Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь

...І хто тую мову Привітає,
угадає Великеє слово?
Всі оглухли — похилились
В кайданах... байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
Тарас Шевченко. Гоголю

Шевченко і Гоголь — дві половинки великого українського серця — так ніколи й не стулилися. Не зустрілися, не погомоніли. Не пожартували і не заспівали українських пісень... Лиха доля розносила їх по світах — Гоголя усамітнювала в країнах Європи, а Шевченка гнала пекельними пісками подалі від України. Та Шевченко пам’ятав про свого земляка, читав його... Із далекого Оренбурга напише в листі від 7 березня 1850 року до Варвари Репніної: «Я завжди читав Гоголя з насолодою… Перед Гоголем треба благоговіти, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей… Наш Гоголь — справжній відатель душі людської!» 1 .

Обидва — і Шевченко, і Гоголь — рано полишили Україну.

Шевченко в п’ятнадцять років вирушив не з власної волі у панському обозі до Вільна, Гоголь у дев’ятнадцятирічному віці подався до Петербурга в надії ощасливити себе і світ великою славою. Так, у листі до свого родича Петра Косяровського в жовтні 1827 року патетично запитував: «Чи здійсняться високі мої задуми? чи Невідомість поглине їх у похмурій хмарі своїй?» 2 .

І Шевченко, і Гоголь духовно живилися Україною, її історією, народною культурою, її легендами, міфами, переказами... Обидва були на час полишення України свідомими українцями, внутрішній світ яких був наповнений національною історичною міфологією, українською казкою, легендою, звичаями і обрядами, емоційним переживанням життя і побуту земляків. І хоча Микола Гоголь відправляється до Петербурга з рукописом далеко не оригінальної поеми «Ганс Кюхельгартен» та «Книгою всякої всячини» — юнацьким плодом самоосвіти і поривань до творчої праці, проте доволі швидко, бо ж ґрунт був добротно підготовлений, з’являться з-під його пера і «Вечори на хуторі біля Диканьки», і «Миргород»... Адже в цій «підручній енциклопедії», як визначить жанр «Книги всякої всячини» її автор, перераховані «малоросійські страви та наїдки», перемальовані види зброї, записані оригінальні українські слівця, сороміцькі прислів’я та пісеньки, «Вірша, переказана гетьману Потьомкіну запорожцями», та багато-багато іншої всякої всячини, якої, до речі, не можна було показувати улюбленій матусі.

Їхав юний Гоголь у Петербург із наміром «вибитися в люди» — утвердитися серед літературно-мистецької і наукової еліти, прибитися до високого берега столичного життя, а для цього слід насамперед поселитися в престижному будинку, модно одягнутися. Особливо мріяв він справити нову шинель, бо комір старої, заношеної, майже повністю виліз. Як у його майбутнього героя Башмачкіна Акакія Акакійовича з повісті «Шинель». Шинель у цього чиновника якогось там департаменту правила за об’єкт глузувань: «у неї відбирали навіть благородне ім’я шинель і називали її капотом» 3 .

Гоголь на перших порах ледве виборсується зі злиднів, повсякчасно жаліється матусі на нудьгу, розчарованість, матеріальні нестатки, дорожнечу, просить грошової допомоги, тужить за домашнім затишком, українською кухнею і ніяк не може звикнути до клімату та міської атмосфери столиці. Через кілька місяців після прибуття до Петербурга Микола Гоголь напише матері: «На мене напала нудьга чи інше подібне і вже близько тижня сиджу, підгорнувши руки, і нічого не роблю… Скажу ще, що Петербург мені видався зовсім не таким, як я думав, я його уявляв значно красивішим, величнішим, і чутки, що їх поширювали інші про нього, так само брехливі» 4 .

Та поступово, особливо після видрукування «Вечорів на хуторі біля Диканьки», знайомств із сановитими петербуржцями, придворними авторитетами і грошових надходжень від матінки Гоголь починає жити за правилами імператорської столиці: щедрою рукою розсіває асигнації серед модних кравців і шевців, ласує у дорогих французьких кондитерських, змінює квартири, підкрадаючись поволі до Невського проспекту — до центру Петербурга і розкошує дружбою з найбільшим російським генієм Олександром Пушкіним. Доля була до нього милосердною і ощасливила щедрим спілкуванням із Пушкіним, дійсним статським радником Василем Жуковським, конференц- секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, камергером князем Петром В’яземським, впливовим літератором Петром Плетньовим, які й відкрили перед честолюбивим і спритним в наведенні високих знайомств провінціалом двері в світ літератури. Ясна річ, російської.

Шевченко також завдяки славетному Карлові Брюллову потрапить до найкращих петербурзьких салонів, познайомиться зі світилами російської літератури, культури і мистецтва — Жуковським, Венеціановим, В’єльгорським, із впливовими вихідцями з України Гребінкою, Сошенком, і завдяки їм 22 квітня 1838 року буде визволений із кріпацької неволі, перейде з брудного горища «різних живописних справ цехового майстра» Василя Ширяєва до вибагливо розкішної майстерні «безсмертного Брюллова», перелетить «до чарівних заль Академії мистецтв».

Вихопившись на волю, Шевченко, як і Гоголь, прагне втішитися розвагами і спокусами світського життя. Купує собі, як і Гоголь, наймоднішу одежу, зокрема єнотову шубу 5 , годинник із ланцюжком, їздить на елегантних візниках; вечорами пропадає в найпопулярніших музичних петербурзьких домах, куди ввів його Карл Брюллов, у театрах, на вечорах, проте на перших порах успішно навчається в Академії, багато читає, натхненно малює і пише вірші. Не забуває про Україну, душею чує її поклик і просить брата Микиту: «Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по- московському, а по-нашому... Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу во сні, що тебе, Керелівку, та рідню...» 6 .

Бажання «хоч через папір почути рідне слово» спонукало не лише благати брата писати «та по-своєму» листи, але й самому це рідне слово виносити на папір.

Серце рвалося, сміялось
— Виливало мову,
Виливало, як уміло
— За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...

Микола Гоголь після повного провалу поеми «Ганс Кюхельгартен», тираж якої він разом із слугою Якимом скупив у лавках і таємно спалив, надії покладає на свої малоросійські твори. Ще до видрукування «Ганса», з яким він поривався потрапити на світлі очі «великого чуда мистецтва» Пушкіна, пише листи до матусі в рідну Василівку з проханням описувати йому звичаї й обряди українців, весілля, колядки, святкування Івана Купала, перекази про водяників, русалок, описи одежі гетьманських часів, збирати стародруки, рукописи про Гетьманщину: «Якщо є, крім того, які-небудь духи або домовики, так про них детальніше, з їхніми назвами та ділами; безліч обертається серед простого люду повір’їв, страшних легенд, переказів, різноманітних анекдотів… Все це буде для мене надзвичайно цікаво. У цьому випадку, і щоб вам не було обтяжливо, великодушна, добра моя матінко, раджу мати кореспондентів в різних місцях нашого повіту!» 7 .

Пише Гоголь листи російською мовою, бо навчався цією мовою і в Полтавському повітовому училищі, і в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька, де робив перші свої літературні кроки і звідки такою вифранченою російською мовою листується з матір’ю.

Це була мова його батьків — Марії Іванівни і Василя Опанасовича, мова зросійщеного українського панства-дворянства, в якій химерно вживалися українські звороти, порівняння, приказки і прислів’я з високим штилем російського класицизму і романтизму, не присутнього в мисленні органічно, а начебто позиченого задля вивищення в очах простолюду та вжиття в російську самодержавну систему.

Та не слід забувати й того, що українська літературна мова на той час ще не досягла того рівня досконалості, який би відповідав критеріям творчого самоздійснення, які амбітний Гоголь ставив перед собою. Його ідеалом у літературі, найвищим критерієм літературної майстерності був Олександр Пушкін, його поезія. Тому російська літературна мова, усвідомив Гоголь, давала йому необхідний шанс ефективного творчого самовияву.

Українець Микола Гоголь обрав для реалізації свого геніального таланту не рідну мову, а іншу, іноземну, про що він повідомив свою матір в одному з листів 1830 року («Я буду писать на инностранном языке!»), інакше його, українця з його упослідженою, приниженою мовою в імперській столиці не почують, гідно не оцінять, не підтримають…

Усвідомлюючи своє раціонально вивірене відступництво від рідної мови, Гоголь намагається виправдати цей свій мовний вибір обґрунтуванням необхідності впровадження так званої владичної мови в літературний процес великої Росії.

Безперечно, відхід від рідної мови для Миколи Гоголя не пройшов безслідно — він спровокував духовну кризу та започаткував процес роздвоєння національної свідомості. «Мовна двоїстість, — переконливо аргументує Юрій Барабаш, — стала як складником двоїстості національної свідомості, втрати ідентичності, так і їхнім чинником, каталізатором гострої психологічної роздвоєності» 8 .

Ясна річ, в умовах домінування російської мови як мови імперської і послідовної заборони мови української, Микола Гоголь без особливих сумнівів і переживань намагається російським художнім словом прокласти собі шлях у столичний літературно-мистецький світ. Його внутрішній образний світ був українським, а реалізація його здійснювалася мовою іншого народу з іншою ментальністю, іншими звичаями, порядками, правилами життя. Якби Микола Гоголь залишився в Україні, то, можливо, він розвивав би ті жанри, які «обслуговували» окремі культурні осередки Лівобережної України. Його батько Василь Гоголь-Яновський очолював Кибинський театр на Миргородщині, який діяв завдяки демократичним поглядам, багатству і високим знайомствам міністра Д.Трощинського, організовував постановку вистав і концертів, сам був автором віршів і п’єс, зокрема, комедій «Собака-вівця» та «Простак», які Микола Гоголь просив матінку надіслати до Петербурга, де він замірявся запропонувати їх для постановки в одному з театрів, Так, у комедії «Простак» діють традиційні для таких «помісних театрів» герої — селяни, сільський дяк, російський солдат, спілкуються вони розмовно- народною мовою, церковнослов’янською, російською.

Микола Гоголь швидко вловив нову моду, так активно підхоплену українським панством, жити за стилем і поведінкою столичної російської еліти, відкидаючи традиційні національні звичаї, обряди, манери, одяг... Герой п’єси Романа Андрієвича «Быт Малороссии в первую половину ХVIII столетия» («Пан Сюсюрченко») після перебування в столиці вимагає впровадження і російської мови, і стилю життя, бо «не престало нам тепер жити по-мужицьки, нехай всі знають, що ми живемо по-московськи», а всіх трьох дочок цей український провінціал замірився видати заміж «в розумній Москві».

Микола Гоголь і поривався втілити свою українську уяву, фантазію, своє образне мислення в формах російської мови — мови імперії, мови держави-завойовника, ліквідатора останніх свідчень автономії Лівобережної України, особливо після поразки гетьмана Івана Мазепи під Полтавою та кривавого плюндрування Батурина Меншиковим.

Не було вже української православної церкви — московський патріархат насильно позбавив її автокефалії, не було Запорозької Січі — цариця Катерина II знищила це величне уособлення свободи, козацької звитяги і надії українського народу на повернення державної незалежності, занепала національна культура, мова, школа, книга великого народу з тисячолітньою історією.

Російська мова для Миколи Гоголя стала засобом пристосування та самоствердження в Петербурзі, а українська тематика, така екзотична, поетична, міфологічна, відтворена російською мовою, проведе його, мов нареченого по вишитому рушнику, до храму російської словесності. Успадкований від батька дар талановитого оповідача, природне почуття гумору Микола Гоголь передає своєму українському «Я» — пасічнику Рудому Паньку, а сам, затамувавши подих, дослухається, чи почує великосвітська російська еліта ці дивовижні історії, наче вихоплені з народних уст — «Сорочинський ярмарок», «Вечір проти Івана Купала», «Майська ніч, або утоплена», «Втрачена грамота», «Ніч перед Різдвом», «Страшна помста».

Сміх, щедрий, яскравий, дзвінкий і життєлюбний, владарює на цьому святі високого світла й гарячих сонячних барв, яке відтворює його українська уява і фантазія. І це не може не заворожити, бо в цьому алегоричному, фантазійно пишному світі так хочеться поніжитися, відігрітися і втішитися велетенським — на всю Україну! — святом торжества життя, ярмарком пристрастей, гри фантазії, мрій, таємничих пригод, сміху.

«Справді весела книжка» — так скаже Олександр Пушкін про «Вечори на хуторі біля Диканьки»: «…прочитав «Вечори біля Диканьки». Вони вразили мене. Оце справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без бундючності. А часом яка поезія! Яка чутливість! » 9

Слід наголосити, що цей симбіоз двох мовних стихій, ця образно- стильова двоєдність, на яку, здається, молодий Гоголь вийшов інтуїтивно, відчувши інтерес казьонного, регламентованого, закутого в строгі, запозичені з європейської літератури художні форми, на щось живе, природне, розкуте, наповнене барвами образного народного світосприйняття, породив унікальний художньо-естетичний феномен. Микола Гоголь улив свіжу, наповнену озоном емоційно розкутого образного самовираження кров у застигле тіло класично-риторичної, європеїзованої російської дворянської літератури і цим інспірував її пробудження до вільного — на повне дихання — життя. Це було необхідно для імператорської столиці, яка гедоністично смакувала дворянську субкультуру, хизувалася «петербургоцентризмом», над яким іронізуватиме Шевченко в повісті «Музикант», але якого прагнула російська дворянська — і столична, і провінційна — культура.

І Гоголь, і Шевченко зразу ж відчули цю холодну атмосферу та регламентоване ієрархічним прагматизмом життя в столиці. Петербург тих часів був «досить європеїзований, позбавлений патріархальної теплоти, наскрізь просякнутий холоднораціональними взаєминами і розрахунками» 10 . На це порушення стилістичної і жанрової ієрархії, яка базувалася на риторичній природі стилю і жанровій статичності, вийшов і Гоголь, і Шевченко. Згадаймо поетику «Мертвих душ», поем «Сон» і «Кавказ» — й одразу ж розвиднюється на небосхилі тогочасної літератури, яка знемагала від російсько-імперського культурного канону. Національний дух, народна мовно-поетична стихія, мов весняна вода під скутою льодами рікою, розривають літературні канони, норми, стилі, правила, теми…

У цей час, а саме в 1836 році, Ралф Уолдо Емерсон публікує свою працю «Природа», в якій обстоює ідею природи як символу духу: «Дух є Творець. Дух обіймає собою життя. І в усі віки, в усіх країнах людина дає Духу на своїй мові ім’я отець» 11 . І далі розвиває цю думку: «Слово заключає в собі символ. Частини мови — це метафори, бо вся природа є метафорою людської душі» 12 .

Шевченко відчув загрозу творчого знеособлення в природі духу іншого народу з іншою системою цінностей, тому він поривається до тих же носіїв духу, як і він сам, до тієї природи, яка є для нього «метафорою людської душі». Саме тому він закликає творити свою — національну — літературу, «на москалів не вважати», бо «у їх народ і слово, і у нас народ і слово».

Народ володіє своїм словом, своєю природою духу, і цей дух обіймає весь простір історичного і духовного життя народу. Слово запліднене глибоким символічним змістом, який таїться в природі народного духу, який, як наголошував Ралф Уолдо Емерсон, «обіймає собою життя».

І Гоголь, і Шевченко з перших же днів перебування в Петербурзі відчули, що це місто таїть у собі якесь метафізичне зло, є символом насильства внаслідок неприродного свого постання.

У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє;
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий…

Вся поема «Сон» просякнута тривожним сприйняттям цієї мілітарної, регламентованої атмосфери імперської столиці. Петербург виступає метафорою усієї імперії, бо він диктував поведінку, моду, стиль мислення — був каноном, гігантською нормою, тоді як в уявленні Шевченка Київ символізує чистоту, віру, духовність, світло.

Мов на небі висить
Святий Київ наш великий,
Святим дивом сяють Храми Божі… («Варнак»)

Як це перегукується із емоційною спраглістю Миколи Гоголя якнайшвидше потрапити до Києва («Туди! Туди! До Києва! До стародавнього, чудового Києва!») з повною вірою в особливу духовну атмосферу рідного міста, в якій він творчо розкошуватиме: «…Як тільки до Києва — лінощі до біса, щоб і духу їхнього не було. Нехай перетвориться воно на руські Афіни, Богом бережене наше місто!» 13 .

Згодом Італія займе в душі Гоголя місце «втраченої батьківщини — України» — «батьківщиною душі своєї» називатиме він «красуню Італію» і йому здаватиметься, що він тут і народився. У листі до Василя Жуковського із Риму в жовтні 1837 року він писав: «Я народився тут. — Росія, Петербург, сніги, підлотники, департамент, кафедра, театр — усе це мені наснилося. Я прокинувся знову на батьківщині…» 14 . І на завершення листа емоційно вибухає: «Я веселий: душа моя світла. Працюю і поспішаю всіма силами завершити труд мій. Життя, життя! ще б життя!» 15 .

Гоголь радіє життю, сміється, а Шевченко плаче. Гоголь сміється щиро, поки що без сліз, із великим тріумфом вихоплюючи золоті пера натхнення з крил Слави і не передчуває швидкого настання «страшної помсти» — великого, нестерпного, невтишимого болю власної душі, яку він так прагнув пізнати й окрилити милосердною працею в ім’я морального оздоровлення суспільства.

Шевченко ридає в поезії над уневільненою душею рідного народу, бо бачить тут, у пишному Петербурзі, його негідних представників, які мовчать «як ягнята», які «сонце б заступили, якби мали силу, щоб сироті не світило», шукають щастя у чужих краях, тоді як: В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля.

Необхідно воскресити національний дух, оживити історичну пам’ять, відкрити правду національної історії, переконаний Шевченко, і для цієї високої національної місії «викликає» образ Кобзаря як носія народної пам’яті, як свідка незабутих діянь дідів наших — гірких і щасливих, ганебних і героїчних.

Думи Шевченка, надії і мрії поривалися в Україну. Серце мліло, не хотіло Співать на чужині... Не хотілось в степу, в лісі Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збирать на пораду...

Ниділа, дрібніла, скніла українська душа, бо дух свободи і звитяжства був упокорений, затиснутий в самодержавні лещата, поганьблений пристосуванням, випрошуванням чинів, посад, земель, нагород, кріпаків...

Шевченко після першого й другого видання «Кобзаря» і поеми «Гайдамаки» поривався відвідати Україну — «приїхати до солов’я», бо тут, в холодному, чужому Петербурзі, як скаже поет у посланні до Г.Квітки-Основ’яненка: Тяжко, батьку, Жити з ворогами!

Але боїться. Боїться побачити страшну руїну. Волів би краще побачити Італію, Рим, ту країну мистецьких чудес, від якої у захопленні його друзі-художники: «А в Малоросію не поїду, цур їй, бо там, окрім плачу, нічого не почую» 16 , — признається Шевченко в листі до свого друга, кошового Якова Кухаренка.

Та поїде. В багатьох містах, селах, у знаних маєтках побуває і те, що поет побачить, так засмутить його, такою невимовною розпукою роз’ятрить йому душу, що, здавалося йому, він божеволіє:

А я, юродивий,
на твоїх руїнах
Марно сльози трачу...

Через рік згадає в листі до Якова Кухаренка: «Був я уторік на Україні, був у Межигорського Спаса і на Хортиці, скрізь був і все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями — бодай вони переказилися» 17 . Не знаходить Шевченко «своєї» України — бачить Малоросію, яку витворили імперські намісники, «малоросійські» слуги царя, московські православні попи та денаціоналізовані холуї.

«Цілком свідомий страшної віддалі між «своєю» Україною і реальною «Малоросією», — тлумачить Євген Маланюк, — він із усім натхненням поета, з усім запалом своєї вогняної натури намагається заповнити ту історичну й соціальну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити гоголівські мертві душі української шляхти і розкрити очі ошуканій козацькій масі, себто оживити й сполучити спаралізовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм» 18 .

Микола Гоголь також наміряється відвідати Україну, бо в нього визрів величезний історичний проект — «Історія Малоросії», яку він, як зазначав у листі до Михайла Максимовича, пише «всю від початку до кінця. Вона буде або в шести малих, або в чотирьох великих томах». Більше того, Гоголь подає до «Звіту Санкт-Петербурзького округу за 1835 рік» повідомлення, що два томи історії України «вже готові», але він поки що не поспішає їх друкувати — чекає, коли обставини «дозволять йому оглянути багато місць, де відбувалися деякі події».

У липні 1833 року Гоголь намовляє свого друга-історика Михайла Максимовича без зволікань їхати в Україну: «Киньте, справді, кацапію та їдьте в гетьманщину. Я сам думаю те ж саме зробити і наступного року гайнути звідси» 19 .

Очевидно, Микола Гоголь сподівався ретельно обстежити історично значимі місця України, а наразі звертається в січні 1834 року на сторінках «Северной пчелы» до «освічених співвітчизників» допомогти йому з необхідними для такої фундаментальної праці «матеріалами, нотатками, літописами, піснями, діловими актами, які стосувалися особливо первісної Малоросії».

Особливо натхненно окрилила його дух подана Миколою Максимовичем ідея посісти кафедру в університеті святого Володимира. Вдячний за таку привабливу пропозицію, Гоголь пише в грудні 1833 року: «Уяви, я теж думав: Туди! Туди! До Києва! До стародавнього, чудового Києва! Він наш, він не їхній! Неправда? Там, або навколо нього, чинилися справи старовини нашої» 20 .

Йому здається, що там, у Києві, його охопить особлива жага пізнання української старовини, там він закінчить історію України і Півдня Росії, там він напише загальну історію людства, якої нема не лише на Русі, а й у Європі, там він назбирає переказів, повір’їв, пісень та інших перлин народної творчості і його творчий дух підніметься на особливі висоти мистецького пізнання української долі. Цими планами Микола Гоголь ділиться з Олександром Пушкіним і з великим нетерпінням чекає повідомлення про призначення його на кафедру загальної історії університету святого Володимира. Не судилося. На омріяне ним місце призначено професора Харківського університету В.Ф.Циха, йому ж запропоновано викладати російську історію. Але ця дисципліна — велика для нього нудьга, в Петербурзі він ще міг би витрачати по дві години два рази на тиждень на російську історію, але в Києві — ні: «Чорт забирай, якби я не погодився взяти скоріше ботаніку або ж патологію, ніж російську історію...».

Продовження читайте в наступному випуску шпальти «Історія та Я»

1 Шевченко Тарас. Повне зібр. творів: У 6 т. — К., 1964. — Т. 6. — С. 63.

2 Гоголь Н.В. Собр. соч. : В 7 т. — Москва, 1986. — Т. 7. — С. 48.

3 Гоголь М.В. Твори: В 3 т. — К.,1952. — Т. 2. — С. 128.

4 Гоголь Н.В. Собр. соч. : В 7 т. — Т.7. — С. 54.

5 Після смерті Гоголя був складений акт про майно «померлого від застуди колезького асесора Гоголя», серед якого була і « шуба єнотова, покрита гарним сукном».

6 Шевченко Тарас. Повне зібр. творів: У 6 т. — К., 1964. — Т. 6. — С. 10.

7 Гоголь Н.В. Собр. соч. : В 7 т. — Т.7. — С. 58.

8 Барабаш Юрій. «Коли забуду тебе, Єрусалиме…» — С. 248.

9 Пушкин А.С. Полное собр. соч.: В 6 т. — Москва, 1950. — Т. 5. — С. 197.

10 Померанц Г. Открытость бездне. Встречи с Достоевским. — Москва, 1990. — С. 28.

11 Эстетика американского романтизма. — Москва, 1977. — С. 192.

12 Там само. — С. 195.

13 Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 7 т. — Т.7. — С. 98.

14 Там само. — С. 160.

15 Там само

16 Шевченко Тарас. Повне зібр. творів: У 6 т. — К., 1964. — Т. 6. — С. 25.

17 Там само. — С. 34.

18 Маланюк Євген. Книга спостережень. — К.: «Атіка», 1995. — С. 37.

19 Гоголь Н.В. Собр. соч. : В 7 т. — Т.7. — С. 90.

20 Там само. — С. 95.