Гіркота «солодкого»...
Правду сказати, дискусія, започаткована опублікуванням у «Дні» 5 січня анкети з проблем свободи слова, зацікавила, головним чином, лише професійних журналістів та окремих політологів, і то переважно київських. Не впевнений, чи добре було вибрано час для неї: кульмінаційний момент політичного «касетного скандалу», коли суспільству, нашим читачам і слухачам, важливіше було (і залишається) швидше отримати відповідь на питання, що ж насправді діється там, у «верхах», якою в дійсності є наша влада і чим усе це скінчиться? Анонсована згаданою анкетою дискусія могла бути виправданою, принаймні я так розумію, традиційними парламентськими слуханням щодо «свободи слова» (цього разу навздогін «чужим» отим «Репортерам без кордонів»?).
Отож, поговорили-подискутували трохи між собою професіонали із ЗМІ про своє і своєю мовою, яка не всім зрозуміла і не всіх цікавить, покрасувалися один перед одним, повправлялися у висловах... Не знаю, чи дало це комусь якусь сатисфакцію. Бо я почутим і прочитаним не задоволений. Собою теж. І скажу, бодай коротко, чому.
Давно запам’ятався і полюбився «не наш» вислів: це солодке слово «свобода»... Ну, а якщо вона, ця свобода, хай специфічна посткомуністична, але таки якась, є, що робити з нею, як послуговуватись і для чого, з якою метою? У традиційних західних демократіях таке запитання виглядало б дивним і недоречним, у нас же, де нове, нормальне демократичне суспільство і владу, їхні взаємовідносини ще треба творити, власне, це запитання є актуальним. Якщо не помиляюся, ніхто з дискутантів не сказав, навіщо йому особисто свобода слова, як він намагається використовувати це конституційне право і хто чи що заважає цьому, який його досвід подолання перешкод. А це потрібніше, ніж нагнітання безсилля і страху.
В абстрактних розважаннях всі згодні з тим, що завданням журналіста є робити своїх читачів, глядачів і слухачів поінформованішими, отже, й бiльш знаючими, мудрішими. Але я не впевнений, що нашим медійним «зубрам», які найчастіше з’являються на газетних шпальтах чи телеекрані, справді на цьому залежить, а не на чомусь іншому (сподобатись владі чи кокетувати з певним середовищем, може, й за межами країни...). Небагато у нас знайдеться таких, як, скажімо, знана всіма Ольга Герасим’юк. Більше маємо журналістів партійних, речників певних «затінених» осіб та кланів.
У дискусії з приводу свободи слова таки варто було працівникам медіа-засобів гостріше сказати щось не зовсім приємне про самих себе, наприклад, про відхилення від норм моралі й етики в середовищі нашої пишучої братії, брак журналістської солідарності. У нашому суспільстві взагалі мало солідарності. Навіть серед бізнесменів-«тіньовиків», повірте! Кожен окремо свою ріпку шкребе. Ось недавно львівський «Поступ» на першій сторінці вмістив «Лист про свободу» — звернення до краян захистити цінності вільного суспільства: свободу, демократію, громадську мораль від влади, що спілкується з народом, вимагати правди у всьому. Чи набуде це ширшої підтримки, виллється в тривалу акцію «За правду!» — чи «конкуренти» постараються принизити її, назвати «надуманою» або ще якось?
Нам бракує великих, загальнонаціональних акцій з участю ЗМІ, які об’єднували людей на всьому просторі України, викликали відчуття спільності наших думок і дій. Це називається також почуттям патріотизму. Заздрю полякам, які щороку в період різдвяно-новорічних свят проводять так звану «акцію Юрка Овсяка» — чудове загальнонаціональне шоу «Великий оркестр святочної допомоги» із збиранням коштів для оснащення дитячих лікарень і клінік. Вклад журналістів столичного і регіональних TV у проведення цього шоу неоціненний!
Мене тривожить думка про те, що на якусь свою велику спільну патріотичну акцію ми не здатні...
Кажу це до того, що є різні способи спонукати чи змусити владу шанувати себе, своє слово.
