і зараз. Ось цитата Ірини Лук’янової: «Він — незаконний син матері-українки і батька-єврея, який виріс у винятково космополітичному місті й говорив по-російськи. Росіянином він був не по крові, але по мові — так і увійшов у російську традицію, і через російську долучився до світової культури». Ну, а далі йдуть розмисли про те, чи усвідомлював себе росіянин Чуковський при цьому ще і євреєм тощо.

А тепер подивимося, ким був насправді по мові Корній Чуковський (він же «Николай Корнейчуков» у російській транскрипції та Микола Корнійчук — в українській). Ось що згадував знаний дисидент, молодший друг Чуковського Лев Копелєв (цитую мовою оригіналу):

«На прогулке зашла речь о трудностях перевода с родственных языков. Чем ближе язык, тем труднее. Польские стихи умеем переводить, а украинские еще не научились. Корней Иванович внезапно остановился.

— Пастернак гений. Но и ему трудно давался Шевченко. Однако «Марию» перевел прекрасно. Помните?.. Забыли? Идемте и сейчас же будем читать Шевченко. По-украински.

Он привел меня в дом, достал с полки «Кобзарь», начал читать «Марию». На второй строфе голос стал еще выше. Задрожал, перехватило. Он плакал. Протянул книгу.

— Читайте. Но только без пафоса, по-человечески. Я читал, а Корней Иванович плакал. Иногда перебивал:

— Повторите.

...Ну, спасибо. Идите. Уходите».

У кого з росіян по мові й культурі можлива така емоційна реакція?

Тепер — зі спогадів поета Олександра Ревича про Арсенія Тарковського: «Я по первому впечатлению вспомнил, что Арсений говорил особым тембром. Таким тембром говорят люди, у которых на слуху украинский язык. Таким тембром говорил Корней Иванович Чуковский. На этом же тембре пел Козловський».

Правда, цікаво?

А тепер — слово самому Чуковському, фрагмент із його статті про футуристів:

«И характерно: когда Василиск Гнедов на минуту, по какому-то капризу, стал писать внезапно по-украински, он и там закричал: долой!

«Перша эгофутурня пiсня

На україньской мовi:

Усiм набридли

Тарас Шевченко

Та гопашник

Кропивницький... —

то есть всем надоел и величайший поэт, и величайший актер Украины. Какой ни коснутся культуры, всякую норовят уничтожить. Вот оно — то настоящее, то единственно подлинное, что так глубоко таилось у них подо всеми их манифестами, декларациями, заповедями: сбросить, растоптать, уничтожить! Разве здесь не величайший бунт против всех наших святынь и ценностей?»

Наші святині і наші цінності...

Утім, десь на початку ХХ століття Чуковський прямо записав у своєму щоденнику, — нагадує нам професор Вадим Скуратівський, — я, такий-то, раптом спіймав себе на тому, що мислю й викладаю свої думки українською мовою, а потім уже перекладаю їх російською...

Ясна річ, Чуковський не був діячем української культури. Він був постаттю російської імперської культури, хоч би під якими прапорами існувала та імперія (так само, як ірландець Бернард Шоу — діячем британської культури). Але при всьому тому, видається, він, як і Шоу, був біпатридом — людиною з двома Батьківщинами, яка бажає тільки добра обом своїм Вітчизнам і прагне їм прислужитися своєю культурницькою діяльністю. Таке трапляється в імперські часи, коли у провінціалів із завойованої колонії є лише один вихід — культурно завоювати метрополію; але при цьому доводиться приймати певні правила гри цієї метрополії, у тому числі й мову.

Утім, про це не дізнаєшся із текстів, що друкуються в Москві. Там Гоголь — однозначно «русский писатель», і навіть автор кількох книжок про Гоголя Ігор Золотуський не знає, що в першому варіанті «Тараса Бульби» (1835), вільному від «ідеологічних вправ» у дусі «самодержавия, православия, народности», немає ні «русского царя», ні «русской земли», ні пафосу апологета імперії, закарбованого в останніх словах Бульби: «Подымется из Русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему... Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которые бы пересилили русскую силу...» Тут козацького полковника не палять на вогнищі, і він звертається до козаків із зовсім іншим напучуванням: «Прощайте, паны-браты, товарищи! Вспоминайте иной час обо мне! Об участи же моей не заботьтесь! Я знаю свою участь: я знаю, что меня заживо разнимут по кускам и что кусочка моего тела не оставят на земле, — да то уже мое дело... Будьте здоровы, паны-браты, товарищи! Да глядите, прибывайте на следующее лето опять, да погуляйте хорошенько!..» Там книжка про Нестора Махна виходить у серії «Русский бунт».

І що після всього цього дивуватися, що у книжці про Льва Троцького її автор Сергій Семанов довго розводиться про вплив на маленького Льва єврейської культури та мови, не знаючи чи не бажаючи знати того (про що, до речі, згадував сам Троцький), що в сім’ї Бронштейнів розмовляли українською. Російську Давид Бронштейн так і не вивчив до кінця життя, так само як і іврит, а на їдиш розмовляти гидував, вважаючи її «мовою рабів». От і спілкувалися тією мовою, якою розмовляли селяни-наймити землевласника Бронштейна. Ба більше: перші літературні спроби Льва Давидовича, коли йому було 15 років, — також українською... І надалі українізми постійно проскакують у його текстах. Так, свою дружину, корінну росіянку Наталію Сєдову Троцький звав «Наталочкою». А хіба без певного (хоч і дуже своєрідного) українського сентименту могла виникнути у Троцького наприкінці життя ідея відокремлення «робітничо-селянської України» від СРСР з її орієнтацією на вступ у майбутньому в «Соціалістичну федерацію Європи», але в жодному разі — не в союз із Росією, навіть «червоною», про що йшлося вже у цій книжці?

А згаданий уже польсько-український рід Тарковських, — чи можна зрозуміти стилістику Арсенія та Андрія без українських культурних кодів і сюжетів? Але ж таких досліджень, наскільки мені відомо, немає і навряд чи будуть.

Одним словом, багато навдивовижу цікавого відкривається при наближенні до російської гуманітарної науки та історії під ракурсом постколоніального дискурсу. Інша річ, що вірити цій науці не дуже випадає, за винятком окремих дослідників. Як, до речі, і вітчизняній науці, в якій безліч колоніальних міфів, не помічених самими дослідниками. Але це вже інша тема.

Втім, повертаючись до Корнія Чуковського, скажу, що варто-таки перекладати його речі для дітей українською мовою, тим паче, що тут буде своєрідний «зворотний переклад» (бо ж думав їхній автор, за його власним визнанням, таки українською), і новаторство Чуковського в російській дитячій поезії полягало, зокрема, в тому, що він вдало використав у ній деякі традиційні українські пісенні розміри, а на додачу смів дуже вільно поводитися зі словом і з тематикою. Не випадково одним із перших почав перекладати вірші Чуковського такий «страшний» політемігрант та «український буржуазний націоналіст», як Іван Багряний. Навряд чи про цей факт напишуть московські дослідники. А тим часом переклади цікаві, не тавтологічні, а творчі, зі звукописом, розраховані на специфіку дитячого сприйняття:

Задзвонили К р о к о д и л и,

Закричали скільки сили:

«Ой, у нас зробилась

драма! —

Наша мама, наша мама —

З’їла ґі-ґіпопотама, —

Їй прийшла така охота —

Проковтнула бегемота!

Може вмерти щохвилини!

Шліть рицини!

Шліть рицини!!!»

Закричав я в телефон:

«Скільки вам?!»

«Ваґон!

Ваґон!!»

Отож, як бачимо, через переклади Багряного вірші Чуковського прийшли навіть до дітей повоєнної української політичної еміграції. Одним словом, без прямого та опосередкованого впливу «дідуся Корнія» уявити собі нашу епоху й нас самих навряд чи можливо. Тож не варто забувати про те, що для нього Україна була не просто територією, де народилася його мати, а чимось незмірно більшим.