«Фаустівська людина» й Космос

Якось непомітно пройшло в Україні 55-річчя від запуску першого штучного супутника Землі. А тим часом до цієї події були причетні визначні українці. Згадаймо лишень головних конструкторів — Сергія Корольова та Валентина Глушка... Можна сміливо стверджувати, що якби не Сергій Павлович Корольов, людство на 1—2 роки пізніше запустило би штучний супутник Землі, років на 10 пізніше вивело би на орбіту космонавта і на 20 років пізніше, ніж у реальності, ступило б на Місяць. Корольов умів підганяти космічний час, як ніхто. А для того, щоб пришвидшити науково-технологічний прогрес, С.П. (так його звали у своєму колі) мав філігранно обдурити керівництво Комуністичної партії. Він свідомо і постійно йшов на великі ризики, беручи на себе всю повноту відповідальності за той чи інший ракетно-космічний проект, а паралельно під виглядом бойових ракет проектував ракетоносії для освоєння космосу, і не тільки їх: ще в кінці 1950-х і на початку 1960-х головний конструктор дав завдання кільком групам молодих інженерів всебічно розробити проекти комплексних досліджень Місяця, Марса та Венери, тобто за допомогою як автоматичних, так і пілотованих апаратів. Уславлену ракету Р-7 Корольов зі своєю командою створює як бойову міжконтинентальну (її проект був розроблений того ж 1954 року, коли ідею розробки штучного супутника Корольов починає пробивати «нагорі»). А 1957 року при відвідинах Хрущовим Байконуру Корольов випрошує у нього дозволу на використання ракетоносія для запуску супутників, мовляв, це не завадить військовим справам. Хрущов дає дозвіл. Але Академія наук зриває терміни підготовки супутника, стає зрозуміло, що американці можуть устигнути першими. Тоді Корольов — і це тоді, коли ще не було здійснено жодного вдалого пуску ракети! — дає команду створити перший супутник силами свого КБ за три місяці. Всю відповідальність він бере на себе. Отож 4 жовтня 1957 року запуском першого супутника, як кажуть, була відкрита космічна ера. А далі, щоби закріпити успіх, так само силами КБ був створений і другий супутник — за чотири тижні.

А було ж і чимало інших українців — проектувальників, будівельників і працівників космодрому, інженерів і техніків, без яких також не було би першого супутника, чи, принаймні, він злетів би пізніше...

Але мова не лише про них, а і про тих, хто за десятиліття за запуску першого супутника теоретично осмислював проблеми освоєння космічного простору в інтересах землян. Загальником, принаймні, на постсовєтських теренах, є твердження, що розвиток космонавтики відбувається за методологічними і світоглядними накресленнями Костянтина Ціолковського та, меншою мірою, Фрідріха Цандера. Мовляв, ці піонери космонавтики встановили основні цілі, визначили технологічні пріоритети, окреслили світоглядні та соціокультурні обшири космічної діяльності людини, а далі залишалося тільки реалізувати ці накреслення, чим і займається людство донині.

Насправді це — один із тих «банальних» суспільних міфів, який виступає антагоністом знанню та фактам. Не заперечуючи певної ролі зазначених піонерів космонавтики, слід відзначити, що незрівнянно більше значення для реальних процесів дослідження й освоєння космосу мають світоглядні й технологічні концепції, висунуті свого часу Юрієм Кондратюком (Олександром Шаргеєм) і Валентином Глушком. Основна розбіжність між першими та другими полягає в химерично-утопічній настанові одних та суто раціонально-відповідальній поставі інших.

Освоєння космосу, за Ціолковським, покликане вивести людину на рівень потужної істоти, деміурга, яка розпоряджається життями інших біосфер і цивілізацій та в разі їхньої недосконалості безжально знищує їх. Життя людської цивілізації при цьому має бути організоване на засадах євгеніки та чіткої моралі з постійною вибраковкою тих, хто відхиляється від приписів моралі чи від організменної досконалості. Власне, людина у цих діях навряд чи вільна, оскільки космос здатен диктувати їй свою волю як одній із складових ноокосмічної ієрархії. Виводитимуть же ракети в космос ракетні поїзди, що насправді не мають, за задумом Ціолковського, нічого спільного з нинішніми багатоступеневими ракетами: ракети нижнього ряду в міру випрацювання пального дозаправляють ракети середнього ряду, а самі разом із пілотами падають на землю, і так далі — задля «перемоги на ворожими силами природи, оволодіння багатствами Землі і Сонячної системи». Одне слово, йдеться про один із варіантів всеосяжної «перетворювальної» утопії. Не випадково одна з дослідників творчості «калузького мрійника» Валентина Мапельман зауважила: «Я думаю, що цінність утопії Ціолковського для нас надзвичайно висока. Висока саме своїм негативним результатом. Бо ж втілені у життя етичні побудови Костянтина Едуардовича... перетворюються на кошмар, що загрожує людям. Описання життя, уготованого людству, викликає в кращому разі недовіру, в гіршому — неприйняття». Але за будь-яких обставин творчість Ціолковського не лежить у річищі європейської світоглядної та науково-технічної думки; та людина, яку традиційно звуть «фаустівською», — це відчутно інший соціотип у порівнянні з підпорядкованою залізній необхідності людиною ноокосмоcу.

Натомість Юрій Кондратюк (під цим вимушено обраним іменем він увійшов до світової космонавтики, отож і далі називатимемо його так) не будував всеосяжних етико-технологічних утопій, а підходив до проблем освоєння космосу як аполітичний науковець-технократ (це було найбільш виграшною позицією в час панування тоталітарних та авторитарних ідеологій) із достатньо широким світоглядом. Ним розписані й обѓрунтовані конкретні кроки просування людства у космічний простір за допомогою ракетної техніки — від простіших до більш складних. Ще 1914 року, будучи 17-літнім учнем Полтавської міської гімназії, він розпочинає роботу «з визначення основних положень ракетного польоту». Рукопис зі 104 сторінок учнівських зошитів був насичений принципово новими ідеями та сміливими науково-технічними рішеннями щодо теорії (тоді все було лише теорією) космічних польотів. У квітні 1917 року він завершує роботу над твором, який має неофіційну назву «Петроградський рукопис». Із 1919 року працює над рукописами книг «Тим, хто буде читати, щоб будувати», «Про міжпланетні подорожі», «Завоювання міжпланетних просторів». Дослідник вивів основні рівняння руху ракети, обѓрунтував оптимальний спосіб польоту на Місяць та повернення на Землю, розробив теорію створення і функціонування багатоступінчастої ракети і міжпланетних проміжних баз, використання сонячного світла та гравітаційного поля небесних тіл для розгону ракети, а також енергозабезпечення Землі, застосування шлюзу і скафандра для виходу у відкритий космос, зрештою, використання як палива космічних ракет водневих з’єднань деяких металів і металоїдів, зокрема — бороводню. Він розрахував оптимальні траєкторії польотів до Місяця та планет, способи висадки на поверхню інших тіл Сонячної системи. Понад 20 оригінальних ідей і розробок Кондратюка в галузі космонавтики та ракетобудування у другій половині ХХ століття отримали високу оцінку наукової спільноти.

Усе це було розроблено незалежно від Ціолковського, Цандера та інших теоретиків освоєння космосу, про яких Кондратюк, працюючи над своїми основними роботами, просто не знав.

Можливі ж цілі та результати такого руху сам Кондратюк характеризує так:

«Якщо не вдаватися у більш чи менш необѓрунтовані фантазії, то наші очікування полягатимуть у наступному:

1) Безсумнівне величезне збагачення наших наукових знань із відповідним відображенням цього і в техніці.

2) Можливе, більш чи менш імовірне, хоча і не достеменне, збагачення нашої техніки цінними речовинами, які можуть бути знайдені на інших тілах Сонячної системи і які відсутні або надто рідкісні на земній поверхні.

3) Можливі інші дари Сонячної системи, яких ми зараз, власне, нездатні й передбачити і яких може й не бути, як, наприклад, результати спілкування з передбачуваним органічним світом Марсу.

4) Беззаперечна можливість для людства оволодіти ресурсами, за допомогою яких можна буде докорінним чином поліпшити умови існування на земній поверхні, — проводити меліорацію її в грандіозних розмірах, здійснюючи в недалекому майбутньому заходи і такого порядку, як, скажімо, зміна клімату цілих континентів. Я веду мову, звичайно ж, не про що інше, як про утилізацію невичерпних запасів енергії сонячного світла, яка настільки складна в умовах земної поверхні, які роблять її менш рентабельною, ніж експлуатація палива, води і вітру. І яка, навпаки, буде незмірно рентабельніша у просторах, де відсутня атмосфера і позірна вага. Саме в можливості у найближчому ж майбутньому почати по-справжньому господарювати на нашій планеті і слід бачити основне величезне значення для нас завоювання просторів Сонячної системи».

Інакше кажучи, конкретні наукові розробки є результатом певних етичних (пацифізм, гуманізм, «свідоме» українство) та світоглядних настанов. Юрій Кондратюк не перебував у відвертій опозиції до радянської влади, але водночас і не сприймав її як щось прогресивне (на відміну від Ціолковського і Цандера), займаючись дослідженнями, які вважав уселюдським надбанням.

Основним питанням, вирішення якого здатне принести освоєння космосу в межах Сонячної системи, Кондратюк вважав енергетичне, що дало б змогу істотно змінити на краще самі основи життя людства.

«Наприклад, ми вміємо робити дешеві та легкі пласкі складні дзеркала. Зробимо велику кількість велетенських дзеркал. Виведемо їх на ракетах і приведемо у такий стан, щоб вони стали земними супутниками. Розгорнемо їх там. З’єднаємо у ще більші спільними рамами. Станемо керувати ними, якось повертаючи, наприклад, поставивши у вузли їхніх рам невеликі реактивні прилади... Якщо їхня площа буде достатня, можна освітлювати столиці. Але якщо залучити до цього велетенські кошти, наробити дуже багато дзеркал і пустити їх навколо Землі так, щоб вони майже завжди були доступні сонячному світлу, то ними можна зігрівати частини земної поверхні, можна обігріти тундру й тайгу і зробити їх родючими. Можна було б навіть, користуючись наданою ними велетенською кількістю тепла й енергії, пристосувати для життя людини яку-небудь планету, видалити з неї шкідливі елементи, насадити потрібні, зігріти... Взагалі із такою кількістю енергії, яку можуть дати дзеркала, можна виконувати найсміливіші фантазії».

Безпосередньо власні світоглядні та етичні принципи Юрій Кондратюк у своїх працях не декларує, за одним винятком — другої передмови до «Завоювання міжпланетних просторів». Тут він пише, що вийшов на прості й несподівані рішення щодо сполучення Землі з навколоземним простором, але не публікує відповідні розділи, «вони надто близькі до робочого проекту оволодіння світовими просторами — надто близько для того, щоби їх можна було публікувати, не знаючи заздалегідь, хто і як цими даними скористується». Неопубліковані розділи досі не знайдено, і невідомо, про які науково-технологічні рішення йдеться, але незаперечним є те, що Юрій Кондратюк не був ані служником «науки заради науки», ані аматором «червоної космічної експансії». Його світоглядні та етичні настанови лежали в площині реального служіння людству та його прогресу, це були зважені європейські за своєю генезою та суттю духовно-практичні напрямки. Варто звернути увагу й на те, якого року Кондратюк оприлюднює свою відмову передати результати досліджень невідомо кому — це 1928 рік, це закінчення НЕПу з його відносним «політичним вегетаріанством» і початок нової хвилі більшовицького терору, який, до речі, невдовзі захопив і автора книжки.

І ще одна деталь. У першій половині 1930-х Кондратюк двічі, приїжджаючи до Москви, зустрічався з Сергієм Корольовим: той, прочитавши «Завоювання міжпланетних просторів», запрошував конструктора до себе, до ГІРДу, будувати ракети, а не вітродвигуни, чим займався тоді. Спокуса була велика, але Юрій Кондратюк після роздумів відмовився — йшлося про роботу під контролем і для військових потреб.

Іншим визначним українським піонером космонавтики, котрий ще в 1920-ті роки розробив світоглядно-концептуальні засади освоєння Сонячної системи, був Валентин Глушко, у майбутньому — Генеральний конструктор ракетно-космічної техніки, а тоді — юнак, котрий навчався в Одесі.

Валентину було 16 років, коли він закінчив рукопис досі неопублікованої повністю книжки «Проблеми експлуатації планет». Упродовж всього життя Глушко утілював програму, викладену в ній у двох частинах — «Про майбутнє Землі» та «Про майбутнє людства». У Глушка так само бачимо ідею руху в космос «фаустівської людини», покликаної перетворювати небесні простори на користь людської цивілізації, її гармонійного і справедливого розвитку.

У центрі розмірковувань Валентина Глушка — загрози, які стоять перед людством, і передусім — зовсім неочевидні на той час загрози вичерпання ресурсів та кліматично-екологічної катастрофи. Він пише: «...Будь-яка зміна клімату, в який бік вона б не була спрямована, не обіцяє нічого хорошого. І можливо, що внаслідок згубного впливу змінених кліматичних умов на Землі наша цивілізація або замре на довгий час у своєму розвитку, або зовсім буде затерта льодами. І якщо наші нащадки не захочуть бути похованими під уламками льоду і масою снігу... їм доведеться емігрувати...» І далі: «Досить будь-яким областям земної кулі піддатися висиханню і позбутися води, щоб всяке життя покинуло їх, частково вимираючи, частково переселяючись в інші області. Усім відомі величезні пустелі Азії, Австралії, Африки та інших континентів, з яких зникли будь-які ознаки життя. Тому зрозуміла вся колосальна важливість питання: чи зменшується кількість наявної зараз на Землі води? Чи не висихає планета, все більше огортаючись пустелями?»

Що ж робити? Виходом є космічна експансія людства: «Зробивши короткий нарис усіх прийдешніх можливостей загибелі людства, ми побачили, що, з одного боку, бабуся-Земля не застрахована від фатальних впливів, які можуть змінити стан її поверхні, що все живе на ній може припинити своє існування, з іншого ж боку, можливі тисячі згубних впливів або випадковостей, породжуваних вже не космічними причинами, а самим існуванням людини. Але всі ці нещастя й усілякі розглянуті нами випадки загибелі людства і його культури відпадають, якщо ми звернемо увагу на завоювання міжпланетних просторів».

Саме така експансія повинна стати альтернативою згубним війнам та безцільному витрачанню ресурсів на необмежене споживання: «Ідея міжпланетних мандрів і прагнення до завоювання Всесвіту — не нові, вони давно хвилювали людський розум, але тільки зараз, і то надзвичайно туманно й схематично, можна передбачити ту колосальну вигоду і незмірну користь, яку вони можуть нам принести... Наслідком прогресу людської культури є виснаження Землі, чим людство, в кінці кінців, ставить під загрозу краху як своєї цивілізації, так і свого існування. Вихід з назріваючої кризи — поповнення вичерпаних запасів енергії і матерії ззовні, з глибин світового простору, з інших тіл. Цілком природно, щоб сусідні планети тепер перебували в такому ж положенні, в якому були раніше невідомі нам континенти. Колонізувати нові планети, організувати на них експлуатаційні частини для постачання зубожілої Землі — цілком природний і зрозумілий крок промисловості, яка все розширюється, і могутності людського інтелекту».

Юний Глушко був оптимістом — він вважав, що до практичного початку космічної експансії, яка убезпечить людство від екологічної катастрофи та різноманітних стихійних випадковостей, залишилося вже небагато часу: «Якщо людина спершу підкорила місцевості, потім країни і, нарешті, континенти, заволодівши всією планетою від полюса до полюса, то тепер вона звертає свій погляд до інших світів, до інших планет. Ці прагнення взяли дуже конкретні і певні форми. Більше того, момент їх здійснення вже настає і вельми близький до нас, визначається проміжком часу всього лише у кілька років. Минуть роки, і з’явиться новий Колумб, який першим прорубає вікно у Всесвіт, покладе початок нової, вже четвертої епохи в розвитку людської цивілізації — епохи міжпланетної».

При цьому було б абсолютно невірним приписати Валентинові Глушку суто прогресивний, експансивний світогляд — мовляв, прогрес за будь-яку ціну і за допомогою будь-яких засобів. Зовсім ні: молодий фізик, інженер вважав одними із головних кризогенних чинників занепад культури та етики.

Ба більше: у своєму рукописі Глушко стверджував, що технічний прогрес як такий спричиняє деградуючий вплив на людину і культуру. Ліки від цього — у розвитку естетичних почуттів, у діалозі людини з природою.

«Естетичне почуття є сутнісною потребою для інтелектуального розвитку людини. Мистецтво намагається досягнути того розмаїття, яке є у природі. Мистецтво і природа нерозривно пов’язані одне з одним — тільки з надр природи і взаємин між нею і людиною воно може черпати нові сили, всі ж інші течії надзвичайно короткотермінові і скороминущі».

Інакше кажучи, освоєння космосу мало нести у собі й потужний моральний та культуротворчий потенціал, сприяти оновленню людства, виходу його на нові світоглядні, а не просто виробничі та наукові обрії. Реалізовуючи цю програму, Генеральний конструктор Валентин Глушко послідовно надавав чимало проектів, які б забезпечили не тільки науково-технічний, а й естетичний зиск — побудову пілотованої місячної бази, пілотованого польоту до Марсу... Та проблема в апетитах ВПК, хоча технологічні можливості таких проектів були забезпечені ще в середині 1980-х.

Загалом же освоєння космосу, принаймні в найближчій перспективі 20—25 років, відбувається згідно з концепціями Кондратюка і Глушка, хоча світоглядні й етичні настанови, які лежали в їх основі, нерідко ігнорують. Але це вже проблема сучасної цивілізації — нехтування тими підвалинами, на яких сама вона й постала.