Геній зради

Цю людину з повною на те підставою ще за життя називали «найбільш досконалим макіавеллістом нового часу». Такі видатні письменники, як Оноре Бальзак і Стефан Цвейг, які писали про нього, були вражені його дивовижною політичною гнучкістю, «яка плавно переходить у гнучкість совісті» — але ж обидва класики аж ніяк не були наївними, чудово знали життя, політику й людей! І зараз, через майже два сторіччя після смерті, особистість Жозефа Фуше, одного з найбільш зловісних політичних діячів Франції та всієї Європи, який служив дуже різним режимам (правим, центристським, лівим, вкрай лівим, Робесп’єрові, революції, контрреволюції, Директорії, Наполеонові, королеві...) і послідовно їх усіх зраджував! — ця особистість таїть у собі незвичайно повчальну загадку і є для нас надто актуальним політичним уроком.

Саме для нас. Бо вдумливий аналіз дозволяє побачити такий, що не впадає в очі, але все ж таки безперечний зв’язок між Фуше як знаменитим діячем Реставрації ( яка розуміється як процес відходу, відмови, «одужання» від граничних крайнощів Революції 1789— 1794 рр.) і тим, що відбувається в Україні на наших очах. Ця Реставрація 200-річної давнини являла собою історично тривалий, що розтягся більш ніж на два десятиріччя пошук компромісу між «новими» господарями країни, агресивними власниками (спекулянтами, особливо земельними, рантьє і подібне; всі вони були вихідцями з раніше, до 1789 року, відчуженого від політичної влади «третього стану»), з одного боку, і найбільш прагматичною та цинічною частиною колишньої аристократичної еліти — з іншого.

І ті, й інші, зрештою, порозумілися (як зараз модно говорити, знайшли спільні «правила гри», насамперед економічні). Цей компроміс базувався на грандіозному перерозподілі приватної власності в масштабах країни, пройшов через ряд найцікавіших економічних і політичних метаморфоз (від гасла «мир хатам, війна палацам!» радикальних якобінських часів до філігранно розробленого Цивільного кодексу Наполеона, що пережив свою добу, заснованого на визнанні приватної власності «священною і недоторканною» — цей принцип прийняли й королі, які повернулися до Франції після поразки Наполеона!)

Але головне: цей компроміс для свого політичного «цементування» потребував такої грандіозної фігури, як імператор Наполеон І Бонапарт із його вельми своєрідним уявленням про демократію. І такого міністра поліції в уряді Наполеона, як Жозеф Фуше! Ось що пише про цю людину, яка обплутала всю Францію мережею своїх таємних агентів (і яка забезпечувала таким чином стабільність Імперії і міцність компромісу!), Стефан Цвейг: «Зрадник за вдачею, жалюгідний інтриган, плазуючий підлесник, професійний перебіжчик, підла поліцейська душонка, ганебна, аморальна людина — немає такого тавруючого, такого лайливого слова, яким би його обійшли... Худе, висохле, майже безтілесне тіло, вузьке кістляве обличчя з різкими рисами є потворним і неприємним. Гострий ніс, різко окреслені, тонкі, завжди стислі губи, холодні риб’ячі очі під важкими сонними повіками, сірі, котячі зіниці, схожі на круглі скельця. Все в цьому обличчі, все в цій людині немовби страждає браком живої плоті: вона виглядає, як людина при світлі газу, — бляклою, зеленуватою». Страшний портрет, що й казати!

Але Наполеона менш за все цікавили моральні риси Фуше — він був упевнений, що найважливіше полягає в тому, що його міністр поліції і, за сумісництвом, глава таємної політичної служби буде вірно служити йому й не зрадить (а ось у цьому імператор гірко помилився!). Не хвилювало Бонапарта і політичне минуле Фуше — а даремно: воно було дивовижним за «діапазоном коливань» навіть за тієї бурхливої доби. Судіть самі. Дуже поміркований депутат 1792 року, що підкреслював повагу до короля; «шалений», вкрай радикальний якобінець, який щодня страчував на гільйотині в Ліоні десятки, сотні, тисячі «багатих» людей уже через рік, у 1793-му (Цвейг у своїй книзі наводить такі зразки демагогії радикала Фуше: «Все дозволене тим, хто діє в дусі революції. Для патріота немає іншої небезпеки, окрім небезпеки плентатися в хвості законів революції. Революцію звершено для народу; але під цим ім’ям не потрібно мати на увазі привілейований завдяки своєму багатству клас, що присвоїв всі радощі життя і все суспільне надбання. Народ — це передусім... величезний клас бідняків!»).

Але це — лише початок! 1794 року якобінець Фуше — душа й рушій змови проти вождя своєї партії Робеспьєра, що вселяв панічний жах «помірним» якобінцям і позапартійному «болоту», які жадали стабільності. Робесп’єр скинутий і страчений. Але Фуше змушений на декілька років відійти в тінь — побоюється, що йому пригадають криваві «подвиги» в Ліоні, адже маятник історії явно гойднувся праворуч, взято курс на згортання революції, на часткову реставрацію минулої моделі (Термідор — так називають історики добу з 1794 до 1799 року, до приходу до влади Наполеона). А наш герой — і це дуже важливо — з тих, для кого необхідним є лише одне: бути завжди в числі переможців, а не переможених! Цвейг пише: «У миттєвості його перетворення й безмежному цинізмі його зрад проявляється зухвалість, яка мимовільно приголомшує, викликає здивування. Йому досить двадцяти чотирьох годин, іноді однієї години, іноді лише миті, щоб на очах у всіх просто відкинути прапор своїх переконань і з шумом розгорнути інший. Він іде не за ідеєю, а за часом, і чим швидше він мчить, тим моторніше він його наздоганяє».

До 1803 року Фуше — не лише міністр поліції Наполеона, але й дуже багата людина, мільйонер. А до кінця правління імператора цей вихідець із плебейської родини, син і внук купця середнього достатку, отримує (точніше, просто купує) ще й пишний аристократичний титулу та стає... герцогом Отрантським. Але Бонапарт не зрозумів у Фуше найголовнішого: ця людина служила не йому особисто, тим більше не Франції — він служив завжди лише й виключно самому собі, своїм інтересам (як він їх розумів). Ось чому «сірий кардинал» наполеонівського режиму у відповідь на звинувачення свого прославленого патрона в зраді (а Фуше ще 1813 року, чудово бачачи, що влада Наполеона вже історично приречена, почав таємні переговори з європейськими державами — ворогами Франції на предмет його усунення з престолу!) — міг би «з абсолютно чистою совістю» відповісти: «А кого я, власне кажучи, зрадив? Самого себе, свої інтереси я не зраджував — а інше не так важливо»...

Зрозуміло, що жодна історична паралель не може бути абсолютною. Україна наших днів — не Франція кінця XVIII і початку ХIХ сторіччя. Французька революція (законно названа Великою!), що буквально підірвала всю структуру суспільства — це не «революція» помаранчева (правомірність вживання цього великого й страшного слова стосовно до подій листопада-грудня 2004 року, на погляд автора цих рядків, вельми дискусійна — бо, всупереч безперечному духовному очищенню тих незабутніх днів, політичні й економічні «несучі конструкції» суспільства революційним чином аж ніяк не змінилися, що й зробило можливим «універсальний» компроміс і «широку коаліцію»). І все ж, повторимося, природа тих та інших подій у деякій мірі схожа: перерозподіл власності (в одному випадкові — найрадикальніший, в іншому — поки що жорстко припинений). Але якщо припуститися подальших аналогій, то дійдемо до цікавого висновку: адже в кожної революції є свій Термідор, у кожного Термідора є свій Наполеон — але і свій Фуше. Фуше, який, здійснюючи дива політичного слалому і б’ючи всі рекорди зрад, проте, як і всякий професійний слаломіст, блискуче «вписується у ворота» при крутому спуску. А ворота ці — інтереси новітньої, олігархічної еліти, інтереси володарів економіки...