Дух безпам’ятства над Даниною

На непростій дорозі земного життя людина отримує немало різних посилань долі. Не так важливо, добрі чи прикрі, щасливі чи трагічні, — їх не  перечекати, не обманути, не обійти. Нікому не дано також знати, який набір таких посилань випаде кожному та в якій послідовності ними доведеться користатися чи переборювати їх.

Із усіх випробувань, що випали на долю героя нашої розповіді, головними виділимо ось ці: слава, журба, збезчещення, забуття. Щоправда, два останні посили Петро Скорина не переборював. Відійшов у світ із обдаровуючим багатьох заповітом і усвідомленням того, що свій обов’язок перед дорогою йому данинською громадою виконав чесно. Не міг навіть у думках припустити, що пройде небагато часу, і та ж громада стане тупо-німим свідком його несправедливого збезчещення, поганьблення тлінних останків його й дружини і... забуття.

Страшно й перепитати: чи можливо таке? Адже раніше так вчиняли тільки манкурти, в яких вороги силою чи маніпуляціями вкорочували або відбирали назовсім пам’ять.

СЛАВА

Такого пожвавлення в центрі Данини не бувало навіть у рідкісні дні сільських ярмарків. Селом усе котилися й котилися зазивні відголоси церковних дзвонів. На урочисту ранкову літургію до церкви  з усіх вулиць прямували цілими сім’ями. Із довколишніх хуторів та сусідньої Шатури рипіли валки підвід, переповнені святочно вбраними дорослими й малими. За браком на майдані біля церкви місця селяни спроваджували «чужинські» підводи та карети на сусідні вулиці та вигони. «Чужинськими» тут називали приїжджих з інших сіл повіту. Мали мороку з прилаштуванням фаетона княгині Олександри Павлівни Голіциної, яка пожалувала рідкісною присутністю своїх підданих. «Вірних було так багато, що Данинський храм, незважаючи на свій великий розмір, не зміг вмістити всіх бажаючих взяти участь у молитві», — так описали картинку в церкві й довкола неї «Черниговские Епархиальные Известия». 

Яке ж свято так пишно відзначали в ніжинській Данині 23 листопада 1898 року?

Наперед організовані почесті віддавали дуже шанованій у цілій окрузі людині — місцевому священику, протоієрею отцю Петрові Васильовичу Скорині. Головна подія — півстолітній ювілей його душпастирської діяльності. Для данинців був ще один ювілей — 40-річчя праці отця Петра в їхніх храмах — на початку в Архідияконо-Стефанівському, а згодом — у Свято-Троїцькому. Данинський приход у житті цього священика був другим. До цього, за розподілом Консисторії, після закінчення духовної семінарії в Чернігові він служив понад десять років у селі Грабівка Козелецького повіту. За дивним збігом обставин тамтешній храм також називався Свято-Троїцьким.

З огляду на те, що данинський священик уже четвертий десяток років поспіль був одночасно й благочинним Другого Ніжинського духовного округу (а сюди входили 23 церкви із 21 населеного пункту південної частини колишнього Ніжинського повіту), до Данини з’їхалися чи не всі священики, псаломщики, диякони з підпорядкованих округу храмів. Деякі з них добиралися зі своїми хорами.

У тогочасній царській Росії 50-річчя праці на державній, військовій чи духовній службі вважалося поважною датою, гідною пошанування на державному рівні. Спеціальним законом було прописано, що уряд нагороджує таку людину  орденом Св. Володимира IV ступеня. Особі, якій за височайшим указом царя вручався цей орден, присвоювалося довічне дворянське звання. Як зазначає у своїх спогадах багатолітній настоятель Козьмо-Даміанівської церкви містечка Нова Басань, щирий приятель і однодумець ювіляра отець Матвій Полонський, «ювілеї ці навіть серед духовенства бувають рідко: так, я за своє життя знаю три такі — протоієрея Скорини в с. Данині, священика Івана Левковцова в с. Свидівці і священика Миколи Полонського, мого дядька в с. Кобижчі; да і мій четвертий».

Якщо до цього додати раніші відзнаки: такі ж урядові ордени Св. Анни III і II ступенів, нагороди Чернігівської єпархії — золотий наперсний хрест, позолочену Біблію, а також згадати важливі виборні посади (благочинний округу, депутат від місцевого духовенства з училищних справ, наглядач церковних шкіл Ніжинського повіту), то стає зрозумілим обшир та вага зробленого ювіляром, як також і міра його пошанування. 

Що ж до ордена Св. Володимира, то цю найвищу нагороду з офіційним номерним знаком (за порядком видачі по всій Росії це був лише 303-й примірник) отець Петро отримав задовго до листопадових урочистостей — 6 лютого, під час з’їзду духовенства округу, що відбувався тут же, в Данині. Тоді на з’їзді й було прийняте рішення про урочисте пошанування благочинного округу з участю всієї громади. Обраний оргкомітет на чолі з отцем Іваном Крачковським (настоятелем церкви в Талалаївці) мав підготувати програму святкування.

Торжества в Данині проходили два дні. Перший почали із всенічної служби, яку здійснював о. Камінський. Другого дня пізню літію здійснював  сам ювіляр, в співслуженні священиків та дияконів цілого округу. І без того голосистий та злагоджений хор данинських співаків якось по-особливому виконував тропар «Заступнице милостива».

Після закінчення служби виявили бажання сказати тепле слово про ювіляра немало промовців. Особливо зворушливими, як зазначають ті ж «Черниговские Епархиальные Известия», були виступи розпорядника свята о. Івана Крачковського та священика з Нової Басані отця Матвія Полонського. З-поміж інших чеснот знані люди краю помітили один із таких талантів отця Петра, як рідкісне уміння поєднати в собі справедливість і милосердя, обов’язок і любов.

Не менш проникливими були виступи парафіян церкви. Представники громади Данини дякували винуватцеві торжества за новозбудований Свято-Троїцький храм (досі в селі існувала стара й затісна двокупольна церква Св. Архідиякона Стефана); за таку ж показну і простору нову  школу, де мають можливість навчатися їхні діти. Все це виросло на очах в останні роки стараннями їхнього духовного провідника. 

Неважко було підбирати добрі й щирі слова визнання й шатурянам. Сто років вони ходили на служби Божі в Данину, не маючи власного храму. І лише з активною допомогою данинського священика в Шатурі було створено окремий приход, збудовано спочатку цвинтарну, а нещодавно — й повноправну Олександрівсько-Михайлівську церкву — окрасу села, яку видно звідусіль здалеку.

Зазвичай кожний виступ закінчувався піднесенням подарунка. У зафіксованій на газетній сторінці хроніці цього дійства всі вони перелічені. З огляду на бездуховність і казнокрадство нинішніх олігархів і високопосадових державних чиновників, у чому мільйони українців мали можливість  переконатися в дні Революції Гідності, оглядаючи з екранів телевізорів внутрішнє начиння маєтків «слуг народу»,  ті подарунки більш ніж  столітньої давності варто назвати. Від духовенства округу — освячені в Ніжині образи Св. Митрофана Воронезького (в день пам’яті цього святого ювіляр був рукоположений півстоліття тому в сан священика) та Феодосія Углицького — ревного заступника правдолюбів. Храмова ікона в ім’я Архістратига Михаїла — від Шатури, а від Данини — ікона Покрови Божої Матері, на честь освячення десять років тому благочинним Скориною у своєму трипрестольному данинському храмі престолу в ім’я Покрови Божої Матері. Від псаломщиків округу — майстерно оздоблена друкарями Києво-Печерської лаври Євангелія. Від благочинія — іменна ікона Св. Великомученика Петра. Власниця Данини княгиня Голіцина не поскупилася на позолочений наперсний хрест.

ЛІТОПИС СВЯТО-ТРОЇЦЬКОГО ХРАМУ В ДАНИНІ, НАПИСАНИЙ РУКОЮ ОТЦЯ ПЕТРА СКОРИНИ

Завершилося церковне дійство молебнем святителям Митрофану і Феодосію Углицькому. Співала вся церква — священики, псаломщики, вірні.

І ще одна зворушлива картинка, яка не була передбачена сценарієм. По виході з церкви прихожани влаштували по обидва боки проходу ювіляра та гостей «живий коридор», який простягнувся через весь сільський майдан аж до дому священика, де гостей зустрічали хлібом-сіллю на вишитому данинцями яскравим українським узором рушнику і запрошували на чайне прийняття. Хор супроводжував процесію одухотвореним гімном «Многая літа».

Бажаючи увічнити пам’ять про цей день і знаючи про широку благодійну діяльність свого благочинного, духовенство округу одноголосно постановило: створити касу для допомоги бідним свого округу. Йшлося про добровільні щорічні пожертви не парафіян храмів, а духовенства округу. Цей проект другого дня  подали до управління Констисторії єпархії на архіпастирське затвердження Його Преосвященства.

«Дай Боже, щоб подібні святкування в нашому краї освячувалися й подібними справами християнської благочинності!» — ось слова розпорядника свята отця Івана Крачковського, що завершували два урочисті дні, які не лише для розчуленого ювіляра, а й для жителів цілої округи стали історичними.

ЖУРБА

Незмінним супутником слави Петра Васильовича була журба. Помітно підкосили його здоров’я передчасні смерті двох доньок і трьох зятів. Клопоти над вихованням осиротілих онуків узяв на себе. Усіх їх виховав, вивчив, допоміг стати на ноги.

Дуже переживав за найстаршу, Тетяну. Заміж вона вийшла в Рівчак за тамтешнього священика Калачникова. На початку все в молодого подружжя складалося добре, хоча чоловік часто хворів. Але з поверненням додому свекра, який по смерті дружини жив тимчасово у другої жінки, життя змінилося. Батько-п’яниця виявився далеко не порядною людиною: не жалував своїх двох синів, часто принижував їх при людях, вступав у бійки. Діставалося і старшій невістці. Інтелігентна, розумна й добра молода жінка не змовчувала свекрові, коли той вкотре компрометував перед громадою  синів-священиків. За що й поплатилася. Напередодні Великодня, коли чоловік вийшов з хати раніше, — готуватися до служби в місцевому храмі, свекор у пориві гніву різко штовхнув вагітну невістку з рундука. Через два дні вона народила мертву дитину і сама ледь залишилася живою. Чоловік її, не справившись від нервового потрясіння, за два місяці помер. Опіку над двома синами старшої доньки — Миколою та Петром — отець Петро також взяв на себе.

Останній болісний посил долі з цього боку — смерть дружини Анни Климентіївни. Народжена й вихована в дворянській родині (дитинство провела в селі Краснопілля Кролевецького повіту), ця жінка без роздумувань відмовилася від усталеного в багатій сім’ї розпорядку життя й, вийшовши заміж за звичайного випускника духовної семінарії, з глибоким усвідомленням взяла на себе роль добродійки священика нічим не показного  сільського приходу чернігівської глибинки. Селяни полюбили її за доброту, начитаність і відкритість, за підтримку всіх благодійних починань, які ініціювала сільська церква.

Як справжній християнин, Петро Скорина із дивовижною моральною витримкою, без нарікань і опускання рук  переносив випробування, що випадали на долю родини.

Не обминали його неприємності й із «сильними світу цього». Маючи вдачу людини чесної, благородної та принципової, отець Петро не приховував свого негативного ставлення до тих, хто зневажав, грубив, насміхався над іншими. І то не залежало від чинів. Здається, він був першим, хто наступив на горло самолюбства одному дуже багатому, але чванливому петербурзькому вельможі, який мав у підпорядкованому Скорині благочинному округу свій маєток, — в селі Татарівці, за 15 кілометрів від Данини. Вельможа цей — Федір Цицурін — був дуже впливовою в Росії персоною. Свого часу він, доктор медицини, ректор Київського університету, допоміг вилікувати в Києві дружину імператора Миколи І. За це цар призначив його персональним лікарем імператорського двору. По смерті царя Цицурін здружився з його сином —  престолонаслідником Олександром ІІ. Можна собі уявити, що важило слово цієї дуже наближеної до імператора особи, якщо хтось їй у чомусь не догодив.

Щорічний приїзд Цицуріна на два-три місяці на відпочинок у Татарівку був сущим прокляттям для начальства повіту. Адже все воно, строго за ранжиром, у супроводі чи не всієї поліції повіту, мусило заздалегідь вишиковуватися на залізничній платформі станції Носівка, зустрічаючи літерний потяг, і по-військовому доповідати вельможі, а потім  в такому ж складі супроводжувати його карету аж до маєтку, догоджаючи всім його непередбачуваним забаганкам.

Одна з таких забаганок стосувалася соборного служіння в домовій церкві вельможі на честь його приїзду з участю хору та трьох священиків. Неодмінною складовою примхи було, щоб цю службу очолив сам благочинний духовного округу, тобто протоієрей Петро Скорина. Священик місцевої церкви села Сального отець Матвій Полонський (а саме до цього приходу була приписана Татарівка) відразу ж поспішив кінкою в Данину за благочинним. Однак той їхати в Татарівку... відмовився. Суть цієї відмови у своїх спогадах отець Матвій виклав так:  «Прочитавши листа від вельможі, старий прямо мені сказав: їхати йому, старому 20 верст, потім служити  2-3 години, а найголовніше — опісля принижуватися перед панами і перти за обідом 3-4 години вкрай важко; я вже при одній думці про це захворів. А тому напишу подячно-вибачальний лист і пошлюсь на хворобу».

«Слава, честолюбство, влада в корені псують людину, недалеку розумом», — таку думку часто повторював протоієрей Петро Скорина.

Цей епізод із біографії священика Скорини, про що часто згадували опісля в губернії, характеризує високу гідність цієї непересічної людини, її  невміння та небажання «прогинатися» перед чванливими вельможами. Про реакцію самого деспотичного придворного петербурзького лікаря на такий неочікуваний випад благочинного нам нічого не відомо. Найпростіше, що міг зробити, то це усунути Скорину від приходу чи з посади благочинного. Проте, мабуть, не встиг. Адже невдовзі після того випадку Петро Васильович власноруч напише й надішле в єпархіальне управління «прошеніє» про свою відставку.

(Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»)