Гетьман наближається

2018-й рік завершується. Наша газета вже має  добру традицію: проголошувати той чи інший рік Роком визначних державних чи військових діячів,  письменників, мислителів, або ж  доленосних історичних подій. Так, 2009 рік став для «Дня» Роком Івана Мазепи, 2013 — Роком Володимира Мономаха, 2014 — Роком Тараса Шевченка, 2015 — Роком Ярослава Мудрого, 2017 — Роком 100-ліття Української Революції. А 2018-й визнаний газетою Роком Гетьмана Павла Скоропадського.

Пора вже підбивати відповідні підсумки. Зроблено направду багато: підготовлена й видана 700-сторінкова книга «AVE», присвячена Гетьманові, його успіхам, здобуткам, перемогам — та його помилкам, прорахункам, його незвичайному життю, родині,  найближчому оточенню, соратникам, друзям, ворогам. (Крім цього, додамо, створено ще й ексклюзивний парфум «AVE» на основі пахучих і гірких трав Тростянця на Чернігівщині, де був  родовий маєток Гетьмана.) Книга «AVE» мала заслужений успіх на Форумі книговидавців у Львові; журналістський «десант» «Дня» провів зустрічі із зацікавленими читачами книги у Дніпрі. Наш головний редактор Лариса Івшина впродовж цілого року доносила базові ідеї книги «AVE» до телеглядачів та радіослухачів, системно виступаючи на основних українських теле- і радіоканалах.

Тим не менше, ми ставили й ставимо перед собою масштабнішу мету: не  просто поширити основний «масив» інформації (фактів, вчинків, подій) щодо  життя й здобутків Гетьмана, а показати суспільству, чому саме постать цієї  унікальної людини є саме сьогодні запитаною, актуальною, потрібною українцям. І тому, що в році 2018-му ми мусимо (на жаль!) розв’язувати багато в чому схожі завдання, що й 100 років тому: повага до чесно набутої власності як основи культури, соціальна консолідація, законність , порядок. І тому, що ворог, по суті,  — той самий. І тому,  що хотілось показати суспільству Гетьмана як людину, без непотрібного глянця, зробити його ближчим до сучасників.

Якою мірою можемо ми сьогодні, наприкінці року, стверджувати, що «Гетьман повертається»? Ми попросили знаних експертів «Дня», фахівців із державотворчої діяльності Скоропадського та його життя, відповісти на три запитання:

1. Завершується 2018 рік, оголошений «Днем» роком Гетьмана Скоропадського. Як, на Вашу думку, змінилось сприйняття постаті Гетьмана, його спадщини у суспільній свідомості за цей рік?

2. Що далі нам належить зробити, аби доносити здійснене Скоропадським до українців — наших сучасників? Чи згодні Ви, що основна робота ще попереду?

3. Зараз часто говорять про аналогії між подіями 1918-го року та українським сьогоденням, часто дуже небезпечні. А які аналогії бачите Ви?

Петро КРАЛЮК, професор Національного університету «Острозька академія», доктор філософських наук:

1. Звісно, старі стереотипи щодо сприйняття Павла Скоропадського, сформовані в уенерівській та радянській літературі, продовжують жити в свідомості багатьох українців. Однак сподіваюся, що значною мірою завдяки «року Скоропадського», який провела газета «День», ці стереотипи почали руйнуватися. На Гетьмана починають дивитися як на державника, діяльність якого в багатьох моментах була конструктивною. І непогано було б цей конструктив взяти за зразок нинішнім українським політикам.

2. Стереотипи нелегко руйнувати. Багато роботи ще попереду. Але газета «День» дала старт. І треба далі «лупати сю скалу» — звісно, розумними матеріалами.

3. Для мене основна аналогія — це вал політичного популізму. У 1918 р. він погубив Гетьманат, який мав шанси стати нормальною європейською державою. Зараз теж існують побоювання, що політичний популізм може завдати великої шкоди нашій державі. Залишається сподіватися на мудрість українців. І на те, що вони хоч трохи засвоїли уроки столітньої давності.

Володимир ПАНЧЕНКО

1. Передусім, значно зросла загальна увага до історії Гетьманату. Професійні історики працювали, звісно, й раніше, але тепер бачимо, що 1918 роком зацікавилися і митці, й літератори, і видавці. Та й «посполитий люд» отримав чимало інформації для роздумів. Ініціатива газети «День» стала добрим стимулом для того, щоб цей процес розгортався.

2. Дуже важливо, щоб темою Гетьманату зайнялися кіношники, телевізійники, письменники. Зрештою, не тільки 1918 роком, а й загалом історією національно-визвольних змагань 1917—1921 років. Вона дуже повчальна. Адже має звичку повторюватися багатьма своїми сюжетами.

Уроки минулого має добре вивчити й наш політикум. Спадщина П.Скоропадського в цьому сенсі дуже важлива — як досягненнями, так і допущеними помилками. В нинішній ситуації вкрай важливо, щоб влада не випускала з поля зору питання соціальної справедливості, — це та проблема, яка стала каменем спотикання для Української держави 1918 року.

Але в мене є й цілком ексклюзивна ідея. В Україні є принаймні два місця, на які слід звернути увагу уряду, Президента. Маю на увазі Тростянець на Чернігівщині, де минало дитинство Павла Скоропадського, а також колишній Гамаліївський монастир біля Шостки, у якому була родинна усипальня Скоропадських. До недавнього часу монастирські приміщення використовувалися ... пенітенціарною системою! Уявляєте, цей сюр: гетьман  (Іван Скоропадський) — у «зоні»! Потрібно включити колективний розум, щоб вирішити що з тим усім робити, як увічнити пам»ять славної родини. Може, варто було б спорядити в ці місця й журналістський «десант» «Дня»?

А ще було б непогано, якби держслужбовці пройшли атестацію на знання української історії. Їм можна запропонувати відповідний питальник: нехай би почитали книжки, газету «День», сайти й журнали, де висвітлюються історичні теми, попрацювали над собою...

3. Аналогій багато, навіть більше, ніж хотілося б. Головний урок такий: національний розбрат завжди закінчується нашими поразками і тріумфом ворогів. Хіба це так важко запам»ятати? Згадаймо, як дружно всі партії й отамани «повалювали» Гетьмана,  — і що отримали? Через два місяці в Київ прийшов озброєний Совєтською Росією Щорс із червоним прапором. Тепер усі партії й партійки скрегочуть зубами, аби забрати «булаву» в нині чинного Президента... Може, мають реалістичну , а не ілюзорну, альтернативу? Може, для них важливо лише «повалити», а що буде далі — не так уже й цікаво?

2019 рік готує нам усім складні тести. І щоб гідно зустріти виклики, варто взяти  в союзники власну історію.

Iгор ЧАЙКА, режисер, журналіст, громадський діяч, керівник ГО «Студія медіапроектів «Вартові демократії»:

1. Почну з власної історії: моє особисте знайомство з Павлом Скоропадським розпочалось навесні цього року — і в цьому теж, мабуть, є певний символізм. Адже, так — я знав історичний факт існування Другого Гетьманату і те, що очолив його у 18-му році минулого століття Гетьман Павло Скоропадський. Але, зважаючи на те, що я не є фаховим істориком, а в суспільному обігу до останнього часу (окрім спеціальних видань) про постать Павла Скоропадського і його родину було вкрай мало якоїсь змістовної інформації, то ще донедавна на цьому мої знання, на жаль, і закінчувались. І лише коли я волею долі (а інакше я зараз це і не сприймаю) побував на сімейному похованні родини Скоропадських у баварському містечку Оберстдорф і розпочав власні розвідки життєвого шляху останнього Гетьмана України, я почав розуміти велич цієї постаті і необхідність заповнення у суспільній свідомості тих «білих плям» його спадщини, що залишили по собі щільно цензурована радянська «історія» та й загалом вся страшна «совєцька» маніпулятивно-пропагандистська машина.

А отже, розвідки мої і розпочались зі знайомства з вагомою збіркою матеріалів, опублікованих вже на той час в Вашому виданні, які  стали для мене не просто знахідкою, а й чудовим дороговказом у світ Павла Скоропадського.

Тож, відповідаючи на Ваше запитання, можу сказати, що ініціатива «Дня», разом з дивовижним підбором авторів і матеріалів, зробила надзвичайно багато для, по-перше, повернення в суспільну свідомість імені Павла Скоропадського, а по-друге — усвідомлення ваги тієї спадщини, що залишив по собі Останній Гетьман.

2. Те, що основна робота ще попереду, принаймні, для мене і моєї команди — це абсолютно слушне твердження. Адже щойно завершився лише перший етап нашого проекту «Останній Гетьман. Незавершена подорож...» (нагадаємо, «День» писав про нього у №№ 213—214 і 223—224 за 2018 р. — Ред.), що має остаточно реалізуватися лише за два роки. Ми працюємо над однойменним документальним фільмом, який розповідатиме про найменш досліджений період життя і діяльності Павла Скоропадського — з 1918 по 1945 роки, які він провів у вимушеній еміграції, здебільшого, в Німеччині. Цей період у суспільній свідомості також насичений, здебільшого, різноманітними домислами, а то й відвертою брехнею. І майже мало хто з сучасників знає про ту величезну роботу, присвячену Україні, яку щоденно впроваджував і сам Скоропадський, і його дивовижна родина, перебуваючи на чужині, але завжди лишаючись відданими українцями. Робота ця не припинялась і по смерті Гетьмана, поки зовсім нещодавно не відійшла у інші світи «остання з роду Скоропадських» (як вона сама себе називала) молодша донька Павла Скоропадського — Олена Отт-Скоропадська.

Сподіваюсь, це буде наш вагомий доробок у спільній роботі істориків, дослідників, журналістів по вшануванню пам’яті одного з найвизначніших українських державотворців.

3. Згадаю лише кілька, але вони настільки «осучаснені» і мають безпосередній стосунок буквально до сьогодення, що дивовижним чином лише стверджують актуальність діянь творця Української держави, не зважаючи на паузу довжиною в століття!

Отже, у листопаді 1918 року гетьман Павло Скоропадський запровадив воєнний стан майже в усій Українській державі. Більшовицько-українські переговори в Києві так і не досягли укладання мирної угоди, у Москві заарештовують українців, у різних містах України викривають підпільні більшовистські організації, що чекали приходу російських військ та готували повстання. Нічого не нагадує?!

А от остання визначна подія — створення автокефальної Православної церкви України стала взагалі втіленням одного з найбільших прагнень Гетьмана Скоропадського. За свідченнями одного із знаних дослідників Гетьманату, директора Інституту української археографії  та джерелознавства пана Георгія Папакіна: «Скоропадський вважав, що РПЦ — церква державна, всі російські священики є державними службовцями, утримуються державою, і це дуже зашкоджує їхній місії, яку вони несуть в народ, бо вони просто виконують державні функції. А духовна складова таким чином зникає. Його прагненням якраз була Українська автокефальна церква».

Тетяна ОСТАШКО, провідний науковий співробітник Iнституту історії України НАН України:

1. Ювілей Гетьманату Павла Скоропадського, попри те, що він не святкувався на державному рівні, дозволив поширити інформацію про здобутки Української Держави 1918 р., подивитися на події з державницького боку. На мою думку, за цей рік суттєво змінилось сприйняття суспільством постаті Гетьмана, його спадщини. У його оцінці стало набагато менше категорично негативних характеристик, які базуються на хибних уявленнях, навіяних суб’єктивним партійно-програмовим баченням ліберально-соціалістичного політикуму, посиленням уваги до реального змісту діяльності гетьмана.

2. Варто більше досліджувати діяльність урядів Гетьманату, особливо у соціальній, аграрній та культурно-освітній сфері, які була спрямовані на ліквідацію класових протиріч у суспільстві.

3. На мій погляд, аналогії пов’язані насамперед з політичним протистоянням у суспільстві, особливо тих партій, які шукають підтримки у країни агресора — Росії. Адже як і 100 років політики забувають, що вони репрезентанти Української Держави і своїм діями вони шкодять насамперед власній країні.