Диктатури бувають різні

У своєму політичному побуті ми звикли і привчили себе завжди вважати демократію абсолютним благом, а диктатуру абсолютним злом. Але якщо відійти від демократичного догматизму, то наскільки істинною є ця істина? І що з цього приводу говорить історія народів?

Подароване нам древніми греками поняття демократії передбачає наявність демосу. Демос - народ, що складається з відповідальних громадян. Чи завжди він присутній у формально демократичних суспільствах?

Адже у греків було й інше поняття - охлос. Охлос - це натовп претендентів на соціальні блага, споживачі того типу політики, яку називають популізмом. У Римі гаслом охлосу було «Хліба і видовищ!» Хоча і там дотримувалися демократії настільки, що вищих посадових осіб Римської республіки - консулів - вибирали завжди парою, оскільки один міг встановити диктатуру, а двом було складніше домовитись. Але коли Вічне місто стояло над прірвою, коли йшлося про саме його існування - консулам надавалися надзвичайні повноваження, що пояснювалося крайньою потребою, все тим же форс-мажором! Вони могли робити все в ім'я порятунку батьківщини, за винятком деяких обмежень. Тобто диктатура була надзвичайним, але цілком допустимим елементом політичного життя Риму. І цей елемент з часом поширився й на інші демократичні в своїй основі держави. Є ще одна цікава обставина - найжорстокіші режими, наприклад тоталітарні, народжуються, як правило, не з диктатур, а з демократій. Згадаймо, що лютнева Росія 1917 року, будучи кілька місяців «найвільнішою країною» (як справедливо зазначав, сидячи у Швейцарії В. Ульянов-Ленін), породила наймогутнішу тоталітарну диктатуру, яка проіснувала 70 років.

Надзвичайно демократична Веймарська Німеччина завершилася нацистською диктатурою. А ліберальне правління короля Віктора - Емануїла в Італії - диктатурою фашистів Муссоліні.

Досить згадати і нашу УНР з її демократичним хаосом і безсиллям у боротьбі з внутрішнім і зовнішнім ворогом. Тоді незалежну Україну могла врятувати тільки національна військова диктатура.

Мені доводилося читати спогади одного бійця УПА, батько якого воював в армії УНР. Син його запитав: «Ви ж мали вже свою державу, чому її не зберегли? А ветеран УНР йому відповів: «Синку, якби ти знав, який це був балаган?» Проте демократичний...

Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща - зуміли створити жорсткі режими правління і вистояли, на відміну від безмежно демократичної УНР. А потім Латвія і Литва пройшли ще й через класичні диктатури Карліса Улманіса і Антанаса Смятони. При Улманісі латиські робочі (незважаючи на всі світові економічні потрясіння 30-х років ХХ століття) мали роботу, прийнятну зарплату і помірні ціни. Сам диктатор жив у скромній двокімнатній квартирі. Сейм (парламент) намагався подарувати йому будинок «за заслуги перед нацією», але Улманіс відмовився.

Я не можу уявити собі Петра Порошенка, Віктора Януковича, Віктора Ющенка, Леоніда Кучму, які проживають у двокімнатній квартирі. Тому диктатура нам не загрожує, у нас і далі буде олігархічно-клептократична демократія. 25 років у нас вирувало демократичне життя, країна не висихала від виборів, які відбувалися дуже часто і з будь-якого приводу, в Україні процвітала свобода слова (хоча нерідко і на матеріальне забезпечення Москви), демполітики вільно з'ясовували між собою стосунки. Результат: Україна стала найбіднішою країною Європи, де права простого українця практично ніяк не захищені. Не кращі результати і в сусідній Молдові, де проєвропейські демократи, прийшовши до влади, насамперед «поцупили» з національної банківської системи 1 мільярд доларів - фантастичні гроші для маленької і бідної країни. Це забезпечило прихід до державного керма промосковського президента Додона.

У цьому сенсі багато цікавої інформації для роздумів дає 40-річна диктатура університетського професора економіки Антоніу Салазара в Португалії. Комуністи (а ми на прикладі нинішньої РФ бачимо, на що здатна тоталітарна пропаганда!) намагалися зображати його кривавим монстром. Але при Салазарі в Португалії взагалі не було смертної кари. А в цей же час у «країнах народної демократії» не встигали вішати і розстрілювати, а в комуністичній Угорщині Матяша Ракоші використовували таку екзотичну форму розборки з політичними опонентами, як задушення і скручування в’язів. Але моторошний тиран не Ракоші, а чомусь професор стародавнього португальського університету Коїмбра Салазар, який за ступенем лютості не вартий і нігтя рядового начальника провінційного районного відділу НКВС.

Так, був у Португалії на острові в Атлантиці концтабір Таррафал для комуністів, але чомусь ніхто не ставить у провину маршалу Тіто концтабір Голі Оток (Голий Острів) в Адріатиці, де найбільш ліберальний комуністичний диктатор тероризував сталіністів.

Комуністи зображували Салазара «фашистом», вони люблять так називати всіх політично їм несимпатичних діячів, хоча самі ближче до фашизму, ніж будь-хто інший. Ще в 30-ті роки минулого століття ідеолог італійського фашизму професор Маріо Стурце писав про спільність цих явищ: «Комунізм - це лівий фашизм, а фашизм - це правий комунізм».

Але повернімося до Салазара. Київський журналіст Леонід Сапожников у книзі «Королям і не снилося. Від Муссоліні до Мао» дав цікавий нарис про португальського диктатора під знаменною назвою «Професор, який врятував країну». До речі, на відміну від деяких наших «проффесорів», Салазар прекрасно навчався в університеті і отримав 19 вищих оцінок із 20 можливих. У 20-ті роки ХХ ст. Португалію стрясали політичні та економічні кризи, відбувалися політичні вбивства, уряди мінялися мало не кожні два місяці.

В країні панував хаос. У 1926 році владу взяв генерал да Кошта. Він вирішив зробити міністром фінансів економіста Салазара. Але той зажадав особливих повноважень у фінансовій сфері. Не домовилися.

У 1928 р владу взяв генерал Ошкар Кармона. Йому подітися було нікуди, все котилося в прірву, і Салазар отримав карт-бланш.

Глибоко віруючий католик Салазар увсю ніч перед призначенням молився і розмірковував. Як він потім зізнається: «Мене страшенно пригнічувала думка, що треба буде покинути університет. І потім я боявся... Якби я не зумів навести лад у фінансах, що подумали б про мене мої студенти?» З університету він так і не звільнився, оформив академічну відпустку, яку продовжував до кінця життя. Салазар відразу ж встановив жорсткий контроль над фінансами, фактично фінансову диктатуру.

Диктатор жив у невеликій квартирі, не пив і не курив, роками носив свій старий професорський костюм. Його домашнє господарство вела економка, вона ж кухарка, покоївка і праля. Так, людям, які живуть у Конча-Заспі під Києвом, цього, напевно, не зрозуміти...

Всього за рік Салазар ліквідував величезний бюджетний дефіцит. Диктатор почав смертельну боротьбу з корупцією (не таку, як нині в Україні, не на словах, а на ділі). Він перекрив усі канали розкрадання грошей, і виявилося, що ситуація в португальській економіці не така вже й погана.

Генерал Кармона 1932 роуц призначив Салазара прем'єр-міністром, такою була воля народу. Диктатор заборонив усі партії, вважаючи, що вони сіють розбрат, висловлюючи інтереси лише окремих груп населення. При цьому він зберіг свободу слова, зібрань і преси... Салазар не шкодував грошей на португальську армію, розуміючи її роль у забезпеченні безпеки країни. Салазар уникав публічних виступів і займався тільки справою.

Леонід Сапожников написав: «Дивно, що португальці повірили цій людині, настільки несхожій на них. Вони емоційні і багатослівні - він вкрай стриманий, зважений і зовні холодний. Вони любителі вина, жінок і подорожей - він аскет і домосід, який за все життя практично не виїжджав з Португалії».

При Салазарі в країні відбулося чимало цікавих речей: Португалія, яка до диктатора ввозила пшеницю, стала її експортувати. Хліб став доступний всім жителям країни. А ситуація з фінансами стала такою, що після 1945 року у Португалії з'явилася можливість позичати гроші... Великій Британії.

У 1968 році Салазар отримав інсульт, впавши з шезлонга, тканина якого порвалася. Диктатор пошкодував витрачати на новий шезлонг державні гроші. Він помер через два роки у віці 80 років.

А в 2007 році громадяни демократичної Португалії, члена Європейського Союзу, визнали найвидатнішим діячем своєї історії диктатора Антоніу Салазара. А на могилі прем'єра в його рідному селі на надгробному камені вибили напис: «Тут спочиває людина, якій найбільше залишилася винна Португалія. Він віддав Країні всього себе, не взявши для себе від Країни нічого».

Чи доживе Україна до такого президента або прем'єра, після смерті яких про них можна буде сказати такі ж слова?